Диригування по пам'яті
1855 року Вагнер виступив у Лондоні як диригент, виконавши дві симфонії Бетховена по пам'яті. Публіка прийняла його стримано, бо диригування по пам'яті було на той час ще незвичним для слухачів. На наступному концерті Вагнер мав перед собою партитуру, і публіка нагородила його тривалими оплесками. Однак, коли автор залишив естраду, багато хто помітив, що на пульті лежала партитура "Севільського цирульника" Россіні, та ще й догори ногами.
Для танцюристки непогано
Одна танцюристка, втративши з віком здатність граціозно й витончено рухатись на сцені, вирішила перейти на вокальне мистецтво. Вивчивши кілька нескладних арій, вона прийшла до Вагнера з проханням послухати її.
Після того як вокальний репертуар відвідувачки був вичерпаний, Вагнер попросив її продемонструвати своє мистецтво танцю, його просьба була виконана. В кімнаті запанувала довга мовчанка.
Нарешті артистка не витримала:
- Скажіть же, маестро, сподобалось вам, як я співаю?
- Для танцюристки непогано. До речі, для співачки ви непогано танцюєте,- була відповідь.
Вороні коні
Австрійський дипломат фон Рінг так розповів про першу виставу у Відні опери Вагнера "Валькірія": "Виставу мало не відмінили. Як відомо, у цій опері на сцені з'являються коні. В придворних стайнях були дресировані коні, та всі вони - сірі, а Вагнер категорично вимагав вороних.
"Ви хочете знеславити мене,- кричав він директорові,- краще нехай моя опера ніколи не піде у Відні, ніж її гратимуть з сірими кіньми". - "Але оперу підготовлено, витрачено кошти". - "Це мене не обходить".
Врятував справу фон Рінг, подавши "дипломатичну" пораду: пофарбувати коней у чорний колір. Вагнер схопив його за руку і вигукнув: "Ви врятували мені життя!" Вистава відбулася".
Шлях до слави
Перша опера Верді "Оберто", поставлена в міланському театрі "Ла Скала" в листопаді 1839 року, не мала успіху. Верді кинув думку про роботу над новими операми. Та ось зустрівся на вулиці з імпресаріо Мореллі, який попросив його ознайомитись з одним цікавим лібретто. Верді байдуже поставився до пропозиції.
Та Мореллі настояв, щоб той прочитав хоч одну сторінку.
Коли композитор ознайомився з лібретто, він зрозумів, що починає роботу над новою оперою "Навуходоносор". Деякі місця вважав за потрібне переробити. Повідомив про це автора лібретто. Той погодився, обіцяв прийти наступного дня. Та легковажний лібреттист десь загуляв, з'явився тільки на четвертий день. Розлючений Верді зачинив його в кімнаті й не випускав, поки не було зроблено потрібні зміни. Верді швидко створив злободенну, патріотичну оперу.
Справжній Лєрмонтов
На початку квітня 1840 року Лєрмонтов після дуелі з де Варантом сидів на гауптвахті. Тут його відвідав Бєлінський. Колись, під час першого знайомства, він розчарувався у Лєрмонтові, який насміхався в усього на світі. Через те думав побути в Лєрмонтова з чверть години. Вийшло інакше. Ось як розповідав Бєлінський про цю зустріч І. Панаєву:
- Уперше я побачив цю людину справжньою людиною. Прийшов до нього й засоромився, за звичкою.
Перші хвилини мені було незручно, та потім заговорили про англійську літературу і Вальтера Скотта. "Я не люблю Вальтера Скотта, - сказав мені Лєрмонтов, - в ньому мало поезії. Він сухий". І почав доводити цю думку. Я дивився на нього - не вірив ні очам, ні вухам своїм. Обличчя його стало натуральним, він був у цю хвилину самим собою. В його словах було стільки Істини, глибини, краси!
Я вперше побачив справжнього Лєрмонтова, яким я завжди хотів його бачити. Він перейшов від Вальтера Скотта до Купера й говорив про Купера з пристрастю, доводив, що в ньому далеко більше поезії, ніж у Вальтера Скотта, і доводив це з тонкістю, з розумом і - що здивувало мене - навіть з захопленням. Господи! Скільки естетичного чуття в цій людині! Недаремно мене так тягло до нього. Зрештою довелося-таки побачити його у справжньому світлі.
А він чудний! Гадаю, кається тепер, що дозволив собі хоч на хвилину бути самим собою, - я певний у цьому
Чудовий твір
У своєму щоденнику Дюма-батько розповів про те, як їздив у 1858 році до Росії. Ось як він оцінював Лєрмонтова: "В Казані я відвідав одну дуже милу родину. Жінка господаря та її сестра вільно розмовляли по- французьки, співали чудові романси.
Пам'ятаю, серед них був і романс "Гірські верховини". Мені сказали, що автор цього прекрасного твору, - Мішель Лєрмонтов,- загинув на Кавказі. Лєрмонтов! Великий поет! І я щасливий був розповісти сестрам, що в своєму журналі "Мушкетер" я вперше надрукував його чудовий твір "Герой нашого часу". Я сам його переклав".
Коли мало світла
Художник Сошенко, відомий тим, що перший помітив мистецький хист молодого кріпака Шевченка, а згодом став його добрим приятелем, любив пізніше розповідати про те, що перешкоджало Тарасові Григоровичу швидко набути слави художника:
- Прийдеш, бувало, до нього: стоїть на пюпітрі розпочата ним картина в такому ж стані, як і тиждень тому, а він скоренько заховує у шухлядку папір із своїми віршами.
"Що це ти, Тарасе, робиш? Усе свої вірші складаєш замість того, щоб кінчати картину. Коли взявся учитись малювати, то й працюй постійно, а не уривками".
"Та що ж робити, коли світла мало у вашому Петербурзі: поки розведеш на палітрі фарби та розпочнеш малювати, вже й темно, пора й пензлі мити!"
Отак, бувало, відбріхується. А якби менше писав свої "Катерини" та "Наймички", добрий би з нього маляр був.
Портрет
З народних переказів
Коли Тарас Григорович жив у Києві, то там він малював картини. Він був відомий художник. От до нього зайшов один великий пан і просить, щоб Шевченко змалював його.
Балакаючи з ним, Тарас Григорович швиденько накреслив олівцем портрет того пана. От пан став питати Тараса Григоровича:
- Скільки буде коштувать, коли змалювати з мене портрет?
Тарас Григорович запросив з нього сто п'ятдесят карбованців. А пан йому каже:
- Що це ви так дорого хочете?
- Дорого? Тоді це буде коштувати триста карбованців.
Пан розсердився й пішов од нього.
А Тарас Григорович узяв портрет, що накидав олівцем з того пана, приставив до нього ослячі вуха, поніс у магазин і сказав продавцеві:
- Постав цей портрет на вітрині, а хто купить, нехай заплатить п'ятсот карбованців.
От іде раз пан вулицею, дивиться - на вітрині стоїть його портрет, тільки з ослячими вухами. Він до продавця, а там покупець стоїть і питає:
- Скільки стоїть осел, що на вітрині?
- П'ятсот карбованців.
Пан підійшов і каже:
- Цей портрет я заберу.
Вийняв п'ятсот карбованців і заплатив. А покупець стоїть і каже:
- Гарний осел, та не мені дістався.
Отак треба і з паном зробити
З народних переказів
Зайшов Тарас Григорович до кріпаків, які вибирали кукіль з пшениці. Розговорилися, і він показав кріпакам таку штуку: насипав одну купу пшениці велику, а кругом неї - багато маленьких купок насипав.
- Оце, - показує Тарас Григорович на велику купу, - пан, а оце, - показує на маленькі, - ви, кріпаки.
А опісля зібрав маленькі купки і згорнув до однієї, а тоді взяв і засипав тою пшеницею велику купу.
- Ану, скажіть тепер, де ділася велика купа, що виділялася посередині? - запитав Шевченко і додав: - Отак треба і з паном зробити.
По дорозі в Москву
На одній з поштових станцій наглядач, записуючи подорожню, в якій значився поліцейський чиновник Гришков з арештованим, і дивуючись бадьорому настроєві Шевченка, промовив:
- З вигляду важко пізнати, хто з вас арештований, а хто везе його.
