Їде гуцул на машині, на повній швидкості. Дивиться – Даїшник стоїть. Не тормозить, думає, а не гріх, як зоб’ю. Збив. Завіз тіло на цвинтар, дає старому гробареві пляшку горілки, каже:
– Похороніт, вуйку, бо оно самоє на дорогу скочило, я не виноватий.
– Та чом же не похоронити, сине, похороню.
Так і домовились. Їде далі гуцул. Ще одного такого збив, приїжджає з тілом на цвинтар, дивиться, гробар за столиком сидить, вже фляжку допиває. Гуцул кладе трупа на землю, каже:
– Слава Йсу.
Дід обертається:
– Слава навіки!
– А шо, діду, закопалисьте того?
– Тадь закопав…
– Та як закопали, кідь оно туй лежит?
– Йой, синку, забувим майже. Старий я. Зараз закоплю.
Гуцул подякував і пішов. В ДАІ б’ють тривогу:
