СОБАКА, ПІВЕНЬ І ЛИСИЦЯ

Край невеличкого, чепурненького села стояла хатина, і жили в ній кілька курочок з півнем. Правду кажучи, велося їм непогано, та півень уряди-годи бідкався:

- Що за життя! День у день одне й те саме! Як би хотілося хоч трохи погуляти в лісі, вийти на зелену гору або помандрувати ген туди, до зеленої річки, що сріблиться під сонцем, коли дивишся на неї з даху!

- Е, брате, та краса не для нас,- відмовляла [81] стара розумна курка.- Тут ми маємо все, що нам треба: безпеку, спокій та смачний харч.

Ще й є в нас щирий приятель - собака, який знає безліч цікавих бувальщин.

І справді, собака щодня навідувався до курей, як паслися вони на леваді або відпочивали в затінку на подвір'ї, і розповідав їм усякі бувальщини про диких звірів та птахів.

Якось каже він півневі:

- Знаю, що ти мрієш побачити світ. То чи не пішов би зі мною до лісу?

- Залюбки піду! - зрадів півень. Ранком вони подалися до лісу й пробули там

всенький день.

Півень чудувався геть з усього, що бачив, і дзьобав зелену травицю та червоні ягоди з кущів.

Коли смеркло, собака огледівся довкола і, побачивши велику гіллясту оливу, сказав півневі:

- Ти вмощуйся високо на гіллі, а я залізу в дупло - так і переночуємо.

Півень злетів на дерево, собака ж умостився в дуплі. Довго й солодко вони спали, аж раптом збудився півень і за звичкою голосно заспівав: [82]

- Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку!

О тій порі неподалік полювала лисиця.

- Еге, чую півнячий голос! - здивувалася вона.- Де б йому тут узятися? Ану ж подивлюся!

Лисиця кинулася до оливи.

- Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! - горлав півень на гілляці.

Лисиця солоденько мовила:

- Доброго ранку, любий друже! Я здалеку тебе почула й прийшла поглянути, хто це так гарно співає. Але зараз ще темно, я не можу тебе розгледіти. Спускайся додолу, познайомимося.

Вислухав півень ту мову і думає:

«Ніхто ще зроду мені не казав, що я гарно співаю. Та навіщо цей звір таке говорить?.. Чи, може, він хоче схопити мене, коли спущуся? Май, хлопче, півнячий розум і дивися обома. Що воно за звір?»

І враз сяйнуло йому в голові - лисиця.

Багато про неї наслухався півень од собаки, але ніколи не траплялося бачити злодійку. А собака добре її знав. Розповідав, яка вона з себе, яка підступна та хитра на вдачу. Тож півень і упізнав її. [84]

«Ну, начувайся, хитра лисице!» І відказав чемненько:

- Радий з тобою запізнатися. Але спершу зроби мені маленьку ласку.

- Все, що скажеш! - прохопилася лисиця.

- Внизу в дуплі спить мій слуга. Розбуди його й попроси відчинити двері, бо інакше мені ніяк спуститися до тебе.

В лисиці загорілися очі: «Ага, то тут ще один півень - його слуга! Щастя йде, ще й друге веде!»

- Зараз розбуджу! - вигукнула вона й подерлася до дупла.

- Гей, уставай, треба двері...

- Гав, гав, гав! - завалував собака і вискочив з дупла, а забачивши лісову пройду, кинувся на неї.

Але лисиця встигла шмигнути в кущі, і в собачих зубах лишився тільки кінчик її хвоста.

Прибігла лисиця до своєї нори, трусячися 3 переляку.

- Ну, як полювалося? - питає її лис.

- Хіба не бачиш? Мало хвоста не позбулася. І то ще добре, могло бути зовсім непереливки. [85]

Похитавши скрушно головою лисиця провадила далі:

- Такого хитрющого півня здибала, що й світ такого не бачив! Це тобі не ворона, що відразу впустить м'ясо з дзьоба, зачувши хвалу! Нічого не скажеш - розумний півень!

Та й поклалася голодна спати, облизавши куцого хвоста.

А собака з півнем реготали, раді, що лисиця вхопила облизня.

- Ну й утнув же ти,- сказав собака.- Гострий розум маєш - тим і врятувався. А був би нерозважний і довірливий - де б зараз сидів?

- Ку-ку-рі-ку! Звісно, у лисиці в череві.

КУЦА ЛИСИЦЯ

Якось нишпорила лисиця в лісі, шукаючи поживи. Пробиралася крізь гущавину, коли це позад неї - дзень! - і аж у очах потемніло їй з болю.

- Що це? - перелякалася лисиця й озирнулась. Бачить - її пухнастий хвіст стирчить у пастці, відтятий по саму ріпицю.

- Що ж я тепер робитиму? - забідкалась [86]лисиця.- Звідки це лихо впало на мою голову?

Сіла лисиця на камені та й заплакала гірко.

Горобець, який все те бачив, співчутливо процвірінькав з дерева:

- Не плачте, тітонько лисице! Невелике лихо! Адже могло вам і ногу відшорожити або схопити так, що позбулися б і життя, не тільки хвоста. Отож, тітонько, не плакати треба, а радіти.

- Ой горобчику, як у тебе язик повертається на таке? А що скажуть звірі, побачивши мене без хвоста? А надто подруги мої, лисиці! Всі з мене глузуватимуть!

І лисиця, засмучена, подалася геть.

Добрела до струмочка, напилася води, обмила рану й стала думати-гадати.

«Рана до завтра загоїться, але як показатися звірам куцою? Ганьба, та й годі!»

Довго журилася лисиця - аж ось очі їй засяяли, і в них майнула хитра усмішка.

Того ж вечора сповістила вона всю лисячу громаду, аби зійшлися вранці на галявині, бо має вона, лисиця, щось важливе сказати.

Тільки-но розвиднілося, найцікавіші вже прибігли на галявину. [87]

- Що хоче сказати лисиця?

- Хто його знає! Скоро почуємо!

Ще не встигло сонце викотитися з-за гори, як увесь лисячий рід округи зійшовся на галявині.

Незабаром з'явилася й куцохвоста. Поважно вилізла на камінь, оглянула гурт і почала:

- Любі друзі! Я хочу поговорити з вами про одну справу, над якою досі ми не задумувалися. Настав час покінчити з нею.

- Що таке, кажи! - загукали звідусіль.

- Йдеться про наші хвости, любі мої!

- Про хвости? - здивувалася громада.

- Атож, саме про них! Зважте лишень, нащо вони нам здалися? Нащо тягаємо їх за собою всеньке життя? Хіба ми ними ходимо, чи дивимось, чи їмо? Чи вони помагають нам полювати, чи захищатися від ворога? Ні! Ні в чому не допомагають нам хвости! Хвіст - це непотріб, ще й нашу поставу спотворює...

- То що з ним робити? - спитала молоденька лисичка.

- Відтяти! - вигукнула куцохвоста.- Викинути геть! Тоді побачите, як добре нам стане! Як легко та вільно! Ось гляньте на мене й скажіть по щирості: хіба я не погарнішала?

Спантеличена громада стояла ні в сих ні [88]в тих. Та й неспроста. Адже з хвостами лисиці ходили споконвіку. Ніхто ніколи не задумувався, потрібен хвіст чи ні. Всі до нього звикли й мали за щось так само потрібне, як вуха чи ноги. Тож навіщо його обтинати?

А проте й куцохвоста правду каже - хвіст, либонь, таки ні до чого.

Отож і не знала громада, як бути.

Та ось підвелася одна лисиця і спитала в куцої:

- А чому ти раніше не ганила наших хвостів, не казала, що вони непотрібні?

- Не казала, а тепер кажу.

- Воно й зрозуміло. Десь позбулася свого, а тепер соромно, тож і хочеш, аби й ми собі повідтинали. Гадаєш, тоді з тебе не сміятимуться? Сама зазнала лиха й нам того зичиш! Іди собі геть! А ви, браття й сестри, розходьтеся по домівках і менше слухайте дурних балачок.

ЛИСИЦЯ-НЕНАЖЕРА

Бігла лисиця лісом, шукаючи поживи, бо була дуже голодна. Аж раптом ударив їй у ніс смачний дух печені та свіжого хліба. [90]

- О, ще не цурається мене доля! - зраділа лисиця.- Далебі, сьогодні добре пообідаю.

Та й помчала на дух, і він привів її до високого дуплистого дуба. З дупла так знадливо пахло, аж у лисиці слинка покотилася.

Підійшла вона до дерева, зазирнула в дупло та й побачила - вгорі висять торбинки.

«Це, мабуть, залишили пастухи, які пильнують овець на узліссі,- подумала лисиця.- Жаль, що високо, не можна дістати».

Хоч як спиналася лисиця, хоч як тяглася вгору - дістати харчу не могла.

«Треба залізти в дупло,- надумала лисиця.- Дірка саме по мені».

Залізла вона в дупло, поздіймала торбинки та й почала бенкетувати. Яка смачна печеня, а хліб, а яєчка! Який запашний сир! Уминала все те лисиця, аж за вухами лящало.

- У кого б іще так поживитися, як не в пастухів,- каже.- Вміють господині їхні готувати. Спасибі їм!

їла-їла лисиця, аж поки й крихти не зосталося. По тому напилася води з барильця, що його брали пастухи з собою, бо поблизу не було Джерела.

Напхалася вона по зав'язку та й усміхнулася. [91]

- Уявляю, які будуть обличчя в пастухів, коли прийдуть обідати!

Та й намірилась вилізти з дупла. Виткнула голову й передні лапи, посунулась далі - аж зась! Черево їй роздулося й не пролазило в дірку. Заплакала лисиця, заголосила:

- Лиха моя година та нещаслива! Як вилізти з дупла? Як добутися до своєї нори?

Так вона жалібно приказувала, аж самій серце краялось.

А неподалік саме пробігала інша лисиця. Почула голосіння, підбігла до дерева й, побачивши невдаху, здивувалася.

- Сестро, як ти туди потрапила? - гукнула.

- Ой, не питай! Влізла, щоби смачно попоїсти, а вилізти не можу.

- Що ж там було?

- Дві торбинки з хлібом, печенею, сиром та яйцями. Ой сестрице, то був справжнісінький бенкет! Біда тільки, що черево роздулося й не пролазить у дірку. Як не виберусь я звідси - кепсько мені буде.

Лисиця знову зайшлася плачем.

- Не побивайся,- каже подруга,- зачекай трохи - черево й стухне. Тоді любесенько вилізеш. [92]

- Правду кажеш?

- Авжеж. За дві-три години черево стане таке, як і було.

- А як прийдуть пастухи?

- Не бійся. Вони далеко звідсіля - я їх бачила.

- Спасибі тобі, сестро, щаслива та година, коли ти мене втішила. Почастувала б тебе, та, на жаль, нема чим.

- Та звідки тобі було знати, що я пробігати-му поблизу? З'їла - на здоров'я.

- Ну, тоді біжи. Нехай тобі щастить. Приходь колись до мене, побалакаємо про цю пригоду.

Лисиця побігла геть, а ненажера залишилася в дуплі.

Знічев'я почала перетрушувати торбинки, чи нема там іще чого-небудь. Перегодом знову спробувала вибратись з дупла. Але й цього разу не пролізла.

«Ще рано»,- подумала вона.

Проте за дві години вона легко просунулась крізь дірку та стрибнула додолу.

- Ти диви! Правду казала подруга, що треба зачекати. Адже з часом минають скрута та лихо! [93]

ЛЕВ І БИК

Гуляв собі якось зеленою левадою бик. За левадою починався густий, темний ліс, що широко розкинувся довкола й губився далеко в горах. В лісі водилося багато всякого звіра, і був там лев, лютий, підступний, якого боялося все живе.

І треба ж було вийти левові на узлісся саме тоді, коли бик, не думаючи про небезпеку, спокійно скуб травицю.

- Оце так бик! - захоплено вигукнув лев.- Такого здоровенного й гладкого я ще не бачив. Добра була б пожива! Жаль тільки, що в нього такі страшні роги, а я охляв за ці дні з голоду. Хтозна, чи й подужаю такого бицюру. А залишати шкода... Треба щось придумати.

Спинився лев і став міркувати, як скрутити бикові в'язи. Думав, думав та й каже:

- Ану ж заманю його до свого лігва, а там уже моя взяла. Кинусь на нього й роздеру.

Не гаючи часу, подався до бика.

- День добрий, биче!

- День добрий! - насторожено відповів той. [94]

- Побачив я тебе й зрадів: великий ти і дужий. Тільки ти й можеш бути мені другом. Що ти на це скажеш? Заприятелюємо? Житимемо в лісі, і обом нам буде добре.

Бикові сподобалося, що лев хоче товаришувати з ним. Адже він царського роду, і для кожного звіра велика честь мати такого друга. До того лев теж молодий та дужий, тож їм не страшні будуть ніякі вороги.

- Був би щасливий з такого товариства,- відказав бик.- Мені теж обридла самота.

- О, тоді треба відсвяткувати цю подію! - вигукнув лев.- Саме сьогодні мені принесли вівцю,і я збирався зробити печеню. Може, й ти прийдеш на обід?

- Неодмінно прийду.

- Ну, то я жду тебе опівдні біля свого лігва. Знаєш, де воно?

- Ні, не знаю.

- Пам'ятаєш дуплисте дерево біля джерела?

- Атож.

- А трохи далі за кущами є печера. Там я на тебе й чекатиму.

- Згода,- сказав бик.

Лев почвалав до лігва, а бик зостався на [95] леваді. Коли сонце підбилося вище, пішов у ліс і незабаром дістався до дуплистого дерева. Лев уже чекав на нього, і невдовзі вони ввійшли до печери. Бик оглядівся. Печера була простора й висока.

- Гарно тут,- промовив бик.

Під величезними казанами й довжелезними рожнами горів вогонь. Але вівці ніде не видко. Бик затремтів.

- Вибачай, друже, але я прийшов сказати, що не зможу сьогодні обідати з тобою.

- Чому? - здивувався лев.

- Забув, що треба негайно зробити одну роботу. Мені час йти.

Лев насупився.

- Спершу пообідаймо,- каже,- а тоді вже підеш.

- Та я не від того, але, на жаль, не можу. Ще буде нагода потрапезувати разом. А зараз мушу йти.

Лев розгнівався.

- Слухай, друже, не віриться мені, що ти маєш таку нагальну справу. Скажи по щирості: чому не хочеш зі мною обідати? Що тобі не до вподоби? Хіба я не запросив тебе в гості? Не любо зустрів? Чому ж ти тікаєш? [96]

Бик став навпроти лева й відповів спокійно:

- Кажу тобі ще раз, друже,- я таки піду.

Бо, бачу, наготував ти казани не на вівцю, а на бика.

І бик хутенько подався геть. Діставшися левади, знову припав до трави, думаючи:

«У сто крат ліпше бути самотнім, аніж приятелювати з тим, кого гаразд не знаєш. Добре, що я повівся так з левом. Тепер таких друзів здалеку пізнаватиму».

КУРИ ТА ДИКИЙ КІТ

Якось літнього дня в затінку дуба лежав дикий кіт. А на дубі крутилася сорока, стрибала з гілки на гілку і врешті заскрекотіла:

- Крре-ке-ке! Чи нема поблизу якого птаха? Я знудилася в самоті, хочу погомоніти.

Кіт почув, поволі розплющив очі та й подумав:

«Ех, трапила б ти мені в пазури!» Сорока побачила кота, але не злякалася. Вона швидко літає, то як прийдеться - враз утече. І вона заскрекотіла знову:

- Чи нема поблизу якогось птаха? Обізвися! [98]

Аж ось прилетіла до неї друга сорока.

- День добрий! Бачу, що ти сама, та й думаю: ану ж розважу подругу. Я оце з села.

- То що там цікавого?

Сороку хлібом не годуй, а погомоніти дай. Заскрекотіли одна поперед одної. А кіт, заплющивши очі, пильно дослухався до розмови.

- Пам'ятаєш червоний цегляний курник край села? - питає одна сорока.

- Звісно, пам'ятаю! Це там, де рябі кури й білий півень?

- Еге ж. То там похворіли кури. Від самого ранку сидять у кутку - не їдять, не п'ють, не несуться.

- Та невже? Що ж із ними таке?

- Хто його знає!

- Шкода мені бідних курей.

- А мені, гадаєш, не шкода? Та, на біду, хазяї ще вдосвіта в поле поїхали, а повернуться пізно вночі.

Кіт розплющив одне око, друге й став міркувати. Раптом схопився на ноги, підстрибнув і подався стежкою до села.

- Куди це він чкурнув? - питає одна сорока. [99]

- Може, чогось ізлякався або набачив якесь звіря та й погнався за ним.

- Та що нам до нього! Крре-ке-ке! Нехай біжить, куди хоче.

- Крре-ке-ке! І то правда! Полетімо до струмка. Води нап'ємося та ще побалакаємо.

- Полетімо, то й полетімо!

І сороки полетіли до струмка. А кіт тим часом дістався до села, завернув до хати, де жив лікар, і постукав у двері. Відчинила дівчинка.

- Що тобі? Лікаря немає. Він поїхав до сестри.

- Знаю,- відказує кіт.- То ж він послав мене сюди і просив, щоб ти дала скриньку з ліками. Захворів один чоловік, треба його оглянути.

Дівчинка винесла скриньку, і кіт побіг далі. Добіг до курника, став і гукнув:

- Добрий день!

- Ко-ко-ко, день добрий,- кволо відповіли кури.

- Я лікар. Дізнався, що ви похворіли, і прийшов вас оглянути. Та й ліки приніс.

Кури зраділи й загукали:

- Просимо, лікарю, до нашої господи! [100]

Але старий півень, пильно глянувши на кота, впізнав його, метнувся подвір'ям і зашепотів курям:

- Це не лікар! Це чорний дикий кіт! Я колись бачив, як за ним гнався наш собака. Як він сюди зайде - біда нам буде.

- Ну, відчиняй ворота! - мовив кіт до біленької курочки.- Перш ніж лікувати, я всіх вас огляну.

Але кури засокотіли:

- Не треба нам твоїх ліків! Іди собі геть! Кіт збагнув, що його розкусили, і, прибравши

гордовитого вигляду та закопиливши губу, намірився йти. А кури, бачачи, як він набундючився, зайшлися реготом.

- Гей, лікарю! - вигукнув молоденький півник.- Де ти вчився лікувати?

- Та не лікувати він учився, а хитрувати! - сказала зозуляста курка.- Гадав, ми йому повіримо й відчинимо ворота!

- Ой! Як здумаю про це - аж дрижаки беруть! - писнуло курча.

- Щастя наше, що його впізнав півень! - сокотіла далі курка.- Бач, як упіймав облизня, то тепер тікає.

І кури знову зайшлися сміхом. [101]

- Годі вам реготати! - сердито вигукнув півень.- Ніколи не пускайте нікого в двір, поки не дізнаєтесь, хто він. Хай навіть співатиме вам найсолодших пісень - не йміть віри. Яке б спіткало нас лихо, коли б ми відчинили котові, що видавав себе за лікаря...

- Авжеж, авжеж! Ми завжди пам'ятатимемо цю пригоду!

ДВА ПІВНІ

Жили в одному курнику кілька курок з курчатами і два півні. Два цибаті здорові півні з високими червоними гребенями, які вигравали на сонці. Обидва мали дужі й дзвінкі голоси.

- Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! Добридень вам! Уставайте! Вже світає!

Луна від їхніх голосів котилася селом, і кури жваво злітали із сідал.

- Ко-ко-ко! Добридень вам! Чуєте, як ви-:півують рябий та жовтий?

- Ко-ко-ко! Добридень! Чуємо, чуємо! Жоден півень на всю округу не мав такого

лолосу, як ці два, і не прокидався раніше за них. Якось свіжого весняного ранку рябий забив, ік завжди, крилами й заспівав: [102]

- Ку-ку-рі-ку! Добридень вам! Уставайте! Вже світає!

Жовтий і собі вдарив крилами й закукурікав. А відкукурікавши, сказав рябому:

- А мій голос гучніший за твій!

- Овва! - вигукнув рябий.- В мене голос удвічі дужчий. Та й сам я більший за тебе!

- Більший! Чи тобі в голові потьмарилося? Поглянь, який я цибатий, які маю здорові крила, яку довгу й гарну шию!

- Куди тобі рівнятися до мене? Я набагато більший за тебе, і колір у мене кращий. Моє пір'я блищить, як скло, і гребінь од того палає ще яскравіше! Мої крила сині, як зоряне небо вночі, а з хвоста мого весь світ дивується. Він прегарний, мов букет польових квітів!

- А я золотий, як осіннє листя! - вигукнув жовтий.- До того я не простого роду. Діди й прадіди мої жили в заморських країнах, а мене, ще коли я був яйцем, привезли сюди. Я золотий, як сонце. Я високого роду, до чого мені твої дешеві оздоби?

- Мій хвіст - дешева оздоба?! - обурився рябий.- То це ти хочеш, бридкий півнисько, привселюдно сміятися з мене? [103]

- Бридкий? - жовтий півень підскочив і настовбурчив пір'я...

Але й рябий був не з тих, що дадуть у кашу наплювати, то й собі стрибнув до жовтого.

І почався жорстокий двобій. Кури, перелякані, збилися в кутку. Курчатка тулилися до квочок.

Розлючені півні підлітали, били крилами, клювали один одного. Спинялися на мить і знову кидалися в бій. Нарешті рябий переміг жовтого. Бідолаха сховався від сорому в курник, а звитяжець, злетівши на ворота, щосили загорлав:

- Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! Я переміг жовтого півня! Я загнав його в курник! Не схоче він більше битися зі мною! Слава мені, здоровому рябому півневі з дужим голосом, синіми крилами та барвистим хвостом! Я наймогутніший у світі! Ку-ку-рі-ку! Я звитяжець!..

Орел, шугаючи у високості, почув цю похвальбу.

- Ага, півень горлає. Дай-но гляну - може, вдасться поживитися.

Каменем упав орел з неба і, вп'явшися пазурами в рябого, зник за хмарами.

Кури жахнулися, курчата заплакали, а жовтий [104] півень, почувши лемент, висунув голову з курника й спитав:

- Що скоїлося?

А дізнавшися, засумував:

- Бідний рябий! Я не зичив йому такого лиха. Я був певен - ми помиримося і знову товаришуватимемо.

- Хто йому винен! - закудкудакала біла курка.- Було б співати, та міру знати. Чому не сидів собі любесенько з нами, а видерся хтозна-куди та й вихвалявся перемогою? Аби не горланив, жив би між нас і біди не знав.

ПАСТУХ-ЖАРТІВНИК

Колись та десь був собі пастух, пас у горах вівці. Розкладав часом багаття під деревом, а то сидів і дивився на гори, де інші пастухи пильнували свої отари.

Одного дня пастух геть занудився біля овець і схотілося вигадати йому якусь забавку. Думав, думав - і надумав. Став на великий камінь і закричав:

- Вовки! Вовки! Рятуйте!

Почувши крик, ближчий пастух побіг на допомогу. Хлопець побачив його і зрадів. [106]

«Ну, тепер посміюся,- думає.- Хай ще й інші прийдуть». І знову загукав:

- Вовки! Вовки на моїх овець! Ряту-у-йте! Почули його інші пастухи та кинулися щодуху на крик.

- Де вони? - питали в хлопця.- Де?

- Хто? - здивувався пастух, що сидів собі спокійно на камені.

- Та вовки ж! Де ти їх бачив? Кажи швидше!

Але пастух зареготав.

- Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Невже ви й справді повірили, що вовки? То ж я хотів тільки налякати вас та пожартувать!

- Добрий мені жарт! - гнівно промовив один пастух.

- То це ти змусив нас бігти, мов навіжених, аби посміятися? - підхопив другий.- Батогом би тебе почастувати, щоб сам так побігав! Ходімо, хлопці, хай йому грець!

І пастухи подалися до своїх овець. А хлопець дуже тішився з своєї витівки і сміявся з недотеп.

- Пождіть трохи - я ще з вами пожартую. Вдалося раз, то вдасться й вдруге. [107]

І справді, за кілька день хлопець, пасучи вівці, знову закричав:

- Вовки! Вовки! Рятуйте!

Пастухи зачули крик та й кажуть один одному:

- Чуєш, знову кричить?

- Та чую! Та, може, він знову жартує?

- А коли ні?

- Ну, то біжімо!

- Хутчій!

І щосили кинулися бігти. А прибігши, побачили - хлопець заходиться сміхом.

- Ха, ха, ха! Ну й дурні легковірні!

- Ти знову смієшся з нас, негіднику?

- Тут мало серця не повискакували, поки добігли!

- А я що, вас гнав? Були б розумніші - змикитили б. Ха-ха-ха!

Пастухи розгнівалися не на жарт, але нічого не сказали і мовчки повернулися до своїх овець.

Минув якийсь час. Одного разу сидів пастух під деревом біля багаття і раптом, глянувши на отару, завмер із жаху. Величезний вовцюга, вишкіривши зуби, мчав просто на овець.

- Ой матінко моя! Вовк! - вигукнув хлопець і кинувся бігти геть. [108]

- Вовк! Вовк! Рятуйте! Ой, мої вівці! Пробі!

Сюди!

А пастухи, зачувши крик, засміялися.

- Чуєте цього брехуна?

- Та чуємо. Знову жартує, але нема дурних. Годі вже.

А пастух не вгавав:

- Пробі! Вовк! Рятуйте! Справді вовк! Мерщій біжіть, бо овець пороздирає!

- Гукай когось іншого! - крикнув один пастух.- Ми вже знаємо твої жарти.

- Правду кажу! Правду! Ходіть побачите! Мерщій біжіть! Пробі!

- Знову нас дуриш? - гукнув інший пастух.- Бери когось іншого на кпини.

Ніхто не поспішив хлопцеві на допомогу. А вовк роздер кілька овець та й зник у лісі. Відтоді пастух затямив: коли хочеш, аби тобі вірили,- ніколи не кажи неправди.

ВОВКИ, ВІВЦІ ТА БАРАН

На високій горі, біля самої вершини, була величезна печера. Якось осіннього вечора зібралися в ній довкола вогнища вовки. їхні голодні и злі очі у відблисках полум'я червоніли, як [109] жар, а здорові білі ікла здавалися ще більшими й гострішими.

На почесному місці сидів сам проводир, Старий Сіроманець. Хоч був він уже на схилі віку, та ще міг помірятися силою з найміцнішими молодиками, а що за трапезою - то годі з ним і змагатися.

От підвів він голову та й почав: - Діти мої, всі ви добре знаєте, що настає для нас лиха година. Голод насувається на наше плем'я. І я бачу - дехто з вас вагається, чи лишатися в горах, а чи податися світ за очі. Ми маємо на гори такі самі права, як і чабани. Бо тільки-но прийшов сюди перший пастух з вівцями, як з'явився тут і перший вовк. Поволі рід наш більшав, міцнішав і нарешті так утвердився, що жити нам стало легко. В безнастанних небезпеках, у щоденному ризику нам не обійтися було без розуму й кмітливості. І стали ми з часом лукавими та мудрими, бо діти виростали розумніші за батьків. Тільки тому оминала нас глупа смерть. І тільки тому завжди виходили ми звитяжцями в незліченних битвах із собаками. І тоді нам усе допомагало: і дощ, і вітер, і мороз... І впоратися з ворогами було нам за іграшки... Пам'ятаєте? [110]

- Пам'ятаємо! Як не пам'ятати! - завив похмурий лютий вовк.

- Ох, де ті часи? - зітхнув інший.

- Справді, тоді на собак ніхто не зважав,- каже третій.- Але чому тепер не так?

- А ось чому! Тепер отару стережуть зовсім не ті собаки, що колись. Ці більші й прудкіші за нас, і зуби в них гостріші, а відваги не менше, ніж у тебе. Лють їхня, як побачать когось із нас, додає їм снаги. Ікла в них тоді мовби довшають. Вони розгадують наші хитрощі, наче знають наперед, коли, що і як робитимемо, і завжди перестрівають нас. Правду я кажу чи ні?

- Правду, Сіроманцю! - прогарчав підстаркуватий вовк.- Позавчора вийшов я з лісу, дивлюсь - кількоро овець пасеться. Здалось мені, що вони самі, але тільки-но почав до них підкрадатися, як раптом звідкись вискочило троє псів. Ледве ноги виніс. Добре, що були далеченько,- то я встиг утекти. А якби настигли - там мені й кінець.

- Е, що там казати! - докинув інший.- Нещодавно один пес мало мене не роздер. А гляньте, який шмат шкури вирвав!

Молодий здоровенний вовчисько скочив на Рівні ноги й загорлав роздратовано: [111]

- Все це ми давно знаємо! І сьогодні зібралися не для того, щоб патякати про те саме! Годі товкти воду в ступі! Краще помізкуймо разом, що можна вдіяти, аби дуба не врізати! Яка ганьба! В отарах тисячі овець, а ти мусиш гибіти з голоду!

- Хай Сіроманець говорить! - заволали всі.- Він наймудріший і найхитріший між нами. Говори, Сіроманцю! Слухаємо тебе!

- Я скажу свою думку,- почав той,- а ви судіть, чи так воно, чи не так. Я гадаю - треба нам вислати до овець посольство і запропонувати їм вічний мир.

Вовкам аж дух перехопило, як почули ті слова. Мир з вівцями! Чи не з'їхав Старий з глузду?

Сіроманець пояснив їм, що має на гадці, і вовки з ним згодились.

Назавтра троє вовків-посланців подалися на пасовисько й загукали до овець:

- Послухайте, що ми вам скажемо! Нас послав проводир, Старий Сіроманець! Накажіть собакам, аби пустили нас. Клянемося - ми не зробимо вам нічого лихого!

Здивувалися вівці, проте відіслали од себе [112] собак, і ті поставали віддалік, нашорошивши вуха, готові кинутись на допомогу.

Підійшли вовки до овець, привітались та й кажуть:

- Одвіку ми з вами жорстоко ворогували. Ви тремтите на саму лише згадку про нас, а ми втікаємо, ледве забачивши ваших псів. Ви живете в одному місці, ми - в іншому, але ж гори в нас спільні, то - й ваша, й наша батьківщина. Отак розмислив собі наш великий проводир, Старий Сіроманець, і вирядив нас повісти: ми не держимо проти вас зла і ніякі з вами не вороги; ми навіть любимо овець. Єдині недруги люті в нас - собаки. Віддайте їх нам, і тоді почнеться нове життя. Ви зможете ходити вільно, куди схочете, пастися де тільки вам заманеться, навіть на власних наших землях. Не треба вам буде вечорами збиватися докупи в тісних кошарах - гуляйте собі в горах або в полі. А взимку приходьте в нашу печеру погрітися, погомоніти, послухати казок чи цікавих бувальщин. Ось що велів переказати Старий Сіроманець. Ну, то як: згодні віддати нам собак?

- Згодні! Згодні! - влад закричали вівці. А малі ягнята аж затанцювали з радощів і замекали: [113]

- Ми хочемо слухати казки! Хочемо в печеру! Ме-е-е!

Старий баран стояв обіч отари і слухав вовків, похиливши голову. Він одразу збагнув, куди ті хилять. Аж затремтів, здумавши, що з того може вийти. А як побачив дурну овечу радість, розлютився й гримнув:

- Замовкніть, недоумки! Покрутіть мозком трохи! Хіба ви не знаєте, що поки нас охороняють собаки, можемо пастися де завгодно? Що, забули? І горе тому з нас, хто лишається сам! Нема йому порятунку! То що ж нас чекатиме, коли не стане охорони? Пропадемо всі як один! Ось чого хочуть вовки! А ви й дали собі брехнею баки забити! Гей ви, посланці! Вертайтеся до свого Старого Сіроманця та перекажіть йому, що ми дуже вдячні нашим охоронцям, котрі невсипуще пильнують наш спокій. Віддати їх вам - зась! Ходіть геть, поки ми добрі!

Понурили голови посланці й мовчки попхалися до своїх.

Отак здоровий глузд барана переміг вовчу хитрість. [114]

МАВПИ-ТАНЦЮРИСТКИ

Якось єгипетський цар забрів, гуляючи, до чудового лісу, де росли банани, горіхи й хурма. Відтоді цар щодня ходив у ліс, дивувався з папуг, що вигравали барвистим пір'ям, сміявся з мавп, що стрибали по деревах, рвали банани та горіхи й, облущивши, з'їдали їх. І ось одного дня цар мовив до свого почту:

- Мені спало на думку зібрати стадо мавп і навчити їх танців.

- Що ти, наш володарю! Хіба таке можливе? - здивувався почет.

- А чому б і ні? Мавпи дуже люблять наслідувати людей. Побачить вона, скажімо, що людина зачісується, і собі шкребе голову. Хай тільки побачить танок - одразу сама затанцює. Тож накажіть спіймати кілька десятків мавп і привезти їх до палацу.

Коли мавп привезено до палацу, цар звелів покликати танцюристів.

- Заженіть мавп до великої зали й спробуйте навчити їх танців. Та дбайте про них, годуйте добре, щоб не відчували вони неволі.

Танцюристи загнали мавп до зали й заходилися виконувати царське веління. Аж ось за [116]кілька день один з них прийшов до царя й каже:

__ Царю наш! Мавпи навчилися танцювати,

та ще й як! Вони вивчили всі танці. Танцюють навіть краще за нас! А що вже тішаться! Ходи сам подивись!

Цар подивився й очам не повірив. Десятеро мавп танцювали так вправно й завзято, аж дух забивало з подиву. Захоплений цар звелів нагородити кожну мавпу торбинкою золотих.

Потім наказав покликати кравців. А коли ті прийшли й уклонилися, сказав:

- Пошийте для мавп гарне, барвисте вбрання. І щоб не було однакового. Не шкодуйте краму й золота на оздоби, робіть якнайкраще. Бо за тиждень у палаці - велике свято, і мавпи на ньому танцюватимуть. Такого свята досі не бачили!

За тиждень усе було готове. Палац, до якого посходились вдягнеш в шовки та оксамити вельможні гості, сяяв оздобами. Цар з царицею Щиро вітали всіх, частували пресмачними стравами й найсолодшими напоями. А потім Цар провів гостей до зали з коном і музиками.

Посідали на свої місця цар з царицею, а за ними й гості. Аж тут на кін вибігли мавпи в барвистому вбранні, в машкарах - дуже кумедні [117] й симпатичні. Гості весело засміялися. Музики заграли, мавпи пішли в веселий, бурхливий танок. Гості дивилися й чудувалися. Щоб мавпи та були на таке здатні? Неймовірно!

Серед гостей був один молодик, який дуже полюбляв жартувати. Дивився, дивився на мавп - аж ось сяйнула йому думка.

Молодик вийшов до вітальні, взяв з таці жменю горіхів і, вернувшися до зали, підкрався до кону та й поклав горіхи на краєчок.

Ніхто з гостей того не завважив, але мавпи відразу помітили горіхи.

І таке тут почалося, що годі й розповісти!

Мавпи кинулися до горіхів, забувши, що вони танцюристки і на них дивляться цар з гостями. Штовхалися, чубилися, здирали одна з одної машкари. Коли якійсь удавалося вхопити горіх, решта налітали на неї, шарпали, шматували чудове вбрання.

На кону зчинився неймовірний шарварок. Мавпи розшаленіли, билися так, аж шерсть летіла.

В залі всі реготали, і найдужче - цар. А старий слуга, що дивився на все те в двері, похитав головою і сказав іншому: [118]

Мавпа є мавпа і мавпою зостанеться, хоч би як її вимуштрували, хоч би чого навчили.

РИБАЛКА З СОПІЛКОЮ

Жив собі колись молодий рибалка. І, всім на диво, чудово грав на сопілку. Хто його почує- не зрушить з місця, доки не дослухає. А хлопець візьме, бува, з собою сопілку в море та й виводить при місяці прегарні мелодії.

- То ти рибалка чи музика? - часто питали його.

- І рибалка, і музика,- відповідав той.- Хіба одне одному вадить?

Якось уранці взяв рибалка сіть і сопілку та й поплив до високої скелі, що одна-однісінька стриміла з води далеко від берега. Довго сидів на голому камін-ні, милуючись нескінченним танком хвиль. І сяйнула нараз йому думка.

Ну ж бо заграю: може, риба заслухається, може, заворожить її моя сопілка і вийде вона моря на камінь?! Тоді мені тільки й діла, що позбирати її в кошик; не треба буде морочитися сіткою! [119]

Та й ну одна за одною награвати найкращих пісень.

Час збігав, але жодна рибина чомусь і носа з води не висунула.

Бачить рибалка - нічого не виходить. Поклав сопілку, взяв сіть і закинув. А як почав витягати - одразу відчув: там повно риби. Повибирав, і бідолашна риба забилася на березі.

- Еге,- каже хлопець,- коли я тобі грав, то ти не танцювала. Тепер танцюй не танцюй - я вже більш не гратиму!