ОРЕЛ, ВОРОНА ТА ПАСТУХ

Пас якось пастух овець на зеленій горі. Раптом з високості ринув на отару орел, ухопив кігтями ягня, шугнув з ним у небо й полетів на неприступну скелю, де мав гніздо.

Побачила те ворона й подумала:

«Бач, як легко здобув орел поживу! Чому б і мені так не зробити? Чим він кращий за мене? Хіба в нього розуму більше? Схоплю-но і я вівцю!»

Полетіла вона до отари, покружляла над нею й кинулася на барана. Та коли вчепилася йому в спину, заплуталася в вовні і, замість злетіти разом із здобиччю, сама спіймалася, та так міцно, наче хто її прив'язав. Засіпалася ворона, забила крилами, щоби звільнитися. Але бараняча вовна обплелася круг її ніг і не пускала. Що [186]дужче рвалася ворона, що більше старалася - то дужче заплутувалася.

Пастух, який сидів поблизу, почув биття крил і сказав собі:

- Десь тут птах є... Чому він так тріпочеться? Піду-но гляну.

Іде він, оглядає отару, аж бачить - ворона б'ється на баранячій спині.

- Оце так! - здивувався пастух.- Що це ти, пані вороно, робиш із моїм бараном? В орла граєш, чи що? Ну, начувайся!

Схопив кумасю, виплутав з вовни та й повисмикував пір'я з крил. Потім прив'язав до гілки, а ввечері забрав додому. Його діти дуже зраділи, побачивши ворону.

- Що це за птах, тату? Ми такого ще не бачили.

- Це ворона. Але вона хоче стати орлом.

- Чому вона хоче стати орлом? - питає більший син.

- Бо побачила, як орел полює, то й забаглося їй полювати так само. А про те забула, що орел великий та дужий, а вона - звичайний собі птах. Тому сьогодні й попалася. [188]



ДРОВОРУБ І ЛИСИЦЯ

Запопали якось мисливці в лісі лисицю й почали її переслідувати. Бідолашній дух у п'яти зо страху заліз. Хоч як хитрувала, в яку гущавину кидалася - не могла позбутися напасників, а вже від довгої гонитви вкрай знесилилася.

- Ох, не вірю я в порятунок! - каже лисиця, задихаючись.- Ноги не несуть, та ще й ліс порідшав... Надходить мені кінець! Як вигонять в чисте поле - тоді прощай, світе!

Аж раптом лисиця побачила між дерев дроворуба. Кинулась до нього, заплакала й проситься:

- Сховай мене, чоловіче добрий! Сховай, бо гоняться за мною мисливці, ось-ось настигнуть. Врятуй мене, зроби добре діло!

- Біжи в мою хатину, там тебе не знайдуть! - сказав дроворуб.- Он туди!

Помчала лисиця до хатини, вскочила в двері й зачинилася.

- Ох, не до вподоби мені схованка! - пробурмотіла.- Та що робити? Я й такої не сподівалася! Але треба поглянути, що робиться на дворі. Зроблю-но я дірочку в стіні. [189]

Розсунула вона галузки, що з них сплетено хатину, зробила шпарину, припала до неї оком і стала чекати. Серце їй калатало, дух перехоплювало, ноги підгиналися.

Аж ось за деревами показалися мисливці.

- Ой, горенько мені! - затрусилася лисиця.- Де вже там думати про порятунок!

Мисливці побачили дроворуба й спинилися. І чує лисиця, як один із них питає її рятівника:

- Ти не бачив, тут лисиця не пробігала?

- Ні, не бачив.

А сам простяг руку та й показує на хатину, де сховалася втікачка.

На щастя, мисливці не второпали того знаку чи не помітили, бо розгледілися на всі боки, поки дроворуб говорив, і одразу кинулися далі, як він замовк.

Лисиця почекала, поки вони зникли за горбом, перевела дух і думає:

«Тепер - мерщій до своєї нори!»

Відчинила двері й хотіла чкурнути геть, навіть не глянувши на дроворуба.

- Оце так! - вигукнув той.- Уже мене покидаєш? Навіть подякувати не хочеш своєму рятівникові?!

- Віддячила б я тобі щиро, якби твої руки [190]були в згоді з твоїми словами,- відповіла лисиця й побігла геть.

Дісталася своєї нори, а лис із лисенятами вже чекають її, виглядають, хвилюються.

- Що сталося? Де ти була так довго? Ми вже хтозна-що думаємо!

- Заждіть трохи,- відказує лисиця - дайте перепочити, бо ледве дишу.

Коли лисиця прийшла до тями, вона розказала, яких жахів натерпілася. А по тій оповіді сумно додала:

- Той дроворуб спершу видався мені дуже добрим і шляхетним. Так він лагідно говорив, що хотілося слухати й слухати. Але слова його солодкі, та вчинки ганебні. А коли чиниш зле, то чого варта солодка мова? Нічого! Тож затямте, дітки: ніколи не шануватимуть того, хто каже одне, а робить інше. Бо судять про когось не за словами його, а за ділами. Як оце я суджу про дроворуба.



МАВПА ТА ЛИСИЦЯ

Було це за давніх часів. Надумалися якось лісові звірі обрати собі царя. Посходилися вони на велику галявину й по тривалій суперечці [191]поклали: нехай кожен покаже, на що він здатен. Хто зробить щось найкраще - того й оберуть царем.

Посідали всі кружка, залишивши на середині вільне місце. Туди виходили один за одним звірі й показували різні штуки.

Перший вийшов могутній лев і так заревів, аж земля затремтіла. Звірі, жахнувшися, сховалися одне за одного, а малеча, плачучи, тулилася до матерів.

Потім виступив слон із стовбуром величезного дерева в хоботі. Легко, мов пір'їну підняв деревину й поклав собі на спину, а потім жбурнув далеко геть.

За ним вийшов тигр. Примірився - і одним стрибком перескочив галявину.

Показав себе й заєць - так прудко помчав колом, що не встигли звірі змигнути оком, як він уже тричі оббіг галявину.

Кінь перескочив високу жердину; кріт за мить прорив підземний хід під галявиною. Віслюк похвалився своїм голосом; два півні показали своє бойове мистецтво в герці.

Останньою вийшла мавпа й затанцювала так кумедно, що всі зареготали. Всі звірі - великі [192]та малі, дужі та слабкі - аж качалися, аж за животи бралися. V,

Сміялися довго - поки мавпа покинула танцювати. А тоді Зусібіч загукали:

- Мавпа! Мавпа - ось наш цар!

- Іншого царя не треба!

Лиш один звір не сміявся, не кричав, не плескав у долоні - лисиця. Вона крутилася поміж усіх і бурчала:

- Чи ви при своєму глуздові? Мавпа - цар?! Та хто вона за одна та мавпа? Тільки й уміє, що блазнювати та гризти горіхи. А чи годна вона звитяжно воювати, як належить цареві? Ні. Чи годна дати всьому лад? Ні. Чи годна розпізнати потаємних ворогів і дати їм такого перцю, щоб на все життя затямили? Чи годна їх обхитрувати? Ні, ні, ні! Чи вміє вона красно говорити? Ні, де там! То що ж вона тоді вміє? У танцях вихилятися та люд потішати? Де ж пак - які заслуги!

І, глянувши на мавпу, лисиця докинула:

- Диви, як набундючилася! Було б чого! Та раптом очі лисиці спалахнули, і в них

майнула лукава усмішка.

- Ну, зажди, я тобі зараз утну! Відійшла лисиця далеченько й спинилася під [193]високим деревом. Ще коли бігла на галявину, бачила там пастку, а в ній шматок м'яса. Лисиця скрушно похитала головою:

- Якийсь бідолаха попадеться туди! Тепер підбігла вона до дерева, глянула -м'ясо на місці. Лисиця помчала назад на галявину. Мавпу й досі оточували звірі.

- Ану розступіться, дайте дорогу! І я хочу привітати царя!

Звірі розступилися.

- Хай живе наш цар! - закричала лисиця й тричі вклонилася мавпі.- Хай живе царська корона - наша честь і гордість! Щасливого царювання тобі, твоїм дітям, онукам і всьому твоєму родові довіку.

І, повернувшись до звірів, солоденько мовила:

- Ви обрали справжнього царя.

- Красно дякую,- відповіла мавпа, скривившися так кумедно, що звірі засміялися.

Лисиця подумки зауважила: «Стривайте лишень - зараз ще не так реготатимете».

- Царю мій,- провадила далі вголос,- я давно мріяла зробити тобі подарунок. Але я бідна лисиця і не маю нічого, гідного твоєї величі. Та сьогодні мені пощастило - я знайшла [194] в лісі скарб. Тож прийми його від мене, бо тільки царям належить володіти скарбами.

- Який скарб? - спитала мавпа.

- Ходімо, царю мій, я покажу.

- Ходімо,- радо згодилась мавпа та й подалася за лисицею.

- Ану ж бо й ми глянемо,- сказав котрийсь із звірів.

- Ходімо всі! Ходімо!

І всі посунули слідом за мавпою. Незабаром лисиця спинилася й, показавши мавпі на м'ясо в пастці, мовила:

- Скарб там, царю мій! Візьми-но його сам. Мавпа, простягши руки, прожогом кинулась до пастки. Аж раптом щось клацнуло, й пастка защепнулася.

- Гей, лисице, тут тільки шматок м'яса! Це такий скарб? Ану відчини мені, я хочу вийти! - жалібно загукала мавпа.

- Стривай, пані мавпо,- сказала лисиця, забачивши на стежці звірів.- Зажди трохи, вийдеш.

Коли звірі підійшли ближче, лисиця показала їм на мавпу:

- Бачите, якого царя ви обрали? Пишайтеся тепер ним! [195]

Звірі оточили пастку. Дивляться - а там мавпа, зіщулена й жалюгідна.

- Що сталося? - питають здивовані звірі.- Як вона туди влізла? Де скарб?

- Спитайте її! - переможно засміялася лисиця.- А скарб - то шматок м'яса! Пані мавпа кинулась у воду, не спитавши броду. От і вскочила в халепу. І цього недоумка, любі мої, ви обрали царем? Чого ж мовчите?

Звірі дивилися то на лисицю, то на мавпу. Нарешті озвався вовк:

- Правду лисиця каже!

- Авжеж, правду! - підхопили всі.- Ніяк не випадає мавпі царювати!

- Тож скиньмо її з престолу! - вигукнула лисиця.- Бо інакше весь світ з нас глузуватиме!

- Мудро каже лисиця... Та спершу визволимо мавпу з пастки. А потім оберемо нового царя!

- Чудово! - зраділа лисиця.- Нарешті я чую голос розуму.

Отож випустили звірі мавпу та добре посміялися з неї. А згодом посідали знову кружка на галявині - обирати нового царя.

Вийшла на середину лисиця й сказала: [196]

- Тепер будьте розважні. Правду кажучи, сердешна мавпа не винна. Що вона вміла - те й показувала. Винні ви самі, бо ні сіло ні впало обрали царем блазня, не подумавши, до якого лиха він може вас довести.



МИШІ ТА КОТИ

У великому старому будинку було багато мишей. Водилися вони і в кімнатах, і в коморі, і на подвір'ї. Але в господі не бракувало й котів. Миші дуже їх боялися. Воно й зрозуміло: адже коти й миші - зроду-віку запеклі вороги.

В битвах з котами миші завжди зазнавали поразки і потім потерпали з ганьби.

- Чого ми такі безталанні? - зажурилися якось вони.- Коти, звісно, дужчі за нас, але нас більше, тож ми повинні перемагати.

- Нам бракує мудрих проводирів! - вихопилася якась миша.

- Що ж воно буде далі? - зітхнула інша.- В мене п'ятеро діток, як уберегти їх од лиха?

Ще інша звелася на задні лапки, відкашлялась і рішуче мовила:

- Нам треба обрати проводирів-полководців! [197] Найрозумніших, найсміливіших! Що вони скажуть - те й робитимемо!

- Мудра твоя рада! Оберімо полководців! - підхопила вся мишача громада.

Миші не гаючись обрали з-поміж себе десятеро полководців. Ті просто нетямилися з радощів. Та й було чого. Адже полководці - то не простий люд!

Десятеро обранців навіть спати полягали окремо. Та сон од них тікав. Походжаючи з кутка в куток, вони мріяли, як перемагатимуть котів.

Аж раптом .один полководець каже:

- Овва! Ми забули про важливу річ!

- Про яку?

- В нас немає відзнак, котрі б свідчили, що ми полководці.

- А й справді? Що ж його робити?

- Що робити, що робити! Почепити відзнаки - та й край! - обізвався котрийсь.

- Розумно кажеш! - зраділи всі.

Довго вони думали-гадали, аж поки врешті надумали: зробити великі гарні роги й припасувати їх до голів, щоби решта мишей пізнавали своїх полководців.

Як сказали, так і зробили. Назавтра десятеро [198]полководців почепили на голови напрочуд гарні роги.

Але попри ці почесні відзнаки, мишача армія була вщент розбита в першому ж бою, і бідолашне військо ледве втекло від котів. Вояки один по одному шмигали у вузенькі нори і всі врятувалися. Полководці й собі кинулися до нір, але гіллясті роги не пролазили в них. І коти забрали мишей-полководців у полон.

А яка доля чекає на котячих бранців - ви самі знаєте.



СОБАКА ТА М'ЯСО

Якось пробігав собака повз ятки з м'ясом. Різник саме пішов до криниці напитися води. Собака, побачивши, що різника нема, скочив до ятки, вхопив м'ясо, шаснув на вулицю й невдовзі був за селом.

«Перейду річку,- думає,- сяду на леваді та й попоїм. Там ніхто не заважатиме».

Мчав стрімголов, аж поки дістався річки. А побачивши, що ніхто за ним не женеться, стишив біг. Незабаром уже брався кладкою на той берег. На середині кладки глянув у воду - і враз зупинився. [200]

Річка була тиха та спокійна, у воді відбивалося все, як у дзеркалі. І собака побачив там пса, багато більшого за нього, із здоровенним шматком м'яса в зубах.

«О,- подумав собака,- то, напевне, теляче стегно, бо воно вдвічі більше за те, що в мене! Коли б я його мав - половину з'їв би, а решту закопав у землю на запас. А цього шматка, що я поцупив, ледве на сьогодні стане. Жаль!»

І вже собака рушив був далі, але знов спинився.

«А що, як пірнути та й забрати? Хай навіть той пес більший за мене, але ж я заскочу його зненацька; він перелякається і відпустить м'ясо. Я схоплю і втечу».

Не гаючи часу, кинув собака своє м'ясо у воду, а сам шубовснув якраз туди, де був собака з багатою поживою.

Борсався, борсався, пірнав, пірнав - але ні собаки, ні м'яса нема й сліду.

Розчарований, поплив собака до берега.

- Утік од мене,- бурмотів він.- Побачив, Що я стрибнув у воду, то й дременув. Щастить же йому! [201]

- Про кого мову ведеш, собако? - спитала сорока, що сиділа неподалік на дереві.

- Та про того пса з телячим стегном у зубах. Чи ти не помітила, куди він побіг?

Сорока зайшлася сміхом.

- А, здоров би ти був, який же ти недотепа!

- Чом це я недотепа?

- Бо там не було ніякого пса з телячим стегном. То ти сам одбивався у воді, мов у дзеркалі.

- Та невже?

- Отож-то й є. Ти бачив себе самого в річці.

- А ти не брешеш?

- Не віриш - подивися ще раз.

Собака нахилився з берега й знову побачив у воді пса.

- Ну, а тепер гавкни: побачиш, що й той гавкне... То второпав нарешті? Це твоє відображення.

Собака послухався сороки; невдовзі він прибіг назад, підібгавши хвоста.

- Правда твоя, сороко,- каже.- Марно втратив я м'ясо!

- Журись не журись,- відповіла скрекотуха,- а коли зазіхнеш на чуже, то втратиш і своє. Так тобі й треба. [202]



ВІСЛЮК У ЛЕВ'ЯЧІЙ ШКУРІ

Якось чудового літнього дня пасся в лісі віслюк. Трава була соковита й смачна.

- Як гарно жити на світі! - втішався вухатий і вряди-годи весело качався на галявині.

Отак розкошуючи, заходив віслюк далі та далі в ліс. Нараз під деревом побачив щось руде й волохате.

- Що воно таке? О, та це лев'яча шкура! Звідки вона взялася?

Подивився віслюк, подивився й хотів було простувати далі. Коли це щось спало йому на думку, і він зареготав.

- Ой і втну я штуку! Довго тремтітимуть зі страху і лісова звірина, і люди!

Віслюк хутенько схопив шкуру, нап'ялив на себе, припасував голову й ноги та й пішов повагом, як справжній лев.

Незабаром дістався схилу гори, де пастухи пасли отару. Став віслюк поволі вилазити на гору, вдаючи, що не помічає їх.

За мить несамовито завалували собаки й почувся нестямний крик:

- Лев! Лев! Просто на нас іде! Тікаймо! Рятуймося! [204]

І таке там зчинилося! Пастухи з ґирлиґами в руках налягли на ноги. Собаки й собі дременули, волаючи:

- Лев! Лев! Тікайте!

Барани й вівці жалібно замекали:

- Лев! Лев! Не кидайте нас, зачекайте! Зачули те інші пастухи та й собі кинулися хто куди, забувши про отари та собак.

Що тільки зчинилося на пасовищі! Світ не бачив такої веремії!

Віслюк дивився на той шарварок і реготав:

- Ну й наробив я шелесту! Хвала лев'ячій шкурі!

Насміявшися досхочу, спустився віслюк у долину й попрямував до села. На леваді паслося три корови. Одна з них побачила лева й мало не зомліла із жаху. А отямившись, пустилася навтьоки, ревучи:

- Лев! Лев! Тікайте! Рятуйтеся!

Інші дві, перестрашені, кинулися слідом.

- Що сталося? - здивовано спитала коза.- Чого ви біжите, як навіжені?

- Тікай мерщій! За нами женеться лев!

- Біда! - мекнула коза й стрілою помчала До села. Вона перегнала корів і, добігши до околиці, заволала: [205]

- Лев! Здоровенний, страшний! Я сама бачила! Горе тому, хто загається! Рятуйтеся! Ховайтеся!

Почув те кінь та й собі пустився чвалом. Почули зайці - <закуріло за ними. Почула мавпа чкурнула до лісу.

Віслюк усе бачив і втішався, ступаючи неквапно та гордо.

-Їй-право, добре бути левом... Всі тебе бояться! Ха-ха-ха!

Незабаром вийшов бешкетник на дорогу, що вела до села. Та саме тоді, коли дістався околиці, налетів вітер, шарпнув лев'ячу шкуру та й кинув додолу. І віслюк обернувся на самого себе.

Перша побачила його сорока. Та як не крикне, як не зарегоче!

- Це ж віслюк! Ха-ха-ха! Віслюк, а не лев! Не бійтеся, кози, корови, коні, вертайтеся на пашу! Віслюк, а не лев! Не бійтеся!

Та й ви, пастухи, даремно втікали! Збирайте отари та вертайтеся на пасовисько. Не лев то - віслюк! Він тільки лев'ячу шкуру нап'яв. Он вона лежить, ходіть подивіться, як не вірите.

- Віслюк?- аж підстрибнула з радощів коза. [206]

- Віслюк? - замукали корови й всі разом повернулися до левади.

- Віслюк? - замекали вівці.- Ой же ми й бевзі!

- Віслюк? - завалували собаки.- То це через нього ми так осоромилися?

- Віслюк? - розгублено промимрила лисиця.- От бовдур, так налякати! Ну, начувайся ж!

- Віслюк? - засміялися зайці.- А ми так злякалися!

- Віслюк? - вигукнули захекані пастухи й заходилися виламувати тички, бо гирлиги погубили. А виламавши, кинулися на віслюка та й ну його дубасити!

- То тобі величі заманулося? Левом бути захотілося?

- В чужій шкурі довго не походиш!

- А як і походиш, то недовго поцарюєш!

- На тобі ще!

- І ще! І ще!

Так одлупцювали віслюка, що мало духу не вибили.

Ледве живий, дістався він свого хліва, тяжко стогнучи, впав на солому, і полилися йому сльози з очей. [208]

- Коли б то тільки біль - поболить і перестане. А чи минеться лиха слава? Ох, як мені тепер поткнутися звірам на очі! О дурна моя голово, о ганьбо моя!



ПАСТУХ І МОРЕ

Загнав пастух овець на зиму до кошари, яка стояла на березі моря. Погода того року видалася мінлива. Морози, холодні вітри. А тут ще й вовки навідувались мало не щодня.

- Ой, лихо,- часто бідкався пастух,- хіба це життя? Крутишся в самоті, гибієш з холоду, душу видувають вітри! Несила вже мені терпіти! Краще продам овець та візьмусь до якогось іншого ремесла. Хоч трохи поживу, як люди живуть!

Пильнував пастух овець і повсякчас дивився на море, милувався і примовляв:

- Яке прегарне море! Гарніше за гірські вершини, зелені ліси, барвисті луги. Прекрасніше за місячне сяйво. Нема на світі нічого кращого за море!

Аж ось у синій далині замаячив кораблик під вітрилами. Він поволі наближався, розтинаючи воду й лишаючи за собою білу піняву стежину. [209]

Пастух прикипів очима до корабля.

- Якби-то я плавав на кораблі! Де б тільки не побував! Яких тільки див не набачився б! А якби ще я мав власний корабель, які гроші заробляв би я торгівлею!

Весь день і всю ніч муляла пастуха та думка. А вранці погнав він овець до міста, продав та й купив корабель.

Один моряк нараяв йому навантажити корабель фініками та й поплисти в далекі краї.

Пастух послухав ради. Набрав фініків та й рушив у путь. Кілька день море було тихе, а потім знялася страшна буря. Важкий корабель ледве тримався на воді.

Моряки сказали пастухові, що треба викинути фініки в море, аби корабель полегшав. Інакше він потоне.

Пастух сполотнів з жаху.

«О лиха годино! - подумав він.- Чим же мені не сподобалася суша? Навіщо продав я овець? Навіщо поплив світ за очі? Чого б тільки я не дав, аби зараз опинитися на березі - хай там сніг, чи дощ, чи немилосердна спека!»

І він сказав морякам: [210]

- Чиніть, як знаєте.

Моряки викинули фініки в море, корабель полегшав і весело застрибав по хвилях.

Невдовзі буря вщухла, а за кілька день вони кинула якір у порту.

Того ж дня продав пастух корабель, купив овець та й подався з міста.

Якось, пасучи на узбережжі отару, спіткався він з давнім товаришем.

Вони привіталися, посиділи на камені та й завели розмову.

Перед ними лежало безмежне синє море.

- Яке воно спокійне! - сказав товариш пастухові.- Анінайменшої хвильки.

- Ба ні - воно дуже підступне! - мовив пастух.- Вгамувалося, бо, мабуть, знову хоче фініків.



БАТЬКО ТА ДОНЬКИ

Мав один чоловік двох дочок. Коли вони стали на порі - віддав їх заміж - одну за городника, другу за гончаря.

Якось у неділю батько надумався:

- Піду-но навідаю дочок. Вже давно їх не бачив, вже скучив за ними. [212]

Подався спершу до старшої, що була за городником.

- День добрий, доню!

- Прошу ласкаво, татуню,- зраділа дочка.- Я теж знудьгувалась за тобою, але стільки маю роботи, що ніколи вибратися.

- Як тобі живеться, доню? - питає батько.

- Добре, татку. Оце посадили капусту, селеру та й чекаємо дощу. Земля суха-сухісінька, а на небі ні хмаринки. Біда та й годі!

- Може, скоро піде дощ, доню.

- Якби-то! Тоді б наша городина пішла вгору. Ми б вторгували за неї чималі гроші. Молися, татку, щоб пішов дощ.

Батько посидів ще трохи, а потім зібрався йти.

- Навідаюсь до твоєї сестри,- каже.

- Жаль, татку, що не можу піти з тобою. Треба варити вечерю.

Батько попрощався й пішов. Незабаром дістався господи молодшої дочки - гончарихи.

Побачила дочка батька й дуже зраділа: обняла, поцілувала й запросила погостювати кілька день.

- Ну, як ся маєш? - питає батько.- Як господарство? [214]

- Дякувати богові, добре. Ціла купа горщиків та цегли надворі сушиться. Коли б тільки дощу не було, а то порозкисають на глину. Нам зараз треба спеки.

- Та погода наче гарна, доню.

- Так, але на заході з'являються хмарки, піде дощ.

- О, тож вони маленькі, з них не буде дощу.

- Хоч би днів два ще постояло на годині; тоді б ми взяли за горщики добрі гроші. Молися, татку, щоб дощ не пішов.

Батько похилив голову.

- Ой доню, доню, а сестрі твоїй потрібен дощ. То я вже й сам не знаю, чого дужче хочу: дощу чи спеки. Хоч би скільки молився - все одно обом вам не догоджу. В однієї буде радість, а в другої - сльози. І повір мені, доню,- так трапляється не тільки з нами, але й з іншими на цьому світі.



ЛИСИЦЯ Й ЖУРАВЕЛЬ

Одного ранку бігла лісом лисиця - несла до своєї нори велику курку. Дорогою їй зустрівся журавель.

- Добридень, лисичко,- привітався він.[215]

Чудова в тебе курка! Товста, жирна - добра буде юшка!

- Оце ж я й думаю зварити юшку! - сказала лисиця.

У журавля аж слина потекла.

- Такої юшки скуштуєш,- мовив він,- вік згадуватимеш!

- То чом би тобі не прийти до мене? Разом поїмо,- люб'язно запропонувала лисиця.

- А що! З охотою!

- Тоді я чекаю тебе в обід. Знаєш, де я живу?

- Знаю, знаю. Щиро дякую.

Лисиця пішла далі. Ішла, ішла, та раптом зупинилася й вигукнула:

- Це ж треба бути такою дурною! З якого це дива я запросила журавля на юшку? Чи в мене щодня така їжа? Чого це я маю з кимось ділитися, коли мені пощастило? І як мені таке навернулося на язик?

Прийшла вона до своєї нори, розпалила вогонь і поставила курку варитися. Невдовзі юшка була готова - така смачна, що й за вуха не відтягнеш. Лисиця гарно накрила стіл, поставила на нього квіти й стала чекати гостя.

Опівдні журавель прийшов. І так йому хотілося [216] їсти! У нього аж очі заблищали від радості, коли він побачив накритий стіл.

Лисиця весело усміхнулася, взяла міленьку мисочку, налила в неї юшки й поставила на стіл.

- Сідай, любий журавлику, призволяйся,- сказала вона.

Журавель сів до столу, ткнув свій довгий ніс у маленьку мисочку й спробував скуштувати юшки. Але нічого не вийшло. Він спробував ще раз, і знов марно. Не зміг ковтнути ні крапельки.

А лисиця тим часом хутенько хлебтала язиком юшку, аж мружилася від задоволення.

- Смачна юшка! Чому ти не їси?

- Тая їм,- відповів бідолашний журавель. Невдовзі лисиця виїла всю юшку, облизалася

й подумала:

«Чудово! І на обід запросила, і юшку сама з'їла!.. І він мав що їсти! Ні, таки ще мізки в мене не висохли!»

А журавель вийшов з-за столу і сказав:

- Красно дякую за обід, люба лисичко. Приходь і ти до мене обідати. Завтра можеш прийти?

- Можу,- відповіла лисиця.- 3 радістю прийду. [217]

І наступного дня пішла вона до журавля. А той гарно прибрав своє житло й накрив стіл. Посеред столу стояв високий, з довгою шийкою, глечик, від якого йшов смачний дух.

- Ласкаво прошу, люба лисичко! - радісно вигукнув журавель.- Сідай скуштуй і ти моєї юшки!

Лисиця побачила глечик і розгубилась. «Ох, як же мені упхати в нього мордочку?..- подумала вона.- Я ж не зможу з'їсти ані ковточка! Нізащо не зможу!» А журавель устромив дзьоб у глечик, набрав повен рот і з'їв.

- І моя юшка смачна, правда ж, лисичко? - запитав він.

- Чудова,- відповіла лисиця, облизуючи язиком писок.

- їж, їж сміливо,- припрошував журавель.- Обом вистачить.

- Та я їм,- сказала лисиця, ковтаючи слину.

Журавель їв собі юшку, а лисиця облизувалася. Нарешті вона підвелася, подякувала й пішла, украй роздратована.

«Голодна я залишилась,- думала вона, [218]але хто винен? Моя голова. Як я повелася з журавлем, так і він повівся зі мною. То що ж тут нарікати?»



ТРИ БИКИ Й ЛЕВ

На зеленій, укритій буйними травами леваді під пригірком спокійно паслися три бики.

Пригірком проходив лев. Він помітив биків, став і задивився на них.

- Ух, які ж великі та вгодовані! - промовив він сам до себе.- А яке ж у них, певно, смачне м'ясо! Але хіба мені впоратися з ними трьома? Був би один, то я б за іграшку його подужав. Не щастить мені! Як жаль!

І лев пішов своєю дорогою. Та раптом йому щось спало на думку, і він знову зупинився. А потім подався схилом униз. Підійшовши до биків, лев поштиво привітався:

--- Здорові були, шановні! Гарний сьогодні день!

Бики підвели голови й неохоче проревіли:

- Здоров був, леве!

- Дивлюсь оце, як ви любенько пасетеся, і мені аж заздрісно стало! Як це добре, коли [220]маєш друзів! Ось тільки не можу я второпати, чому ви пасетеся разом?

Бики здивовано глянули на нього:

- А як же нам пастися?

- Скажу. Погляньте лишень на леваду: вона не така вже й велика. І якщо ви будете пастися отак усі разом до вечора, то на ній не залишиться нічого, ані стеблинки. Так витолочите всю траву до коріння, що довго вона відростатиме. Отож я радив би вам розійтися. Один нехай пасеться на схилі, де росте шавлія, клен та арабські фісташки. Другий нехай спуститься до потічка, де повно маленьких ніжних дубочків, повитих березкою. А третьому краще піти аж ген туди, до винограду, посмакувати його листям. Грона уже зібрано, тож ніхто тепер не стереже виноград. Таким чином трава на леваді залишатиметься цілою і ви зможете щовечора, перед тим як вирушати додому, сходитися сюди попастися. Ну, що ви на це скажете?

Бики уважно слухали, навіть ремиґати перестали. Як тільки лев замовк, один з них найбільший, гучно проревів:

- А що, лев діло каже! Цілком слушно!

- Справді,- підтвердив другий, найжирніший. [221]

- Авжеж,- озвався й третій, найсильніший.

- Якщо ви не заперечуєте, то я підіймуся на схил,- сказав перший, який аж тремтів за арабськими фісташками.

- А я піду до дубочків,- сказав другий.

- Ну, а вже я подамся до виноградника. А перед заходом сонця зберемося тут усі разом, попасемося на травичці, щоб не приїдалася їжа,- додав третій.

У лева аж вуха засміялися з радості.

- От і добре! - вигукнув він.- Просто дивно, як ви до цього досі не додумалися!

Три бики розійшлися в різні боки, а лев удав, ніби підіймається на гору. Та невдовзі він повернувся й помчав туди, де пасся перший бик, накинувся на нього й легко подужав його. Потім побіг до другого - упорався і з цим, а далі й третього подолав.

Отак бідолашні бики, послухавшись хитрого лева, розпрощалися з життям. І хто їм-винен?

Перш ніж розійтися в різні боки, треба було подумати й добре зважити те, що почули. Якби були так учинили, то й досі щасливо паслися б собі на зеленій леваді. [222]