ПАЛЯНИЦЯ Й КНИШ

Сиділа у печі хороша Паляниця;

На господиню стала гомоніть:

— А щоб їй так і сяк! І докіль тут сидіть?

У очі вилаю, бо невелика птиця!..

— Мовчи та диш! —

Озвався у куточку Книш.

Коли не людям байка пригодиться,—

Не всяка стежечка без спориша,—

То, може, знайдеться такая Паляниця,

Що іноді послухає Книша.

[1891]

ШЕЛЕСТУНИ

В одній долині, під горою,

Високий явір зеленів;

Край берега над чистою водою

Широкі віття розпустив;

Листочки з вітриком, жартуючи, шептались:

— Ану, голубчику, ще, ще дихни!

Бач, братику, які ми повдавались

Веселії Шелестуни!

Якби не ми з тобою шелестіли,

То хто б долину звеселяв

І з ким би ти тут, вітрику наш милий,

Гуляючи, любенько жартував?

Що б тут було без нас? Краса якая?

Бур'ян та осока;

Була б долинонька неначе пустка тая,

А подивись, тепер вона яка!

До нас зозуленька у гості прилітає

І весело кує, як в тихому кутку;

Вівчарик на сопілку грає

Під явором, у холодку;

Співає соловей, неначе у садочку,

А серед ночі, в тихий час,

Тут мавочки гуляють у таночку

І ясний місяць дивиться на нас.

— Коли б не ми, то й ви б не шелестіли,

Коріння загули із-під трави,—

Коли б ми вам не піддавали сили,

То не бриніли б ви...

— Чого сюди Корінням озиваться? —

Зашамотіли Листя угорі.—

Ви що, а ми он що! До нас вам не рівняться,

Лежали б мовчки у своїй норі...

— Тіпун вам на язик! Раденькі, що дурненькі! —

Коріння знов озвалися до них.

— І ви самі, і ваші витребеньки —

Розумному на сміх;

Не розуміючи, лепечете, як діти;

Гріх зневажати нас!

Хоч у землі судилося нам жити,

А все-таки ми дбаємо про вас.

Не красувався б тут і явір сей високий,

Сказати в добрий час,

Такий рясний, хороший та широкий

І силу, і красу він має через нас.

Минеться літечко, тоді по божій волі

Ми заснемо до другої весни,

І ви пожовкнете, лежатимете долі,

Дурненькії Шелестуни.

І після вас другії листя будуть,

Цвістиме все, як і тепер цвіло,

Зозуля, соловей і вітрик вас забудуть,

Неначе вас і не було...

І між людьми такі ж бувають,

Як і на яворі, Шелестуни;

Нехай же баєчку вони

На вус собі мотають.

[1891]

ФІАЛКА І БУР'ЯН

Веселая весна була;

Зазеленів вишневенький садочок;

Пахучая Фіалка розцвіла

І звеселила свій куточок.

Де взявсь Бур'ян, насіявся кругом

І квітку бідную понівечив він дуже:

Не та краса, і пахне Бур'яном;

А Бур'яну про те й байдуже,

Ще й хвастать заходивсь,

Барвінкові хваливсь:

— А що, Барвіночку хрещатий,

Яка краса у нас цвіте! —

Барвінок так сказав на те:

— Цвісти між Бур'яном — бодай би не діждати!

На ввесь садок одна, та не людна;

Дала красу веселая весна,

Та не дала їй долі.—

Прийшов Хазяїн, поглядів,—

Давно в садочку був — загаявся у полі,—

Розсердився і косу ухопив...

Черк, черк — і ввесь Бур'ян зваливсь,

І в Бур'яні Фіалка полягла...

На безталанную Барвінок подививсь

І жалібно промовив: — Одцвіла!

У мене Правда гостювала

І баєчку подарувала,

Щоб передав я всім,

Найбільше молодим:

Погане панібратство шкодить

І доброго нінащо зводить.

[1891]

ДИКОВИНА

Ішли у город дечого купити

Два чоловіка із селян —

Гордій та Севастян.

Гордій умів на світі жити,

Куток свій щиро поважав,

Далеко щастя не шукав,—

Шукають щастя нещасливі,—

Воно само його знайшло,

В своїм добрі, на рідній ниві

І виросло, і розцвіло.

От Севастян — се друге діло;

Тому інаково щастило,

Не близький світ топтав:

Не тільки в Крим ходив, в Туреччині бував,

Далеко десь, аж біля моря;

Набрався розуму, довідавсь дива й горя;

Один був гріх: і не дихне,

Як не брехне.

— Що,— каже,— тут ми топчемось з тобою,

Мовляли, з хати до млина?

Он за балканською горою —

Чудесна, брате, сторона!

Жаль про одно — погана доля склалась:

Не знать кому вона досталась...

Згадав я огірки... які вони у вас?

Буває, нічого й кусати,

А там — не тільки більші нас,

Ще більші навіть хати! —

Зареготавсь Гордій і став йому казати:

— Так як же його в біса їсти?

Сокирою рубать? Гуртом, чи що б то, гризти?

— Еге,— зам'явся Севастян,— гуртом їдять.

— Диковина! — Гордій мовляє.—

Чого на світі не буває!

От хоч і тут... чи бачиш той місток?

Надивовижу всім турецький огірок,

А наш місток диковина не тая,

Чи є в Туреччині такая?

— Що ж там таке? —питає Севастян.—

Який там бог послав талан?

— Такий талан,— Гордій йому мовляє,—

Що декого до смерті налякає.

Правдивий чоловік і їдь, і йди,

Не сподіваючись біди,

Ану поткнись брехун — утне такую шкоду:

Розсунеться — і той шубовсть у воду.

Була торік тут приключка страшна:

Шубовснув пан один і старшина.

— Он воно як! Се дивне діло!

Признаться, де вже я не був,

Такого дива і не чув...—

Промовив Севастян несміло.

— Отож-то й то! — плете Гордій.

Місточок неабиякий!

Твій огірок — диковина сказати —

Нехай би як гарбуз, а то ще більше хати! —

Розсердивсь неборак: —Який ти молодець!

Попереду ще треба знати,

Які там в біса хати —

Неначе курінець,

Такі, що ледве можна влізти,

Лягти або присісти.—

Отак балакають, ідуть,

Вже й потомилися, аж ноги волочуть.

До города дорога й не далека,

Не забариться б перейти,

Та як на те така стояла спека,

Що й місця не знайти;

У холодку — і там парнй, аж в'ялить,

Бо сонечко вогнем неначе палить.

Ідуть... от-от місток... блищить уже й вода.

«От,— дума Севастян,— біда...»

— Та й душно ж! — каже він.—

Морока!.. А що, бак, річка тут глибока?

— Найглибше під містком, сажнів у два води,—

Сказав Гордій,— а далі хоч бреди,—

Прехитра, пане-брате, річка,

Дарма що невеличка.—

Одначе Севастян придумав, що сказать:

— Бач, курява яка, чобіт і не пізнать...

Ходім ми просто через річку:

Обмиєм чоботи та й вийдем на травичку,—

І ближче, і чистіш.

— Еге,— додав Гордій,— і охвітніш...

Брехню, як бачте, добре чеше

Мій Севастян,

А інший неборак із городян

І Севастяна перебреше.

[1891]

ПЕНЯ

Частенько між людьми буває,

Один свою біду на другого звертає,

А іноді ще так крутне:

Не можна на людей, так він на біса спхне.

Щоб не наскочити на лайку,

Я розкажу вам байку.

Жив-поживав козак заможний Клим.

Вподобавсь він щасливій долі:

Де не повернеться, вона усюди з ним —

І дома, і у полі.

Шановний, добрий чоловік;

За те йому ввесь вік,

Сказать до прикладу, кувало і плескало.

І коники були, і пари три коров,

І плуг волів, і овечат чимало,

За огородом млин молов.

Довгенько щось, ще змалечку, у його

Оверко-наймит жив;

Моторний парубок, дотепний хоч до чого,

Усе він знав, усе гаразд робив.

Ніякий чоловік з гріхом не розминеться,

І в селах так, і в городах;

Хоч ходить кінь на чотирьох ногах,

Та й той не раз спіткнеться!

Тяглась пилипівка, усе було як слід;

Прийшла Оверкові годинонька лихая:

Нізчимний борщ йому обрид,

Капуста, і рулі, та ще кулага тая;

Скоромного, сердега, забажав;

Десь він од паничів чував,

Що скором здоровіше,

Та ще к тому й смачніше.

«Нехай же,— думає,— яєць я напечу.

Як буду у млині сидіти,

Наїмся досхочу —

Не буде так кортіти».

Дождавсь черги, пішов у млин

Та зараз же і заходився

Зробить почин.

Із дроту держальце скрутить він умудрився,

Туди яєчко примостив,

Недогарок в куточку засвітив

І над вогнем давай яйце вертіти,—

Розумного не треба вчити.

Млин меле, стукотить,

Оверко думає: «Не треба і вечері...»

Аж тут хазяїн тиць у двері,

Роззявив рот, стоїть.

— А що се ти, Оверочку, готуєш?

Пилипівки укоротив?

Біду, чи що, на себе чуєш? —

Оверко й руки опустив.

— Я... далебі... і сам не знаю...

Зовсім отуманів...

Як воно скоїлось — і не вгадаю,

Се біс проклятий спокусив.

— Та брешеш ти! Я тільки перше бачу! —

Десь угорі озвалось Чортеня.—

Перемудрив чортячу вдачу,

А на мене уся пеня.

[1891]

ДІДОК І ВІТРЯКИ

Сидів колись Дідок під явором густим.

Зелене листячко неначебто шептало,

Що шелестів і він, як був ще МОЛОДИМ...

Було, та загуло і сниться перестало...

Стояли перед ним два хлопці Вітряки,

Поприбиралися такими молодцями,

Що гляньте, мов, се ми, не прості козаки!

І почали вони молоти язиками:

— Гай, гай, Дідусику! — озвавсь один Вітряк.—

І сива голова, і борода велика,

І розуму набравсь, а все-таки бідняк

І в світі божому якаясь ти притика.

Он я надумався,— побачиш, потривай,—

Як гарно житиму, аби була охота!

Достану грошенят — у мене буде рай:

Будинок, дворище, мальовані ворота;

Біля воріт тобі збудую хатку я,

І будеш ти гостям ворота відчиняти,

І житимеш в добрі; головонька твоя

Не буде вже тоді під явором куняти.

На се Дідок сказав:

— Бринить добро твоє,

І гарно здалеку будинок бовваніє...

Розумний б'є на те, що справді в його є,

А дурень думкою, як кажуть, багатіє.

— Я розсудив не так! — верзе другий Вітряк.—

Щоб в світі живучи, ніколи не блудити,

Підладжуйсь до людей, вертись і так і сяк,

А іноді умій солодку річ зліпити.

Хоч кажуть — хто мовчить, той ніби двох навчить,

Щербата вигадка: не можна мовчки жити,

Бо не чутно того, хто дума і мовчить,

Міркуй усяк про те, як язиком вертіти.

Ти думаєш своє, а вимовляй не те —

І потече тобі усюди теє млеко,

Вигадливий язик дорогу промете,

І можна вибраться далеко-предалеко

— Гляди,— промовив Дід,— на світі є пристріт,

Такою думкою ти не хвались нікому,

Бо сказано давно: брехнею пройдеш світ,

Та от біда яка — не вернешся додому.—

Дідок замовк, сидить і голову схилив.

«От,— думає собі,— десь на лихо взялися...»

Аж дивиться згодя — нема вже Вітряків,

Бо засоромились і мовчки розійшлися.

Дідок сказав своє, тепер і я додам:

Моторна голова нехай свій розум має,

Шкода молоть брехню порожнім Вітрякам,

Бо мудра правдонька їм крилля поламає.

[1891]