Їде гуцул на машині, на повній швидкості. Дивиться – Даїшник стоїть. Не тормозить, думає, а не гріх, як зоб’ю. Збив. Завіз тіло на цвинтар, дає старому гробареві пляшку горілки, каже:

– Похороніт, вуйку, бо оно самоє на дорогу скочило, я не виноватий.

– Та чом же не похоронити, сине, похороню.

Так і домовились. Їде далі гуцул. Ще одного такого збив, приїжджає з тілом на цвинтар, дивиться, гробар за столиком сидить, вже фляжку допиває. Гуцул кладе трупа на землю, каже:

– Слава Йсу.

Дід обертається:

– Слава навіки!

– А шо, діду, закопалисьте того?

– Тадь закопав…

– Та як закопали, кідь оно туй лежит?

– Йой, синку, забувим майже. Старий я. Зараз закоплю.

Гуцул подякував і пішов. В ДАІ б’ють тривогу:

– шо ета такоє! Гдє наши люді? Паєхать, правєріть!

І послали одного. Приїжджає, дивиться, всюди тихо, темно, тільки на цвинтарі лампа хитається і чути як гробар лопатою цьвьокає. Приходить на цвинтар, дивиться, а старий лопатою землю прихлопує на свіжій могилі. Підходить до гробаря і каже:

– Ізвінітє, а што ета ви так позна тут дєлаєтє?

Старий гуцул обертається, замахується лопатою і б’є що є сили:

– ТА ТЫ КУРВО ВЛЯГНЕШСЯ ВЖЕ НИСЬ ЧИ НЄТ???!!!