ДЯДЬКО НА ДЗВІНИЦI

Залiз мiй дядько на дзвіницю

Та, знай, гука: - Оце кумедiя яка!

Всi люди на землi - мов тi перепелицi,

Здається бiльший з них не бiльше п'ятака.

Гай, гай! Які ж вони дрiбненькi!

Так ось коли я їх як треба розiбрав!

А мимо йдучи, хтось на дядька показав

Та, далебi, мене спитав:

- Що то таке, чи щур, чи горобець маленький?

1840



РИБАЛКА

Хто знає Оржицю? А нуте, обзивайтесь!

Усi мовчать. Гай-гай, якi шолопаї!

Вона в Сулу тече у нашiй сторонi.

(Ви, братця, все-таки домiвки не цурайтесь.)

На рiчцi тiй жили батьки мої

I панства чортiв тиск: Василь, Iван, Микола,

Народ письменний, страх,

Бував у всяких школах,

Один балакає на сотнi язиках.

Арабську цифиру, мовляв, закон турецький,

Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-нiмецьки.

Подумаєш, чого-то чоловiк не зна!

Да не об тiм, бач, рiч.

Усю торiшню зиму

Рибалка ятером ловив в тiй рiчцi рибу;

Рибалка байдуже, аж ось прийшла весна,

Пригрiло сонечко i з поля снiг погнало;

У рiчку снiг побiг, i Оржиця заграла,

I ятiр, граючи, водою занесла.

"Уже ж вона менi отут сидить в печiнках,

Ся рiчка каторжна! -рибалка став казать.-

Куць виграв, куць програв, ось слухай лишень,

жiнко:

Пiду я до Сули скажену позивать!"

I рознi деякi казав, сердега, речi,

Iз злостi, як москаль, усячину гукав;

А далi почепив собi сакви на плечi,

У люльку пхнув огню, цiпок у руки взяв

I рiчку позивать до рiчки почвалав.

Чи довго вiн iшов, чи нi, того не знаю;

Про те нiколи сам Рибалка не казав;

А тiльки вiн дiйшов, як слiдує, до краю.

Сула шумить, гуляє по степам.

Рибалка дивиться i очi протирає:

Не вiрить сам своїм очам,

Бо по Сулi - чорти б їх мучив матiр -

Пливуть хлiвцi, стiжки, дiжки, усякий крам

I бiдного його ниряє ятiр!

Здихнув Рибалочка да i назад поплiвсь.

А що, земляче, поживибвсь?

Ось слухайте, пани, бувайте ви здоровi!

Еге, Охрiменко дурний:

Пiшов прохать у повiтовий,

Що обiдрав його наш писар волосний.



ВІЛ

«Мабуть, на небі звісно стало

(Про себе Віл в кошарі гомонів)

Про те, що весь мій вік я все за двох робив,

Да й витерпів таки чимало,

Що в плузі силкувавсь, копиці волочив,

Ізранку у ярмі до півночі ходив

І ще щодня бував і битий!

Хазяїна не раз я проклинав,

Тепер зовсім не той хазяїн став:

У мене вдосталь їсти й пити,

Несуть мені і солі, і крупів,

Вівса і висівок; наїстись трьом би стало».

Аж тут хазяїн шасть у хлів

І, взявши за роги, Вола під ніж повів,

Бо сказано — його годовано на сало.

Ти змалку так любив мене, як пугу пес...

Чого ж так лащишся тепер до мене, Йване?

Чи знаєш, що як ти чоломкаться ідеш,

Чогось мене морозить стане.



РОЖА ТА ХМІЛЬ

Охріме, дядечку! Будь ласкав, схаменись:

Ти чоловік і з хлібом, і з волами,

І грошики у тебе завелись,—

Який тебе лихий ізніс

І побратав з панами?

Покинь їх, хай їм цур, із ними не водись,

А то, коли к тобі не заверни у хату,

Ти з благородієм сидиш запанібрата

І чарка каторжна гуляє на столі.

Чи то в село лихий примчить якого

Паничика, мовляють, судового,

Та сарана живе на твоєму добрі.

Або і возний сам, червоний, ніби квітка,

Деньків по п'ятеро кружляє у тебе,

А коней-калічі повнісінька повітка

Твоє сінце скубе.

Тим часом хліб давно у полі половіє,

Його і птиця б'є, і вітер марно сіє,

А дядько мій гуля;

З письменними по чарці да по чарці,

Останній шаг витрушує шинкарці.

Рівняться з ними нам сам бог не позволя;

То сказано: пани — щоб день у день гулял

А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли.

Охріме! Не зробись сміховищем села,

Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі!

Ось слухай. У мене недавно на городі

Червона Рожа зацвіла,

І треба ж, на біду, край неї Хміль пустився,

Іспершу гарно страх з сусідкою він жив.

Дивлюсь, аж приятель за гілку зачепився,

А трохи згодом глядь— всю Рожу обповив.

І бідная вона змарніла,

Поблідла, далі пожовтіла;

А проклятущий Хміль, як рута, зеленів.

Шаг — півкопійки.



ЯЧМІНЬ

Син

Скажи мені, будь ласкав, тату!

Чого ячмінь наш так поріс,

Що колосків прямих я бачу тут багато,

А деякі зовсім схилилися униз?

Мов ми, неграмотні, перед великим паном,

Мов перед судовим на стійці козаки.

Батько

Оті прямії колоски

Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром,

Котрі ж поклякнули — то божа благодать:

Їх гне зерно, вони нас мусять годувать.

Син

Того ж то голову до неба зволить драть

Наш писар волосний, Онисько Харчовитий!

Аж він, бачу...

Батько

Мовчи! Почують — будеш битий.



ГАЙ ТА СОКИРИ

По гаю темному туга велика ходить,

Сокири й Топори затіяли війну,

Гай хочуть сплюндровать і пущі всі пошкодить.

Війна ця навела на дерево суму;

Дуби задумались, Осики затремтіли,

І Клен гнучкий і В'яз із лиха вниз нагнувсь.

Аж ось Сокири вже в гаю забрязкотіли,

І Дуб найстарший усміхнувсь.

— Не бійтесь! — він гукнув.— Того і я жахався,

Як з топорищами ці навісні прийдуть,

Аж дерев'яний рід заліза одцурався,

Без дерева вони самі нас да не втнуть,

Ото було б... але — нехай йому абищо,

Якби з Сокирами прийшли і топорища,

Тоді-то був би нам капут.—

І справді, скільки тут Сокири не бряжчали,

Ні дубчика, ні липки не стяли.

І тільки де-не-де що кору пописали,

Да і додому з тим пішли.



БУДЯК ДА КОНОПЛИНОЧКА

- Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш? -

На Коноплиночку в степу Будяк гукав.

- Да як рости мені? І сам здоров ти знаєш,

Що землю у мене з-під корінця забрав».

Бува і чоловік сьому колючці пара:

Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.

Я бачив сам таких і, може б, показав,

Та цур йому! Боюсь: Розсерджу комісара!



ЦАП

«Мабуть, нема уже на світі правди!

Мабуть, вона уже за море утекла!

Чим я од Муцика поганший, справді?

А пані те щеня учора привезла,

Сьогодні вже йому і дзвоник почепили,

Да як моторошно він бряжчить,

Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить

Та гавкає на мир щосили!»-

Так навіжений на ввесь окіл гукав.

Хазяїн, річ таку почувши

(А по-цапиному він дещо розмишляв),

Йому дзвінок на шию намотав.

Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши,

Махнув борідкою, замекав, заскакав

І геть-то честію такою запишався,

Да швидко став їй не рад:

Бо тільки Цап стрибне у панський сад,

На шиї дзвін - дзень-дзень! - народ заворушився,

І гостя в три шия в кошару мусять гнать.

Прийшлось бідасі пропадать.

Пройшло йому те врем'я, що бувало,

Майнув де здумавши, куди б то не попало,

Поїв, пообгризав - і слід пропав,

А вибіга і долинки, і гори,

Де був - то пожививсь; ніхто того не знав.

Еге, я правду вам казав:

Нащо було Паньку прохаться в прокурори.».



ПШЕНИЦЯ

Я бачив, як пшеницю мили:

То щонайкращеє зерно,

У воду тільки плись, якраз пішло на дно,

Полова ж навісна пливе собі по хвилі.

Привів мене господь побачить і панів:

Мов простий чоловік, там інший пан сидів,

Другі, задравши ніс, розприндившись, ходили,

І здумав зараз я, як тільки поглядів,

Що бачив, як пшеницю мили.



МАКІВКА

У лузі Маківка весною зацвіла,

Проміж других квіток як жаром червоніла;

До єї раз у раз літа бджола,

Бабок, метеликів над нею грає сила.

Пройшов день, два, і з неї цвіт опав,

І Маківка осиротіла;

Бджола на іншій квітці сіла,

Ту погань метелів мовби лихий забрав.

Дівчино-серденько! жартуй, поки є врем'я,

Жартуй, да не глузуй із бідних парубків;

А то мине весна твоїх годів,

Покине і тебе дияволове плем'я.