ЛЕВ І ВЕДМІДЬ

Якось тинявся лев лісом, шукаючи поживи. Вже два дні ріски в роті не мав. На третій день зустрів ведмедя.

- Добрий день, друже, куди простуєш?

- Ох, любий леве,- відповідає ведмідь,- шукаю чогось попоїсти, та нічого немає; такий я голодний, аж живіт до спини прилип. [14]

- І я голодний,- відказує лев.

- То, може, разом пошукаємо харчу?

- Разом то й разом,- згодився лев.- Що знайдемо, ділимо навпіл. Гаразд?

- Гаразд, леве.

І подались вони вдвох шукати поживи в темних лісових хащах. Незабаром надибали мале козеня, що лежало мертве під деревом. Певне, якийсь мисливець підстрелив і не знайшов.

Лев кинувся до козеняти.

- Моє! Я перший угледів!

- Ні, я перший! - заволав ведмідь і собі побіг до козеняти.

Схопили вони здобич та й ну тягти кожен до себе!

- Пусти! - рикав лев.

- Ні,, ти пусти! - ревів ведмідь.

- Начувайся, це тобі так не минеться! - гаркнув лев, аж листя затремтіло навколо.

- Я не заєць тобі, не кріль і. тебе не боюся! - відповів ведмідь.- Кажу по-доброму - відпусти, це моя здобич.

- Щоб я та відступився?

Левові з люті аж очі заслало, і він кинувся на ведмедя. Але той був не з полохливих, та й собі [16] розлютився. І почався жорстокий двобій. Дужі були звірі, силою рівні, та й не боялися зроду нікого. Дряпались, кусалися, качались, несамовито ревли, а біль і шал тільки додавали їм снаги.

- На лихо собі зустрів я тебе! - прогарчав лев.- Ну й дурень же я, що попхався з тобою!

- Так мені й треба, здумав водитися з таким! - бурмотів і ведмідь.- Наче не знав, яка слава про тебе ходить! Хто про тебе добре слово коли сказав?!

- Гр-р-р! Гр-р-р! Гр-р-р!

Кидалися один на одного звірі, заганяли пазури один одному в тіло. Люто ревли, гризлися, але ніхто не міг перемогти. Та зрештою знесилились: гули їм з болю голови, кривавились тіла. Знеможені до краю, попадали на землю; несила було й ворухнутися. Лежали так довго, і кожному здавалося, що настала остання його хвилина.

На ту пору поблизу пробігала лисиця. Вона сховалась за деревом і стала стежити, чим же скінчиться герць. Побачивши, що вороги попадали, зразу збагнула: їм уже й кігтем не ворухнути. Лисиця підбігла до них, схопила козеня18 - і тільки її й бачили. А доганяти левові й ведмедеві незмога - ледве дишуть.

- Не так мене діймає біль та слабість,- каже лев,- як те, що стільки мучився, а скористалася з того лисиця.

- І я про це думаю,- озвався ведмідь.- Ми стільки натерпілися, а здобич дісталася лисиці. Отож треба було таки поділитися козеням. Були б наїлися та й подужчали.

ГАЛКА Й ПТАХИ

Було це за давніх-прадавніх часів. Якось, сидячи на своєму троні на високому Олімпі ', надумав Зевс настановити царя птахів. Повелів усім, аби прийшли до нього і вибрали з-поміж себе найгарнішого - йому й бути царем.

Зачувши це, зраділо птаство, кинулося до річки вмиватися, чепуритися. Всі прагнули постати перед Зевсом якнайгарнішими.

Тільки галка спокійно сиділа на дереві. Не метушилася, бо знала - годі їй і думати про царювання. Надто вже вона непоказна. Де вже

1 Олімп - найвищий гірський масив у Греції. У давньогрецькій міфології Олімп вважали місцем перебування верховного бога Зевса та інших богів. [19]

їй, чорній як сажа, змагатися з тими красенями!

А птахи чепурились і чепурились. Ті струшували з себе воду, ті сушилися на сонці по купанні. А дехто мало в'язів собі не поскручував, вискубуючи пір'я, що стовбурчилося. Гамір стояв над річкою, мов на торговищі. Великі й малі, гарні на вроду й геть бридкі - всі готувалися до великого змагання.

Галка за всіма спостерігала. Нараз їй спало щось на думку - і вона пожвавішала.

- А чом би й мені не спробувати? Ризик - велике діло, може, й усміхнеться мені доля та й буду царювати я, а не хто інший.

Злетіла вона на берег і почала крадькома, аби ніхто не бачив, збирати різнобарвне пір'я, яке повискубували з себе птахи. А назбиравши, полетіла в гніздо і обтикала себе пір'ям так доладно, що стала справжньою красунею.

Взавтра птаство подалося на Олімп. Невдовзі всі постали перед Зевсом, що сидів на троні в товаристві великих і малих богів.

Довго роздивлявся Зевс кожного птаха і врешті мовив:

- Усі ви гарні, ніде правди діти. Але все ж [20]таки найвродливіша - галка; хай вона й буде за царя.

Птахи розгубилися, почувши ті слова, а зозуля прошепотіла на вухо качці:

- Відколи це галка стала вродлива? Скільки пам'ятаю, вона завжди була бридка.

- Хіба я знаю? - відповіла та.- Я й сама з цього дивуюся. Але глянь-но на неї зараз!

Аж тут заговорив павич:

- Шановна громадо! То ж моє перо в галки у короні!

За мить обізвався голуб:

- А два білих на крилах - мої! Де вона їх узяла?!

- А ото моє! - крикнув бекас.- Галка його в мене поцупила!

- А червоне - моє! - озвався одуд. Інші птахи теж пізнали своє пір'я:

- Зелене перо на спині - моє!

- Блакитний пух на шиї - мій!

Гамір стояв над Олімпом. Зевс чекав, поки все стихне. Аж ось одуд підстрибнув і гукнув:

- А заберімо кожен своє пір'я! Я перший візьму!

І він підскочив до галки та й висмикнув дзьобом червону пір'їну. [22]

Так само зробили всі птахи. Підбігали до галки й висмикували своє пір'я, аж поки ошуканка лишилася в своєму.

- Так їй і треба,- сказала зозуля качці.- Вбралася, дурна, в чужу одіж і хотіла нас ошукати. Було б їй знати, що брехні не сховаєш. Поглянь, поглянь на неї! Зараз вона ще бридкіша, ніж завжди! Хай тепер з неї сміються. Мені її зовсім не жаль.

Дорого обійшлися галці хитрощі. Бо не тільки царя з неї не вийшло, а й стала вона посміховиськом для всього птаства.

Отак деякі люди чужими думками заживають собі слави, але незабаром слава та стає їхньою ганьбою.

ХЛІБОРОБ І ОРЕЛ

Якось уранці навантажив хлібороб на віслюка плуг і мішок пшениці, вивів волів із обори та й подався в долину - засівати своє поле.

День був погожий, сонячний. Зеленіли левади, на пагорбах яскріли весняні квіти. Ступав хлібороб за худобою, і радість повнила його груди, бо уявляв він, як сіятиме пшеницю - надію свого життя. [23]

Раптом почув лопотіння крил і розпачливий пташиний крик.

«Свійські птахи так не кричать, це якийсь дикий,- подумав хлібороб.- Що ж йому сталося? Де він є?»

Та й заходився шукати. Невдовзі побачив великого птаха, що бився долі.

- Орел! - здивувався хлібороб. Справді, могутній орел піймався в сільце

й зараз кричав та нестямно борсався. Але вирватись не міг - сільце тримало міцно.

- Зажди трохи, друже! - гукнув хлібороб.- Зажди, я тебе визволю!

Орел зрозумів його слова й затих. Присів хлібороб навпочіпки і за якусь хвильку виплутав орла із сільця.

- Лети собі своєю дорогою,- каже,- та дивись, куди летиш. І як то з тобою таке приключилося - адже зір маєш кращий за всіх птахів?..

Радісно змахнув орел крилами, шугнув угору й скоро зник у блакитній високості. А хлібороб попростував далі і небавом добувся до свого поля.

От запріг він волів у плуга і почав орати. Довго орав, аж до обіду. А тоді пустив воли [24]пастися, взяв торбину з харчем, пішов до стіни, що височіла край поля, і сів під нею обідати.

Стіна та лишилася від невеличкої хатини, яку збудував колись ще хліборобів прадід. Тоді родина їхня жила тут, у долині, але згодом перебралася на гору в село; покинута хатина потріскалася й завалилася, бо була глиняна. Вціліла тільки стіна, і саме під нею любив спочивати в обід хлібороб.

Але стіна була вже стара, та ще перед кількома днями пройшли дощі; вона розкисла і могла щомиті впасти. Хлібороб того не знав. А орел тішився волею, шугав під сонцем, повнячи простір радісним гуком. Він добре бачив, як невтомно ходив туди й сюди хлібороб за плугом, і сказав собі:

- Цьому чоловікові я зобов'язаний життям. У нього добре серце. Треба віддячити йому за добро.

Саме о тій порі хлібороб скінчив роботу й сів обідати. Орел опустився нижче й раптом жахнувся.

«Та ця стіна може завалитися! - подумав він.- Он які глибокі в ній шпари, та ще й повні води. От-от упаде на голову бідоласі! Треба його врятувати! Але в який спосіб?» [25]І орел став гадати, як відвести лихо від свого визволителя.

Нараз він каменем упав просто на хлібороба, вхопив його шапку й повільно полетів понад самою землею.

Хлібороб, розгнівавшись, скочив на рівні ноги й кинувся за птахом. Він пізнав його й гукнув:

- Гей, орле! Отак ти дякуєш за добро, яке я тобі зробив? Негіднику! Ану, кинь ці жарти і зараз же віддай мені шапку!

Та орел мовби й не чув - летів собі далі.

- Віддай, кажу тобі! - гукав хлібороб.- Мені несила за тобою гнатися, бо я стомився. Від раннього ранку працюю, чуєш?

Орел щось крикнув і повис над головою хлібороба. Той звів догори руки, аби вхопити шапку, але орел знов шугнув угору, начебто граючись.

Зовсім розгнівався хлібороб. Схопив камінь і пожбурив у шапку, щоб вибити її в орла. Та ні шапки не вибив, ні птаха не налякав.

Летів орел над ним низенько, немов хотів сказати:

- Ось твоя шапка! Візьми, коли можеш. Довгенько тривала ця гра, а скінчилася враз.

Орел зненацька впустив шапку, радісно закричав і злинув угору.

Підбіг до шапки хлібороб, спітнілий і засапаний, підняв ї, обтрушуючи, гукнув орлові:

- О, невдячний! Як тобі набридло, то сам покинув гру, а як я просив, то ти не зважав! Отак мене вимучити!

Надяг він шапку та й пішов до свого поля, бо, ганяючись за орлом, забіг далеченько. А дійшовши, спинився, мов скам'янів. Стіна обвалилася, і найбільша купа груддя лежала саме там, де він сів обідати.

Довго стояв хлібороб мовчки. Аж нарешті вигукнув:

- Лиш тепер збагнув я, що робив орел! Він бачив стіну згори й вигадав отаку гру, аби відвести мене геть і врятувати мені життя. Орле, ти гідно відплатив за добро! Красно тобі дякую!

ВОВК І ЛЕЛЕКА

Голодний вовк знайшов кусень м'яса і накинувся на нього, як скажений. Шматував, глитав поспіхом, давився і ніяк не міг наїстися.

А в тому м'ясі була кістка. Вовчисько її не [27]помітив, і кістка застрягла в горлі. Спробував вовк ковтнути, але так йому заболіло, аж у очах потемніло.

- Як же її проштовхнути? - думав вовк. Кинувся до води, п'є, п'є,- стоїть кістка, як стояла. Наскуб вовк зубами трави, ковтає- знов марно. Не зрушила кістка. Заходився тоді вовк ковтати все, що на очі трапляло: корінці, гілочки, навіть камінчики. Та ба! Стоїть кістка поперек горла - і край!

- Ось тобі й маєш! Вона ж проб'є мені горлянку. Що тоді буде? Лишенько мені! Краще б уже не їв того м'яса - хай би ходив голодний! - бідкався вовк.

Аж раптом почув він над собою лопотіння крил. Звів очі догори й побачив лелеку, що саме сів на дерево.

- День добрий, вовче! - привітався лелека.- Як ся маєш?

- Ой, не питай! - понуро пробурчав вовк. Та раптом очі йому заблищали надією.

Згадав, що в лелеки довга шия і тонкий дзьоб.

«Еге,- подумав вовк,- таж він би міг витягти кістку. Але чи схоче?»

- Слухай, лелеко,- каже вовк,- оце застрягла28 мені в горлі кістка. Стала й стоїть, ні туди ні сюди. Ти б її не витяг?

Я? - здивувався лелека.- Ти що, за лікаря мене маєш?

- За лікаря чи не за лікаря, а в тебе довга шия, і ти зможеш ухопити кістку дзьобом. А я віддячу тобі мішком риби.

- Справді даси? Цілий мішок? - зрадів лелека.

- Чого б я тебе дурив? Піди до мене, подивися, скільки я маю. То як, витягнеш?

- Ну, коли так, згоден. Розтуляй рота. Вовк роззявив пащу, лелека всунув туди

голову, намацав кістку, вхопив і витяг. Як побачив її вовк - аж підстрибнув з радощів. Дихнув разів зо два вільно, а тоді заходився роздивлятися кістку.

- Ти диви, яка здорова! А гостра ж! Того мені так і боліло. Красно дякую тобі, лелеко, ти лене врятував.

- Та що там! - відказує лелека.- Тіль-ш ж ходімо, даси мені мішок риби.

Як не розрегочеться вовк!

- Мішок риби? Тобі?

- Авжеж! Хіба ти не обіцяв мені віддячити? [29]Зміряв вовк оком лелеку та й похитав головою.

- Е, любий мій лелеко,- каже,- ти зовсім не маєш розуму в голові! Невже прагнеш дяки більшої за ту, що вже маєш?

- Я маю дяку? - здивувався лелека.- Чи ти при своїх? Що ж ти мені таке зробив?

- Я дав тобі вийняти голову з мого рота! З вовчого рота! Чи бувало коли-небудь таке в світі?

Вовчисько розреготався й вистрибом побіг до свого лігва.

Отак негідники вважають, ніби вони роблять добро бодай тим, що не завжди шкодять.

КОЧОВИК І ВЕРБЛЮД

Правився якось кочовик із верблюдом у далеке селище. Сонце пекло немилосердно, бідолаха вмивався потом і геть засапався.

- Потерпи трохи,- каже верблюд,- ось дістанемось оази, сядеш у холодочку та й спочинеш. Дивись на мене - я ж не нарікаю на спеку! А на мені ще й нав'ючено стільки!

- Правда твоя,- зітхнув кочовик,- тільки ходімо швидше. [30]Довго простували вони рівниною, аж ось добулися до гори - її треба було подолати, щоб досягти оази.

Важко підійматися в таку спеку, тож кочовик ступав угору смутний-пресмутний. Але як вибралися на вершину й почали спускатися - повеселішав.

- Таки вилізли! А спускатися куди легше, хіба ж ні?

Верблюд мовчав. Кочовик озирнувся.

- Хіба ж ні? - перепитав.- Тобі що більше до вподоби: дертися на гору чи спускатися з гори?

- Я залюбки пройшов би іншою дорогою - довшою, але рівною. Чому ти про неї забув?

ЛЕВ І ЛИСИЦЯ

Жив колись у темному лісі могутній красень лев. Коли він обходив свої володіння, всюди навкруги тріщало гілля, трава хилилася й звірі ховалися в нори.

Та минав час, лев старішав, підупадав на силі, і врешті настала година, коли він так охляв, що й на ноги звестися не міг.

- Що ж мені тепер робити? - журився [32]лев.- Полювати не можу, годувати мене нікому; їй-право, сконаю з голоду, гірка моя доле!

Смутний-невеселий сидів лев біля печери. Та раптом сяйнула йому думка - і очі спалахнули вогнем.

- Ні! Лев зроду ні перед ким не схилявся - тож і перед смертю не стане на коліна. Є ще спосіб урятуватися. Ану ж бо спробую щастя!

Простягся лев на землі та й застогнав - жалібно-жалібно...

Трохи згодом на дерево неподалік печери сів орел і, почувши левів стогін, дивом здивувався.

- Скільки пам'ятаю себе птахом,- каже до лева,- ще не чув, аби цар звірів стогнав.

- Що ж тут дивного - я тяжко занедужав,- відповів лев.

- Ти занедужав?

- Ще й як! Голова мені гуде, все тіло болить, так що й поворухнутися не можу. Поліз би в печеру перележати, але боюся: ляжу, то більше не встану... Ой, орле, орле, це вже смерть до мене підступає!

І лев перевальцем поліз до печери. «Полечу та розповім у лісі, що лев помирає» [33],- надумався орел. Змахнув крилами, шугнув у небо й полинув до джерела, куди приходили звірі на водопій. Сів на суху гілляку та й ну гукати:

- Гей-гей! Слухайте! Лев занедужав, лежить у печері й стогне-тужить - так йому тіло болить. Вже недовго йому жити!

- Ти ба! - недовірливо мовив олень.

- Коли хочеш, піди сам подивися,- сказав орел і полетів далі.

- Ходімо глянемо на лева, чи й справді він такий слабий,- мовив олень до звірів.

- Підемо, тільки завтра або позавтра, бо сьогодні ніколи,- відповіли ті.

Новина швидко облетіла весь ліс. Багатьом закортіло подивитися на свого слабого царя. То той, то той звір вирушав до нього, але хто входив до печери, назад не вертався. Бо розважив собі лев лукаво, що коли вже не може він полювати - нехай пожива сама до нього приходить. І не помилився. Майже щодня з'являвся в печері котрийсь із звірів, а коли й по двоє чи по троє. Тож усе добре велося.

Хитра лисиця вдень і вночі нишпорила в лісі, все вона знала, всюди встигала - ніде без неї [34] не обходилося. їй одразу впало в око, що багато звірів кудись позникало, а куди - ніхто не знав.

«Не я буду, коли не дізнаюся»,- поклала собі лисиця.

Стала міркувати, як розкрити таємницю, довго сушила голову і врешті надумала.

«Простежу-но за котримсь із звірів, ну, хоч би за сірим цапиком, їх уже ціле стадо бозна-де ділося».

Вилізла лисиця з нори та й подалася слідом за цапиком. Аж бачить - підбіг той до левової печери, покрутився біля входу та й гульк усередину.

«Е-е-е,- подумала лисиця,- тут щось не те». Підкралася ближче, сховалася за великим каменем навпроти печери і почала стежити. Та й побачила все, що там діялося.

«Он воно що! Бач, як вони попадаються, бідолахи! Але хто ж їм винен, коли й на дещицю розуму не мають?! А проте цікаво дізнатися, як почувається лев. Тільки я не така дурна, щоби датися йому в пазури». Вийшла лисиця з-за каменя й гукнула:

- Гей, леве!

- Хто там? - питає лев. [36] - Це я, лисиця! Почула, що ти занедужав, і прийшла провідати. То як твоє здоров'ячко?

- Ох, не питай! Дуже кепсько! - відказує лев кволим голосом.- Але чому ти не заходиш? Посидь біля мене, погомонимо. Знудьгувався я в самоті.

- Стривай, леве! Я бачу тут, біля печери, сліди багатьох звірів, що навідували тебе. Цікаво, чому ці сліди ведуть тільки до печери, а назад - ні? Мовчиш? Ні, я не можу до тебе зайти!

По цих словах лисиця шаснула у кущі та й подалася додому.

- Що сталося, матусю? - питають її лисенята.- Чому ти так бігла?

- Ходіть спершу вечеряти, потім розкажу. Повечеряли вони й полягали спати. Тоді

лисиця розповіла про нерозумних звірят, що самі пішли в левову пащу.

- Отож, діточки, затямте на все життя: не рушайте в дорогу, не знаючи, куди вона приведе і чи можна повернутися нею назад,- сказала лисиця наостанок. [37]

ВОЛИ ТА ОСІ

Якось запріг селянин волів, навантажив воза пшеницею та й повіз до міста продавати.

- Не щастить нам сьогодні,- каже половий віл до чорного.- Віз важкий, та ще й під гору його тягти...

- Нічого,- відповідає чорний.- Всенький ранок у місті відпочиватимемо та й повернемось упорожні.

- Знаю,- зітхає половий,- але я за жнива так наробився, що вже геть знесилів.

- О нещасний,- відмовляє чорний,- нарікаєш і нарікаєш. А забув, що ми все літо паслися й відпочивали?

Так ішли вони собі потихеньку, аж .раптом почули позаду: рип, рип, рип...

- Чуєш? - питає половий.

- Чую. То осі риплять.

Рип, рип, рип,- рипіли осі. Рипіли на узвозах і на рівному, відповідаючи на кожен крок волів. А вони, витягши шиї, поволі тягли воза й стиха розмовляли.

Раптом половий віл зупинився:

- Це рипіння по серцю мені скромадить. Слухайте, любі,- обернувся він до осей.- Це [38] ми тягнемо воза, а не ви. Чого ж ви волаєте? Хто почує- подумає, що лише ви працюєте... І воли поплентались далі.

- Оце нагримав на них,- каже половий,- ніби й полегшало на душі.

- Аби ж то тільки осі рипіли! - відмовляє чорний.-Є й людей, і звірів чимало, котрі вдають, що вони працюють, мучаться, дбають за все, що без них і світ перевернеться. Насправді ж вони нічого не роблять; інші працюють за них.

ЧОРНОГУЗ ТА ОРАЧ

Настала осінь. Розм'якла від дощів земля. Селянин запріг коней та й поїхав сіяти озимину. Орав до полудня поле, спини не розгинаючи, потім засіяв і заборонував. Додому повернувся вже поночі.

- Де ти так забарився? - питає його жінка.

- На полі; хоч і натомився дуже, але з усім упорався. Посіяв пшеницю, і, коли буде добра погода, матимемо добрий урожай.

Потому селянин повечеряв смачно й ліг спати. Взавтра знову подався на поле - полагодити[39] огорожу, аж бачить: зграя журавлів хазяйнує на ньому - дзьобає пшеницю.

Заболіла орачеві душа, і він закричав розпачливо:

- Хіба для вас я сіяв? Ну, начувайтеся! І заходився ставити на полі сільця.

- Агей, ходіть-но сюди, побалакаємо! Але журавлі налякалися й не підходили. Тоді

орач полагодив огорожу та й подався додому. А вдосвіта знову попростував на поле.

- Ану ж гляну, хто там упіймався... А глянувши, зрадів:

- Так вам і треба, поганці! Що заробили, те й маєте!

В кожне сільце впіймався журавель. Орач почав їх виплутувати й кидати в мішок. Коли це підходить до одного сільця, а -там, замість журавля,- чорногуз.

- Що ти тут робиш? - питає орач.

- Ой, чоловіче добрий! - залементував чорногуз.- Відпусти мене на волю. Не карай мене. Я не журавель, я не дзьобав твого зерна. Я чорногуз, їм черв'яків, гадюк та рибу. Ніколи й зернини в рот не 5рав, не порпався на твоєму полі. Я спокійний і поважний птах, добрий господар і нікому не чиню зла. Поглянь на [40] мене - я не такий, як журавлі, я іншого кольору. Тож відпусти, благаю тебе! Присягаюсь - я ніколи не робив тобі шкоди.

- Може, ти й справді не журавель і не дзьобав зерно на моїм полі,- каже орач.- Може, й справді ти чорногуз, спокійний і поважний птах. Але чому ти був поміж них? Я спіймав тебе на своєму полі, як і журавлів. То й тебе спіткає їхня доля, не нарікай і не проси.

Але сказав так орач, аби тільки налякати чорногуза, бо знав, що той і справді не робив шкоди. І, зібравшись додому, випустив птаха ще й напутив:

- Лети собі здоровий, та більше не водися з такими, а то трапиш у халепу. Цього разу тобі пощастило, а вдруге може не так скінчитися. Отож водися завше з гарними й поважними птахами, а від поганих тікай подалі. Затямив?

Переляканий чорногуз полетів до свого гнізда. Відтоді він, забачивши журавля, летить від нього геть. [42]

ЖІНКА ТА КУРКА

Мала одна жінка гарненьку білу курочку, лагідну, мов ягнятко.. Ходила собі білявка подвір'ям, дзьобала черв'яків та пила воду з калюжки. Щодня опівдні залазила в своє гніздо й довго там сиділа, а тоді вистрибувала звідти й кудкудакала на всю околицю, б'ючи крилами:

- Ко-ко-ко! Ко-ко-ко! Господине, я знесла тобі яєчко! Ходи забери. Лише рік тому сама я вилупилась з яєчка, а відтоді, як уперше знеслася, день у день дарую тобі яєчко. Ко-ко-ко! Ко-ко-ко!

Як же було господині не тішитись з такої курки? Щотижня, коли вона несла городину на базар, брала і яєчка й продавала за добрі гроші. Та хоч була задоволена, проте повсякчас бурчала:

- Шкода, що маю тільки одну курку, коли б мала ще з одну, було б грошей більше.

Скупа вдалася господиня, любила складати гроші, вряди-годи виймала із скрині мішечка та лічила їх.

Аж якось уранці несла вона курці зерно, і спало їй на думку: «А що, як давати білявці [43] більше зерна, аби несла вона по двоє яєць щодня? Більше їстиме - краще нестися буде».

Та й насипала курці цілу купу зерна. Так і в обід, і ввечері. Курка дзьобала собі, не лишаючи ні зернини. Дивилася господиня на неї й раділа.

Щодня сипала вона курці подвійну пайку зерна та недоїдки від столу. А курка одно сокотала та їла, і господиня не могла нею натішитися.

Та від такого харчу почала білявка гладшати і за кілька день зовсім перестала нестися.

Розсердилася господиня на курку, але, подумавши добре, сказала:

- Мало мені було щодня по яєчку, заманулося більше. От і покарали мене боги!

Так деякі люди через зажерливість втрачають і те, що мали.

ОЛЕНЬ І ВИНОГРАДНИК

Якось на зеленому схилі гори пасся гарний золоторогий олень. Був теплий, погожий осінній день. Та, на лихо, помітили оленя мисливці й помчали до нього. Олень теж побачив мисливців[44], але тоді вже, коли ті, цілячися з луків, підступилися близько.

«Лишенько моє, тепер ніяк утекти до лісу! - подумав олень.- Ану ж бо сховаюся в отому винограднику».

Олень щодуху кинувся вниз. А мисливці, напнувши тятиви, побігли слідом. Проте олень устиг заховатися.

- Стійте! - гукнув один мисливець.- Оточіть виноградник та гарненько видивляйтеся - він десь там. А коли вибіжить на поле, ми одразу його побачимо.

Мисливці поставали, пристерігаючи за кущами винограду. Але олень заховався так добре, що жодне око не могло його примітити.

- Де ж він дівся? - питає один із мисливців.

- Напевне, встиг ускочити в ліс,- каже другий.

- Ні,- докинув третій,- ми добре пильнували і, коли б він з'явився, неодмінно побачили б.

- У полі теж не видко,- промовив четвертий.- Що ж робити?

- Ще пошукаймо,- озвався п'ятий мисливець.- Не знайдемо - що ж, нічого не вдієш. [46] Мисливці востаннє обдивилися виноградник, та знову марно. Нарешті їм набридло шукати і чекати.

- Ходімо,- каже один,- певне, олень таки втік од нас.

- Ходімо,- погодились мисливці та й подалися гуртом геть.

Олень дуже зрадів, побачивши, що його вороги пішли:

- Я врятувався - аж не віриться!

Та й ну на радощах шматувати листя й солодкі грона винограду!

Біг олень од куща до куща, розсував гілки, розгойдував листя - одне слово, геть знетямився й забув про небезпеку.

І скоїлося непоправне - треба ж було озирнутися одному мисливцеві!

- Гляньте! - гукнув він до товаришів.- У винограднику щось ворушиться! Ходімо подивимось, що воно таке! Мерщій!

Мисливці побігли до виноградинка - і побачили оленя.

- Ось він!

Олень кинувся тікати, мисливці - за ним. Мчить олень, серце йому калатає із жаху, а в голові одна думка снується: [47]

«Чому я не стояв нишком у винограднику? Він сховав мене від небезпеки, а я, невдячний, потоптав гостинність його й доброту понівечив. От і караюсь по заслузі!»

Отак і деякі люди бувають покарані за те, що не цінують своїх благодійників.