СКНАРА

Був собі колись один чоловік. Мав широкі лани, пасовиська, сади й виноградники, багато будинків, але жив самотньо. І над усе на світі любив гроші.

Одного разу, обійшовши свої володіння, він подумав:

- Розкидане моє багатство по всіх усюдах, не можу його оком обняти, то й радості з нього не маю. От коли б замість цього господарства було в мене золото, я б його тримав завжди при собі, тоді б уже мої очі натішилися.

Та й продав чоловік всі будинки, крім одного, найбільшого, в якому сам мешкав. Купив собі зливок золота, приніс додому, замкнув у скриню і почувся щасливим. Відтоді щоранку, вставши з постелі, і щовечора, облягаючись, діставав своє золото й довго милувався ним.

Аж ось одної ночі приснилося йому, ніби в будинок залізли злодії й украли золото. Скочив переляканий чоловік з постелі й кинувся [152] до скрині. Побачивши блиск важкого зливка, заспокоївся. А скоро подумав:

« Сон може й справдитись, всякого буває! Дивись, і потягнуть у мене скарб. Треба його сховати десь-інде, безпечніше, де ні руки людські не дістануть, ні око не вздрить... Але де?»

Довго він сидів, отак міркуючи, і думка його снувала від одного кутка будинку до іншого, від вогнища до порога. Нараз очі йому спалахнули.

- В саду! - прошепотів.- Там надійніше! Там ніхто не здогадається шукати.

І, взявши золото й лопату, подався в сад. Вибрав у закутку під густим деревом місце, викопав яму й поклав туди скарб. Сховав добре, але заодно закопав у землю і розум свій, і душу.

Позначив собі схованку і, заспокоєний, вернувся до хати.

«Тепер злодії мені не страшні»,- подумав і ліг спати.

Але тільки засіріло надворі - прокинувся чоловік. Захотілося йому глянути на своє багатство. Хутко побіг він у сад, розкопав яму, дістав зливок, погладив його ніжно, подивився якусь часинку та й поклав назад. Відтоді так [153]і повелося: щоранку йде щасливець у сад і милується золотом.

Неподалік саду стояв будинок. Якось уранці майстер лагодив на ньому дах. Багатій того не помітив. А майстер добре бачив, як він видобув з землі щось блискуче, довгенько дивився на нього, а тоді закопав знову.

«Е,- думає майстер,- он де хова багатій свій скарб! Ну, почекай!»

Вночі переліз він через огорожу, пробрався нишком до того місця, знайшов схованку й викопав зливок.

А вранці багатій розгріб яму - нема золота! Перелякався, розкопав ще трохи - нема. Глибше розкопав - нічогісінько! Немов скарб став незримий!

- Ой лишенько! - вигукнув.- Яке ж бо лихо мене спіткало! Все життя своє вклав я в той зливок, і ось маєш! Пропало все! Що ж тепер мені буде?

Та й заплакав, заголосив із розпуки.

Сусід багатія, минаючи його господу, почув лемент.

«Що б то могло старому статися? Дай-но подивлюся».

Зайшов у сад, побачив хазяїна й питає: [154]

- Що тобі, любий сусіде? Чому плачеш?

- Ох,- відповідає той,- не питай. Украли моє золото, що я тут сховав. Те золото, до якого я приходив щоранку, діставав з землі й тішив ним своє серце. Ой, пропало моє золото... Що тепер мені буде? Не жити мені, як його не бачитиму. -**

Та й знову заридав-заголосив.

- Не плач і не сумуй, друже,- сказав сусід.- Бо хоч і мав ти золото, насправді не мав нічого. Ніякої користі воно тобі не давало. Тільки б дивився та дивився... То візьми якийсь камінь, поклади в яму і скажи собі, що то золото. І буде тобі добре, як перше.

МАНДРІВЦІ ТА ЧИНАРА

Стояв жаркий літній день. Сонце пекло нещадно. Ні вітерця, ні хмаринки.

Двоє мандрівців ішли сірим курним шляхом. Навколо, скільки око сягало, слався безрадісний випалений степ, голий-голісінький, анінайменшого кущика не видко було, не те що дерев. Земля пашіла жаром, піт заливав очі; потомлені чоловіки ледве совали ногами. [156]

- І не згадаю такої спеки на своєму віку,- каже один.

- Таж у липні завжди так, чого ти хочеш? - заперечив другий. - Ще й сонце над самісінькою головою.

- Ай справді, вже обід. Хоч би який затінок знайти, перепочити трохи. Я вже геть знебувся.

- Я теж, тільки не віриться мені, що в цій пустелі є затінок.

Задихаючись, вибралися вони на високий пагорб, коли бачать - попереду розлога, глибока балка, а на дні її росте висока чинара. Ледве добрели мандрівці до чинари й попадали в холодку.

Довго лежали вони, сховані від сонця густим листям, і холодок поволі розвіяв утому. Чоловіки збадьорилися, пожвавішали.

- Як тут гарно! - промовив один.- Нікуди не хочеться йти звідси!..

- Твоя правда, друже мій. Перебудемо тут, поки сонце поверне на вечірній пруг, бо хтозна, чи трапиться ще затінок по дорозі.

Довгенько пролежали вони мовчки, втішаючись свіжістю. Аж ось один і каже:

- Знаєш, що я думаю? [157]

- А що?

- Чинара - нікчемне дерево. Таке здорове, а плодів не дає!

- Справді! Височенний стовбур і могутнє гілля пропадають марно. Скільки ж то чудових солодких плодів могли б вони вигодувати!

- Авжеж! І живе чинара довго, а користі з неї - ніякої!

- Нікчемне дерево!

- Авжеж, нікчемне!

Почула те чинара й мовила до них:

- О безсоромні люди! Ніжитесь у моєму затінку, в холодку, й кажете, що я нікчемна. Як-то можна приймати все добре, що я вам даю, і ганити мене? Багато чого зазнала я на своєму віку, але такої невдячності ще не бачила.

ВІСЛЮК, НАВ'ЮЧЕНИЙ СІЛЛЮ

Жив колись мандрівний торговець. Нав'ючивши на віслюка свій крам, їздив він од села до села, торгував і так заробляв собі на прожиття.

Якось о тій порі, коли господині ладнаються квасити оливки, торговець подумав: [158]

«Мабуть, варто поїхати до міста й набрати там солі. Я продам її в першому-ліпшому селі».

Того ж таки дня й подався. А вже наступного ранку вертався назад, нав'ючивши віслюка чималими мішками солі.

Дорогу до найближчого села перетинала невеличка річечка. Віслюк часто переходив її, тож добре знав брід і тепер см]^иво ступив у воду. Та раптом зачепився ногою за камінь і впав на коліна. Так він стояв, аж поки надійшов господар і допоміг йому підвестися. Але мішки довгенько пробули в воді, багато солі розтало, і вухатий, рушивши далі, зразу відчув - вантаж полегшав.

«От добре, що я спіткнувся в воді,- подумав віслюк.- Тепер, коли буду переходити річку, залазитиму у воду з головою. Мішки зовсім полегшають, і можна буде тягти їх на собі за іграшку».

Дісталися вона села, і торговець продав сіль. Тамтешній крамар попросив його з'їздити ще раз до міста і привезти губок, бо на них саме був попит. Той поїхав узавтра вранці, купив губок, нав'ючив віслюка й подався назад. Хитрий вухань міркував по дорозі: [160]

«Сьогодні мішки не важкі, але я зроблю їх ще легшими».

І, діставшись річки, з розгону шубовснув У воду.

Господар підбіг, допоміг віслюкові вилізти.

- Знову скупався? - вигукнув.- То тепер ти щоразу будеш отак падати? Ну, роби як сам собі хочеш, та дивись, не прогадай, бо так можна й ногу вломити.

Підвівся віслюк, спробував іти, аж... що воно за напасть? Мішки наче залізом хтось напхав. Так поважчали, що хитрун ледве на ногах устояв. Але що вдієш? Мусив дертися на крутий берег. А як видерся, сказав собі:

- Моя хитрість на мені й окошилася. Коли б не пірнав у воду, не поважчали б мої мішки і хутенько відніс би їх. Ні, більше я такого не вчиню.

БАРАН І СОБАКИ

За ненашого часу, ще за давніх-давен жив собі на схилі високої гори вівчар із своїми вівцями та собаками. Чи то літо, чи зима - однаково добре їм велося. Отара паслася на зеленій траві, собаки гралися в дружньому [161] гурті, а господар тільки походжав поміж ними, наспівуючи пісень.

І лиш один поміж усіх був невдоволений - найстарший і найдужчий баран. Довго він уникав товариства вівчаря й собак, аж урешті так знудьгувався, що не витримав і зважився вилити душу.

Вибрав час, коли господар спочивав під деревом, підійшов до нього та й каже:

- Чоловіче добрий, я на тебе дуже ображений.

- А то чому?

- Не тільки я. Вся наша отара - теж.

- То кажи вже, цікавий я знати, в чім річ.

- Бачиш, господарю, ми, вівці, даємо тобі вовну, молоко, ягнят. Маєш ти з нас добрий пожиток. А як нам віддячуєш? Ніяк. Все, що ми їмо, дарує нам земля, а не ти. І коли раптом випалить спека зелені трави на горі, ніщо нас не врятує- помремо з голоду. А ти тільки те й робиш, що пестиш своїх собак, з яких нема тобі ніякої користі. Так їх доглядаєш, немов то вони тебе годують. Несправедливо чиниш, господарю, і від того дуже мені прикро.

Знітився чоловік і став гадати, що відповісти. Але великий пес, що сидів неподалік і чув розмову, не дав йому й слова мовити. Стрибнув до барана й вигукнув:

- Схаменися, баране! Ти добре подумав, перш ніж говорити?

- А що, хіба я неправду сказав?

- Чи він сказав неправду! Та поміркуй лишень: ми стережемо вас, овець, удень і вночі; тільки тому ви не боїтеся злодіїв та вовків. Кажеш, що коли не стане трави - ви з голоду помрете. А коли не буде нас, то не помрете? Та як же вам пастися самим? Вовки, тільки-но вас зачують, одразу нападуть, і ніхто з усієї отари не врятується. Правду я кажу чи ні?

Баран похилив голову.

- Правду,- відказав тихо.- Даруй мені, любий друже, я говорю нерозумно. І ти, господарю, забудь мої слова. Ти добре робиш, що так пильнуєш собак, бо вони нас бережуть. Тепер уже я не позаздрю, хоч би як ти їх пестив.

І знову заприятелював баран з собаками і зажив легко та весело.

ПАВИЧ І ГАЛКА

Було це за давніх часів. Задумали якось птахи обрати собі царя, бо ще тоді його не [164] мали. Зійшлися вони в лісі на галявині, сорока всілася на високу гілляку й гукнула до гурту:

- Хто з вас хоче стати царем, хай виходить на середину!

Не встигла вона й рота закрити, як павич підхопився з свого місця, набундючився й гордовито посунув уперед.

- Я хочу! - закричав.- Я гідний царського трону! Погляньте лишень на мене! Чи ще в когось є таке чудове веселкове пір'я?

Підняв павич хвоста, розпустив його, як помело, витяг шию, задер голову з барвистою короною і поважно повернувся кругом, аби всі птахи бачили, який він гарний.

І справді, мінився він барвами найчудовіших квітів, небесною блакиттю й морською синявою, наче хто зумисне дібрав їх один до одного. Здавалося, тіло його всипане коштовним камінням, що блискає спалахами незнаних барв під променями сонця. Всіх зачарувала та незвичайна краса. А павич зовсім запишався:

- Бачите? Я найгарніший птах на світі! Хіба ж ні?

Птаство мовчало, бо ясно було - ніхто не годен змагатися з павичем. Ніхто не сумнівався, що бути цьому красеневі царем. [165]

Аж ось підвелася галка й мовила:

- Любий павичу, може, ти й справді найгарніший птах на світі. Я того не відкидаю. Але самої краси замало, щоб царювати. Скажи-но мені, що з нами буде, як на нас нападе орел? Як ти нас урятуєш? То знай - царя обирають не за красу, а за вдачу, розум, кмітливість і силу. Тобі ж усього цього бракує, самої лиш краси вдосталь. А тим часом є розумні й дужі птахи; саме між них і треба шукати кращого. Сам розваж, яка користь нам з твого барвистого пір'я? Чи воно нам поможе в біді? На що знадобиться твоя чудова корона в небезпеці? А розум, а вміння, а добра порада, а захист - все це потрібно нам щодня. Чи так я кажу, шановне птаство?

По цій мові птахам наче спала полуда з очей, і вони загукали:

- Так! Правду кажеш, галко!

- Правду! Правду!

- Хочемо царя мужнього й мудрого! Хай і негарного, нам до того байдуже!

А сорока знову гукнула:

- Хто хоче бути царем? Виходь на середину та й чекай нашого присуду! [166]

ВІЛ І ЦАП

Бродив якось віл темним лісом, шукаючи паші. Аж раптом з гущавини вискочив лев і кинувся до нього. Бідолашний віл дременув щодуху і вмить зник за деревами. Не встиг лев його схопити.

А той мчав, як навіжений. Коли це впала йому в око печера, що ховалася в густих заростях.

«Якщо я в неї влізу,- подумав віл,- то я врятований. Спробую щастя».

Підбіг до печери й пропхався всередину. Вона була простора* тільки вхід тісний. Але жив у ній цап. Як побачив він переляканого вола, що й досі трусився, грізно закричав:

- Чого тобі треба в моїй печері?

Віл мовчав, не відриваючи очей від входу.

- Ти чуєш чи ні?- не вгавав цап.- Чому зайшов, не спитавши? Це моя оселя! Іншим сюди - зась! Забирайся геть, та мерщій!

Віл ані пари з вуст. Бо що відповісти? Скажеш - сварка може спалахнути, лев почує- адже він десь поблизу шастає. Тож і мовчав віл, а цапа те дратувало дедалі дужче.

- Як не вийдеш сам, то я тебе вижену! [168]

Та й ну штрикати вола рогами! А той і не ворухнеться. Стоїть та дослухається, що надворі діється. А бородань своєї править:

- Геть з моєї печери!

Урвався волові терпець, повернувся він до цапа, подивився, подивився та й каже:

- Чи не забрав ти собі в голову, цапе, що це я тебе так налякався? Ба ні! За мною гнався лев - ось кого я боюся! Та хай він тільки звідси піде, отоді взнаєш, що таке цап, а що - віл. Зрозумів, цапе?

ГЕРМЕС І ДРОВОРУБ

Якось дроворуб рубав дрова на березі річки. Хотів наготувати в'язку та продати в місті, щоб заробити бодай на хліб, бо був бідний і, крім своїх рук та віслюка, не мав нічого. Навіть стара хатина, в якій жив із жінкою та трійком дітей - не його, чужа.

Знайшов він товсту суху гілляку на чинарі, хотів зрубати, замахнувся, а сокира вирвалася з рук і шубовснула в річку. У найглибшому місці впала.

- Цього ще мені треба до злиднів! - вигукнув [169] сердега. Сів на камінь і заплакав з розпачу.

- Мало того, що сьогодні я нічого не зароблю й родина буде голодна,- слід ще й сокиру нову купити. А де ж я на неї візьму грошей? Чому моя доля така нещаслива?

Почув його плач бог Гермес і одразу спустився з Олімпу.

- Піду подивлюся, що то за чоловік. Чи гідний він моєї допомоги чи ні?

Прикинувся подорожнім і з'явився перед дроворубом.

- Чого плачеш, чоловіче добрий?

- Ох, упустив сокиру в річку,- відповідає той,- і тепер нічим мені працювати, бо другої не маю. І купити нема за що, дуже я бідний,

- Не журися,- мовив подорожній,- зараз я її дістану.

І пірнув у воду. За мить виринув, тримаючи в руці золоту сокиру, що вогнем спалахнула на сонці.

- Оце вона? - питає.- На, візьми. Дроворуб аж рота роззявив з подиву. Але за мить вигукнув:

- Це не вона! Не вона! У мене - золота сокира? Де б я її взяв? [170]

Подорожній знову пірнув у річку, а коли випірнув, у руці в нього була срібна сокира.

- Оце вже, мабуть, вона!

- Дякую, чоловіче добрий,- каже дроворуб,- але й срібної сокири не було в мене. Не можу я брехати чи брати річ, яка мені не належить.

- Не сумуй, матимеш і свою. Подорожній пірнув ще раз і виринув із залізною сокирою - пощербленою, з потрісканим старим топорищем. Дроворуб зрадів:

- Оце моя! Щиро дякую тобі, чоловіче добрий! Тепер я працюватиму до вечора, тепер У мене буде що продати.

І, взявши сокиру, заходився рубати дрова.

- Стривай-но хвилину! - сказав подорожній.- я - Гермес. Почув твій плач і прийшов тебе випробувати. І я впевнився - ти чесний чоловік, бо не хотів узяти золоту й срібну сокири. Але забери їх: це тобі мій дарунок. Продай їх та й господарюй на здоров'я. Тільки будь завжди чесним, таким, як зараз.

З цими словами Гермес зник, а дроворуб [171]подався в село й розповів сусідам про свою пригоду.

І ось один заздрий сусід подумав: «Піду-но і я до річки, може, й мені доля

всміхнеться, і вернуся додому з золотою та срібною сокирами. Або ні, візьму мотику, вона більша».

Рано-вранці взяв він величезну мотику, пішов до річки, вкинув її в воду, а сам сів на березі й почав плакати та приказувати:

- Ой, потонула моя мотика, впала в річку... Що мені робити? Я ж бідний чоловік, не маю грошей на нову. Як тепер працюватиму, як зароблятиму діточкам на хліб?

Почув Гермес і помчав до нього. Питає, чого він плаче, а чоловік відповідає, що впустив мотику в річку, без неї не можна працювати в полі.

- Не сумуй,- каже бог,- я пірну у воду й дістану твою мотику.

Стрибнув у річку й випірнув з золотою мотикою.

- Твоя? - питає.

- Моя! - вигукнув чоловік, і очі йому жадібно заблищали.- Ох, любий мій, як тобі я віддячу? [172]

І простяг руку до мотики.

Але обличчя Гермесові потемніло з гніву, й він кинув золоту мотику далеко в річку.

- Я - Гермес!- прогримів він.- Я знаю, яка була в тебе мотика! Я почув твій плач і прийшов тебе випробувати. Бачу - ти поганий чоловік, бо хотів мене ошукати. Аби ти сказав правду, я подарував би тобі золоту мотику. Але тепер не матимеш і своєї. Це тобі плата за брехню.

Сказав - і щез.

ЗАЙЦІ ТА ЖАБИ

Зібралися якось на потаємній галявині в густому лісі всі зайці округи. Сходилися тихо, поволі, мовчазні й сумні.

Коли вже й останній прийшов, наперед виступив Старий Заєць, проводир свого племені, піднявся на сухий пень і сказав зажурено:

- Друзі мої безталанні, любе моє товариство! Сьогодні скликав я вас, аби ще раз поговорити про наше життя, бо треба, врешті-решт, якось давати раду нашим бідам.

- Кажи перший, дідуню! - загукали зайці.- Слухаємо тебе! [174]

- Діти мої,- провадив Старий Заєць далі,- ви добре знаєте, що ми - найнещасніші створіння на світі. А чому? Та тому, що ми боягузи. Боїмося всякої дрібниці. Сухий листок упаде біля нас, а ми вже ноги на плечі й даємо такого чосу, наче то найстрашніший ворог. Випурхне горобець із трави, то в нас дух у п'яти залізе і мчимо наосліп щосили. Немає в цілому світі поміж великими й малими звірами таких боягузів, як ми.

- Ми в тім не винні! - гукнув один молодий зайчисько.- Як ми можемо боротися, коли не маємо зброї?!

- Коли б то в нас були роги, як у цапів! - докинув другий.

- Або вовчі зуби! - притакнув третій.

- Чому ми не маємо таких кігтів, як рись?

- Справді!- сказав Старий Заєць.- Ми такі беззбройні, то не наша вина. Але опріч зброї нам бракує ще дечого, а надто - вдачі. В наших грудях б'ються не сміливі серця, а боягузливі. От, приміром, бачив я позавчора на леваді, як гуска дзьобала величезного бика. На що вона сподівалася? Що переможе його? Ні. А проте не втекла. А он у мірошника кошеня подряпало пса, а цуценя, яке ще й ходити [175]гаразд не вміє, сміливо напало на перехожого.;: А скажіть мені - хто з нашого роду нападе бодай на нікчемного черв'яка? Жоден не нападе. Одвіку так ведеться, з дідів-прадідів наших. І всі звірі та птахи про це знають, і люди, тож і сміються з нас. І кожного боягуза називають зайцем. Осоромилося наше плем'я на весь світ, і через те нас усі зневажають. Немає в світі нікого полохливішого за нас.

- Авжеж! - притакнув інший заєць.- Я сам оце злякався бджоли, що пролетіла повз мене. А бджола засміялася й помчала до своїх подруг - розповісти про це. Скоро про мене знатиме все поле. Тепер хоч не потикайся туди, бо всі тицятимуть у мене й глузуватимуть. Нащо здалося таке життя?

- Так, так, нащо! - відгукнулися зайці.- Краще втопитися!

- Втопитися! Він правий!

- Смерть миліша за таке скніння!

- Хай разом з нами щезне з білого світу наш сором! Геть вагання, хай згине наша неслава!

Підвівся знов Старий Заєць, випростався й гукнув дужим, молодечим голосом:

- Дякую вам, любі мої, ваш рішенець [176] найкращий і наймудріший! Вперед, не гаймо часу! До озера! Хай поглине нас його глибінь!

І заяча громада посунула вниз, у долину. Попереду йшов Старий Заєць, щасливий і гордий з рішучості свого племені.

«Вперше за все наше життя чинимо сміливо й мужньо,- думав він.- Вперше і востаннє».

Невдовзі дісталися вони берега озера. Було воно таке глибоке, що як упадеш у нього - годі й думати про порятунок.

Хоч яка легка й нечутна заяча хода, величезне юрмисько не могло посуватися тихо. Тому жаби, що вигрівалися під сонцем на березі, завважили шум і жахнулися.

- Ворог! - закричали.- Мерщій у воду! Рятуймося! Мерщій!

І кинулися одна поперед одної в озеро. Старий Заєць перший почув ті крики і побачив безладну втечу. А відтак наказав своїй громаді спинитися й мовив до неї такі слова: друзі мої, даремно ми думали, що наш рід - найбоягузливіший з усіх. Даремно збираємося вкоротити собі віку. Є ще й такі страхополохи, що бояться нас. Чули, як полякалися жаби? Тож вертаймося до своїх домівок та будьмо вдоволені з того, які ми є.

Подалися зайці назад. І здався їм ліс гарнішим, сонце теплішим, вітрець - ніжнішим. Трава видалася смачнішою, а життя - прекрасним.

І донині так ведеться зайцям, і вікують вони радісно та щасливо.

ЛЕВ, ВІСЛЮК ТА ЛИС

Зустрілися якось у горах лев з лисом.

- Як ти тут опинився? - питає лис.- Раніш я тебе в наших краях не бачив.

- Прийшов пополювати! - відповідає лев.

- Марні сподіванки! - засміявся лис.- Треба було спершу дізнатися, чи тут є бодай нікчемні миші. Я сам збираюся кидати ці місця, хоч народився й виріс у горах.

- А куди ж ти підеш?

- До Великого Лісу. Чув я, що там удосталь всякої звірини та птаства.

- То, може, разом пополюємо?

- Чому б і ні? Хто, скажи мені, не хотів би мати лева за товариша?

Отож вирушили вони вдвох до Великого Лісу. [178]

Спустилися з гір у долину, йдуть полем, коли дивляться - пасеться віслюк.

- Може, візьмемо і його з собою? - каже лис.- Він спокійний і добрий, а втрьох іти веселіше.

- Візьмемо, то й візьмемо,- згодився лев. Підбіг до віслюка та й каже:

- Ходімо, віслюче, з нами до Великого Лісу полювати!

- Дякую! - зрадів віслюк.- Піду залюбки! Я тут в самоті так знудьгувався!

Подалися вони всі разом, розповідаючи один одному цікаві бувальщини. Лев розказував про полювання в далеких краях, лис хвалився своєю кмітливістю, віслюк і собі докидав часом слово, розумне та розважне.

Так непомітно збігав час; дорога видалася їм легкою й короткою.

Назавтра рано-вранці добулися вони до Великого Лісу - густого та темного.

- Перш ніж починати полювання,- мовив До друзів лис,- треба домовитися про здобич. Я пропоную зносити її докупи, а потім поділити. Згода?

- Згода,- відповів лев.

Віслюк теж пристав на пропозицію. [179]

Почали вони полювати. Скоро на галявині виросла купа смачної поживи.

- Бачиш? - мовив лис до лева.- Хіба я тобі не казав, що тут добудеш усе, чого тільки забажаєш?

- Авжеж, добре, що ми сюди прийшли. Але час уже й поділити нашу здобичі Хто це зробить? Може, ти, віслюче?

- Коли я, то й я,- погодився той.

А що був він чесний, то й поділив упольоване порівну на трьох, аби нікого не образити.

- Вибирай! Кожному по купці!

Лев насупився. Не сподобався йому поділ. Хіба гідно лева, перед яким тремтить уся звірина, велика й мала, діставати таку саму пайку, як і віслюк? Зухвалець цей вухань, та й годі! Як він посмів наносити собі таку купу, коли тут є поважніші за нього звірі? Слід за це його покарати.

І лев зненацька кинувся на бідолаху-віслюка, повалив його на землю, вп'явся зубами й пазурами і гриз, аж поки той духу пустився. А тоді повернувся до лиса та й каже:

- Тепер нас двоє. Поділи-но знову все спочатку і дай мені мою пайку.

Бідолашному лисові кров похолола, як побачив [180] , що сталося з віслюком. Та що поробиш! Заходився ділити. Все, що більше та жирніше, кладе левові, собі ж залишає дрібне та несмачне. І скоро перед левом виросла величезна купа. Друга така маленька, що нічого й їсти.

- Уже поділив, леве,- каже, а в самого серце заходиться із жаху.- їж на здоров'я.

Лев задоволено облизнувся.

- Чудово, лисе! - засміявся.- Як гарно ти поділив! Але скажи мені, будь ласка, хто навчив тебе це робити?

Лис відповів понуро:

- Хто навчив? Віслюкова доля навчила, леве.

Так уже ведеться, що біда одного стає наукою іншого.

ДВА ЦАПИКИ

Текла зеленою долиною жвава синя річечка. Замість моста через неї було перекинуто вузеньку кладочку, якою заледве одна людина могла перейти.

Ось на цій кладочці зустрілися одного погожого дня два цапики. Один, біленький, свійський, довго пасся на крутому березі річки, і йому [182]обридла трава, закортіло посмакувати листям кущів, що росли на леваді. А другий, рудий, дикий, хотів вилізти на гору, до своїх родичів. Отож як зустрілися вони на кладці, білий цапик і каже ґречно:

- День добрий, любий мій. Даруй мені, але нам тут не розминутися. Будь ласка, біжи назад, дай мені перейти, а потім і ти перейдеш.

- День добрий,- відповідає рудий,- але я не збагну, чому мушу вертатися я, а не ти.

- Бо я перший ступив на кладку...

- Ні, то я перший! Ти ще тільки підходив, коли я був уже на кладці.

- Далебі, ти недобачаєш, бо якби мав добрий зір, не казав би так. Я перший зійшов - я й перейду перший. А до того ж знай - ти мені не рівня!

- Не рівня? А то чому?

- Хоч би тому, що я не дикун, як ти. Я шляхетного роду, отже всюди маю першенствувати.

- Шляхетнішого за мій рід не буває! - гордовито відказав рудий.- Ми завжди здорові та дужі. Ми їмо гірські трави й п'ємо кришталеві джерельні води. Ми мчимо високими горами разом з вітром; нас не лякає ні дощ, ані сніг. Та [184]звідки все те тобі знати, як ти народився й живеш у хліві?

І дикий цапик зневажливо посміхнувся.

- Так, у хліві, в затишку й теплі! - вигукнув білий, нетямлячися з гніву.- Ану геть, дай пройти!

- Ба ні! Спершу я перейду! - затявся рудий.

- Ниций, невихований цаписько! Що за лиха година мене з тобою звела! - шаленів білий.

- То дай мені дорогу, як ти вихований!

- Тобі не поступлюся! Та чи таке десь чувано, щоб цап шляхетного роду давав дорогу нікчемам? Поглянь лише на мою шерсть - яка вона довга та тонка! А як блищить! Справжнісіньке руно! А які в мене вуха! А сережки!

- Ти краще подивись на мої роги, які вони міцні та гострі!

- Е, що там довго балакать! Уступися!

- Ти уступися!

- Я перший став на кладку!

- Ні, я!

- Я, я, я! І я кращий за тебе!

- Ні, я! Далеко куцому до зайця!

- Повертай назад! [185]

- Не поверну!

- І я не поверну! Трах-тара-рах!

Зійшлися цапики посеред кладки, пхнули один одного рогами раз, другий, та й... шубовсть у воду! Добре, що вміли плавати, то врятувалися. А якби не вміли?