ХЛОПЧИК I ГАДЮКА

Хлоп'я в садку собі гуляло

Та й забажало

На іграшки ужа піймать

(Воно гніздо його назнало —

Так як утерпіть, щоб не взять?).

Побігло, засадило руку

Та й витягло — Гадюку...

Злякався Хлопчик, аж поблід;

Стоїть, як стовп, і не тікає.

Гадюка дивиться і так йому мовляє:

— Бач, дурнику! Робити так не слід.

Ти знаєш, що за се буває?

Узять би добре укусить...

Та хай вже сей раз бог простить;

А вдруге лишко буде, чуєш?

Гляди ж — шануйся, стережись,

Робити так не вчись

Та роздивляйся, з ким шуткуєш!

1853

ВОВК ТА МИШЕНЯ

На полі Вовк Овечку взяв,

Потяг сердешную в діброву

Не на розмову,—

А щоб із'їсти: він бажав

М'ясця свіженького давненько.

От взяв Овечку, обідрав,

Як знав,

Та й заходився хорошенько

М'ясце під дубом уминать,—

Аж на зубах кістки хрущать,

Їв Вовчик, їв — аж утомився;

Гаразденько удовольнився,

А все-таки всього не з'їв.

«Нехай вже,— каже,— другим разом».

М'ясце травицею прикрив,

А сам спочинуть ліг тим часом.

Неначе пан який — лежить...

А Мишенятко під вербою

Почуло, що м'ясце пахтить,

Та й крадеться поміж травою

(Яке мале, а вже хитрить!)...

От помалесеньку підкралось,

Взяло м'ясця та у дупло й сховалось.

Угледів Вовк, дарма що спав,

І на ввесь гай гукать зачав:

— Ой ненечко! Рятуйте!Поможіте!

Ловіте злодія, держіте!

Добро моє покрав!

Я в одному селі по ярмарку гуляв

Та й бачив диво:

Якийсь там становий хвинтив спесиво

Біля чумацьких хур.

Чого він там никав — усі на вус мотали...

От якось у його тарані в'язку вкрали,

А він гукає: —Пробі! Калавур!

1853

ЗОЗУЛЯ Й ПІВЕНЬ

— Як ти співаєш, Півне, веселенько...

— А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя,

Виводиш гарно так і жалібненько,

Що іноді аж плачу я...

Як тільки що почнеш співати,

Не хочеться й пшениченьки клювати,

— Біжиш в садок мерщій...

— Тебе я слухала б довіку, куме мій,

Аби б хотів співати...

— А ти, голубонько, ти, кралечко моя,

Поки співаєш на калині,

То й весело мені, і забуваю я

Свою недоленьку, життя своє погане

Та безталанне...

А тільки замовчиш

Або куди летиш,—

Заниє серденько, неначе на чужині...

І їстоньки — не їм, і питоньки — не п'ю

Та виглядаю все Зозуленьку мою.

Як гляну на тебе — така ти невеличка,

Моя перепеличко,

А голосочок-то який!..

Тонесенький, милесенький такий...

Куди той соловей годиться?

— Спасибі, братику, за добреє слівце.

Як не кохать тебе за це?..

І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця;

І далебі, що так,— пошлюся я на всіх.—

Де взявся Горобець, підслухав трохи їх

Та й каже: — Годі вам брехати

Та одно другого знічев'я вихваляти! —

Пурхнув — та й був такий.

За що ж,— хто-небудь попитає,—

Зозуля Півня вихваляє?

За те, що Півень годить їй

Та потакати добре вміє:

Рука, як кажуть, руку миє.

1853

ЛЕВ ТА МИША

Старенька Миша горювала:

Їй ніде, бідній, було жить,

Головоньки на старість прихилить;

Сама собі по світові блукала...

Діток нема: були колись —

Теперечки по світу розбрелись,—

Одним одна зосталась мати.

Пішла вона звичайненько прохати,

Щоб Лев в дуплі дозволив їй,

Самотній та старій,

Хазяйство завести маленьке

Біля їх милості близенько.

— Хоч сила всім страшна твоя,

Хоч пан ти,— каже,— між панами,

Та хто зна, що ще буде з нами:

В пригоді, може, стану й я...

—Хто? Ти? — Лев заревів. — Така погана?

Мене, такого пана,

Сюди задурювать прийшла?..

Пішла!

Бач, теревені розпустила!

Тікай, поки ще ціла! —

Злякалась Миша та притьмом

Поміж травою, лопушком

З переполоху почухрала —

Туди-сюди — й з очей пропала.

Раз Лев пішов поживи розглядать

Та у тенета і піймався.

Рвонув він раз — тенета не тріщать;

Удруге, втретє — ні... Вже як не силкувався,

Як не ревів,

Як не вертів,

А все-таки не вивертівсь — зостався.

Прибігли люди, узяли

Зв'язали бідного та й повезли

По ярмарках в залізній клітці

На диво світові всьому

(Видно, були німецькі митці!).

Прийшлося гірко, бідному, йому...

Згадав про Мишу, що вона казала,

Та й дума плачучи: «Якби вона була,

Загинути б мені, дурному, не дала;

Тенета б всі попрогризала...

І я б гуляв оце в зеленому гаю,

Мов у раю...»

А сам, сердешний, слізоньки ковтає:

Є каяття, та вороття немає!

Скажу я, люди добрі, й вам

(До казки приказка годиться,

Хоч і панам):

Не плюй в колодязь: пригодиться

Води напиться.

1853

ЛЕВ ТА ВОВК

Лев уминав за сніданням ягня.

Побіля його в'їдливе Щеня

Вертиться та й вертиться,—

Все моститься, щоб поживиться.

От якось-то й одважилось вхопить

Шматок м'ясця, щоб не кортіло.

Лев бачить, що воно зробило,

Та змилосердився — мовчить,

Бо у Щеняти Якого розуму питати?..

Побачив Вовк (він недалечко був)

Та й дума: «Лев, мабуть, дурненький

Або ж на старість силу збув,

Що став такий плохенький;

Коли Щеня не задавив —

Мене не займе й поготів!»

От квапить лапу до м'ясива...

Як скочить Лев — аж диба стала грива.

На Вовка бідного насів —

Давив його, крутив...

Та й каже: — Се тобі за теє,

Щоб не дививсь ти на Щеня,

Бо не щодня бува бридня;

Воно дурне ще, молодеє,

А ти вже, Вовче, не Щеня!

1853

ТРОЄЖЕНЕЦЬ

За тридев'ять земель, у тридесятім царстві

Та в іншім государстві,

Якийсь-то хвабрий молодець

(Чи дворянин він, чи купець

Про те вже не скажу вам, братця,

Щоб іноді не пробрехаться...) —

Та що утяв!..

Послухайте! Узяв

Покинув жінку та й поплівся,

Хто його зна куди й чого...

От потім чують про його,

Що десь він аж на двох жінках ще оженився, —

Такий пройдисвіт був.

От якось цар про се почув

Та зараз же бомагу й посилає,

Щоб беззаконника такого-то схопить,

Приставити у суд — і там його судить;

А всім судейським натякає,

Що ділом не вертіть

(Видно, цей гріх у них буває!),

А так йому, поганцю, присудить,

Щоб більше вже ніхто не мусив так робити,

Коли на світі хоче жити;

«А якщо зробите не так,—

Повішаю усіх, неначе тих собак».

Не знає бідний суд, де діться,

Усіх циганський піт пройма,

А ділові ладу нема:

Як не присудять — не годиться;

Бо вже доводилось судить —

Так капосний народ не дуже щось боїться...

Ну що його робить?..

Возилися, возилися

Та якось і вмудрилися

Прояву осудить.

Зібралися пани, поприбігали люде

Дивитися — що буде,

А суд гуртом рішив:

«Щоб беззаконника провчити,—

Опреділити,

Щоб він з трьома жінками жив».

Дивується народ та й дума: «От удрали!

Теперечки ж усі пропали:

Повішають дурних».

Аж ні! Поперед всіх

Повісився пройдисвіт на осиці

(Видно, жінки були завзяті птиці!).

Та й що ж ви думаєте? Казус сей

Так налякав усіх людей,

Що більше вже ніхто із глузду не скрутився

І досі не чутно, щоб хто на трьох жінках

В тім царстві оженився.

1853

ОХРІМОВА СВИТА

Була в Охріма сіра свита,

Так хороше пошита:

Іззаду вусики з червоного сукна;

На комірі мережечка така, що на! —

Хоч голові носити.

Дурний Охрім не вмів її глядіти,

Таскав, коли й не слід таскать.

Раз став він свиту надягать,—

Аж дивиться — рукава вже продрались.

От мій Охрім, щоб люди не сміялись,

Налагодивсь латать.

А де ж суконця взять?

Охрімові невдивовижу!

«Ми знайдемо! — він каже сам собі,—

Рукава трохи обчикрижу

Та й поможу журбі».

Зробив

І свиту знов надів.

І хороше йому здається,

Хоч руки й голі до локіт;

Так он біда: куди він не поткнеться,—

Усяк од реготу береться за живіт.

Розсердився Охрім, що з його так глузують.

«Тривайте ж,— каже,— коли так,

Зроблю ж я осьде як...

Нехай дурні собі пустують;

У них, видно, жуки у голові.

А ми втнемо рукавця і нові,

Хіба мудрація велика!»

Охрім догадливий був парубіка!

Прехорошенько взяв

Підрізав поли він чимало,—

Якраз, щоб на рукава стало,—

Покраяв та й попришивав —

І знов рукава як рукава;

І ходить мій Охрім, неначе та проява,

Та й думає: «Ось я-то молодець,

Удався хоч куди хлопчина!»

Дурний, дурний: а на йому свитина,

Неначе той німецький каптанець!

Отак і з тим буває,

Хто чортзна-де добро своє діває,—

А там як кинеться — вертить і так і сяк,

Неначе горобець у клітці...

Дивись, згодя — гуляє неборак

В Охрімовій куценькій свитці.

1853