ДВА КУМА

— Здоров, Василю, пане-брате!

— Здоров, кумасю мій Кіндрате!

— Чи ти ще там здоров та жив?

— Ох, братику! — Василь завив.

— Мого ти лишенька не знаєш,

Що так питаєш!

Бог покарав мене: я погорів;

Уся худібонька пропала,

Неначе язиком корова ізлизала...

— Оце бак лихо!

Глянь... Коли ж воно і як?

— А так!

Неділь вже, мабуть, з вісім буде —

Святками до мене зібрались добрі люде.

На бесіді вже, звісно, попились...

От як усі вже розійшлись,

Пішов я з каганцем до коней у повітку...

Бодай би й не ходить!..

Я, бачся, каганець усе ховав під свитку,

Та якось теє... Зирк — горить!

І, батечку! Як обхопило —

Усе до цурочки згоріло;

Сам трохи-трохи не пропав...

Та се й тужу вже восьмую неділю...

Бодай би я був не діждав!..

Ти ж, куме, як? — Ох, не питай, Василю!

І я чимсь бога прогнівив...

Колись я, братику, правесенько ходив,—

Теперечки, дивись, до чого вже дожився!

Зовсім калікою зробився!..

До мене на святках наїхало гостей:

Дядьки, брати та дехто із людей...

Як милим гостям не радіти?..

Уся кумпанія гарненько підпила...

Поліз у погріб я дулівки ще вточити

(Дулівочка-первак — така смачна була!)...

Щоб іноді з вогнем біди не наробити,

Поліз я поночі, хоча й п'яненький був...

Що ж, пане-брате! Біс мене як пхнув —

Я й покотивсь... Ще як не вбивсь — не знаю.

Теперечки хоч плач не плач,

Отак, як бач,

На дерев'янці шкандибаю.

— Дурні! — озвавсь до них Трохим.—

Жалкуйте на себе, бо що за диво в тім,

Що в Василя се погоріло,

А в тебе ногу ізломило!

Погано п'яному і поночі, й з вогнем.

— Так що ж його робити?

Не все ж ходить із ліхтарем!..

— О, бити б вас обох та бити!

Горілочки не треба вельми пити.

1853

КАМІНЬ ТА ЧЕРВЯК

— Дивись ти, як хвинтить зачав!

Неначе й справді пишна птиця! —

Так Камінь, лежачи в пшениці,

На дощик верещав.—

А глянь, іще й радіють люде;

Запевно, всі вони дурні,—

Аж чудно, далебі, мені!

Ну що їм від того прибуде,

Як дощ поналива води?

Хоч опісля вже й не ходи:

І росяно, і кально; скрізь калюжі,—

Погано, та ще й дуже.

Та що вже будемо робить:

Самому всіх не перевчить.

Я тутечки лежу відколи?

Звичайно, мов мене й нема;

Де не покинуть — все дарма,

А й слова доброго не чув собі ніколи,-

Бодай їм дихать так!

— Мовчи лиш, дурню, не базікай,—

Тут став казать йому Черв'як.

— Сей дощик — радість всім велика.

Земля посхла була — от він її змочив;

Травицю трохи підживив;

Пашня зовсім була пов'яла,

Мов тая в'яла риба стала,—

Він їй головоньку підняв,

А добрим людям щастя дав...

А з тебе що? Лежиш, ледащо!

Такії лежні людям нащо?..

Лежи ж, коли лежати звик,

Та не базікай, дурню, дуже.

Буває, інший чоловік

Все приндиться, що довго служе;

А що в йому?

Те, що й у Камені тому.

1853

СИНИЦЯ

Синиця славу розпустила,

Що хоче море запалить,

Що море буцімто згорить,—

Така, бач, є у неї сила.

За вітром слава полетіла

По всіх усюдах і кутках,

По байраках і по садках,

Далеко — аж за синє море...

Усім, хто був на морі, горе!

Ану — до берега тікать,

Мерщій добро своє ховать

Од проклятущої Синиці.

Як назлетілось тії птиці,

Як назбиралося звірей,

Людей —

Дивитися на чудасію!..

А пересудливі жінки

Побрали ще й ложки,

Бо мали ту надію,

Як море стане закипать,

Щоб юшки добре посьорбать,

Якої й зроду не сьорбали

(Вони вже, бачте, позвикали

Скрізь по обідах куштувать).

От ждуть вони, стоять.

Усі баньки повитріщали...

— От-от уже почне кипіть,

Хто-небудь нищечком мовляє,

Ось цитьте, зараз запалає...—

А море все собі гуляє,

І не кипить, і не горить.

Так що ж Синиця?.. Та мовчить!

І запалить не запалила,

А тільки слави наробила

Та з сорому й сховалася кудись»

За сюю капосну дурницю

Полаяли Синицю

Та й розійшлись.

Яка ж в сій байці, братця, сила

А та: ніколи не хвались,

Поки гаразд не зробиш діла.

1853

ВОВК ТА ЯГНЯ

На світі вже давно ведеться,

Що нижчий перед вищим гнеться,

А більший меншого кусає та ще й б'є —

Затим що сила є...

Примір не довго б показати,

Та — цур йому! Нащо чіпать?..

А щоб кінці як-небудь поховать,

Я хочу байку розказати.

Улітку, саме серед дня,

Пустуючи, дурне Ягня

Само забилося до річки —

Напитися водички.

От чи пило, чи ні — глядить:

Аж суне Вовк — такий страшенний

Та здоровенний!

Та так прямісінько й біжить

До бідного Ягняти.

Ягняті нікуди тікати;

Стоїть, сердешне, та дрижить...

А Вовк, неначе комісар, кричить

(Він, щоб присікаться, знайшов причину):

— Нащо се ти, собачий сину,

Тут каламутиш берег мій

Та квапиш ніс поганий свій

У чистую оцюю воду?

Та я тобі за сюю шкоду

Ти знаєш, що зроблю?..

Як муху, задавлю!

— Ні, паночку,— Ягня йому мовляє,—

Водиці я не сколотив,

Бо ще й не пив;

А хоч би й пив, то шкоди в тім немає,

Бо я стою зовсім не там,

Де треба пити вам,

Та ще й вода од вас сюди збігає...

— Так себто я брешу? — тут Вовк йому

гукнув.—

Чи бач! Ще і базікать стало...

Такого ще поганця не бувало!..

Здається, ти й позаторік тут був

Та капості мені робив... Тривай же!

Ти думаєш, що я забув?

— Помилуйте! — йому Ягнятко каже,

На світі я ще й году не прожив.

— Так брат твій був.

— Нема братів.

— Так, може, батько,

Коли не дядько...

Або ж хто-небудь з ваших був...

Хіба не знаю я, не чув,

Що ви усі мене б із'їли,

Якби вловили?

Собаки й вівчарі твої,

Усі ви — вороги мої:

Од вас мені життя немає...

Ще мало я терпів?

— Так чим же я вам досадив? —

Ягнятко, плачучи, питає.

— Цить, капосне! Либонь, не знає...

Ще й огризається, щеня!

Що ти за птиця?! Ти — Ягня!

Як сміло ти мене питати?

Вовк, може, їсти захотів!..

Не вам про теє, дурням, знати! —

І — Вовк Ягнятко задавив...

Нащо йому про теє знати,

Що, може, плаче бідна мати

Та побивається, як рибонька об лід:

Він Вовк, він пан... йому не слід...

1854

ШПАК

Усяк до чого-небудь вдався.

Той робить те, другий — друге;

Всяк свого б берега й держався...Еге!

Коли б то так всяк шанувався.

Так є ж такі дурні,

Що іноді за те беруться,

До того пнуться,

Чого й не тямлять. По мені —

Роби вже лучче те, що вмієш,

То й бачитиме всяк,

Що ти що-небудь розумієш.

Один ще змалу вдатний Шпак

У Щиглика співать навчився.

Канальський Шпак так умудрився,

Що як почне було співать —

Диковина й сказать!

Мов справді Щиглик то співає.

От слухає Шпака усяк,

Дивується та вихваляє,

Шпаком розумним величає.

Радіє, аж плигає Шпак!

Чого б йому іще й хотіти?

Кохаться б дурневі та жити;

Таке життя другому б рай,—

Шануйсь та людям потурай,

Виспівуй на всі боки!..

Так он що (я сказать забув) —

Шпачок зависливенький був.

Почув він (мабуть, від Сороки),

Що Соловейка хвалить всяк.

Шпакові се завидно стало,

Надувся бісів Шпак.

«Коли ж моїх пісень вам мало,—

Він сам собі мовляє так,

— Тривайте, й я так заспіваю...

Ще, може, й краще...Я вже знаю!

На бісового батька й Шпак!..»

Зачав мій Шпак пісні виводить,—

Так ні — зовсім не те виходить:

Хоч вельми дуже запищить,

Хоч не до прикладу хавчить,

Або нявчить, мов по-котячи,

Або мекече по-ягнячи.

Співав мій Шпак, співав,

Аж покіль всіх порозганяв,—

Ніхто і слухати не хоче,

Тікає геть та ще й бурмоче:

— Дурний, не знать чого схотів!

Хоч би сміху вже не робив:

Співав би гарно по-щиглячи,

Ніж чортзна-як по-солов'ячи.

1856

ЩУКА

На Щуку хтось бомагу в суд подав,

Що буцім би вона такеє виробляла,

Що у ставку ніхто життя не мав:

Того заїла в смерть, другого обідрала.

Піймали Щуку молодці

Та в шаплиці

Гуртом до суду притаскали,

Хоча чуби й мокренькі стали.

На той раз суддями були

Якіїсь два Осли,

Одна нікчемна Шкапа

Та два стареньких Цапа,—

Усе народ, як бачите, такий

Добрячий та плохий.

За стряпчого, як завсігди годиться,

Була приставлена Лисиця...

А чутка у гаю була така,

Що ніби Щука та частенько,

Як тільки зробиться темненько,

Лисиці й шле — то щупачка,

То сотеньку карасиків живеньких

Або линів гарненьких...

Чи справді так було, чи, може, хто збрехав

(Хто ворогів не мав!),—

А все-таки катюзі,

Як кажуть, буде по заслузі.

Зійшлися судді, стали розбирать:

Коли, і як воно, і що їй присудити?

Як не мудруй, а правди ніде діти.

Кінців не можна поховать...

Не довго думали — рішили —

І Щуку на вербі повісити звеліли.

— Дозвольте і мені, панове, річ держать,—

Тут обізвалася Лисиця.

— Розбійницю таку не так судить годиться:

Щоб більше жаху їй завдать

І щоб усяк боявся так робити,—

У річці вражу Щуку утопити!

— Розумна річ! — всі зачали гукать.

Послухали Лисичку

І Щуку кинули — у річку.

1858

СВИНЯ

Свиня у панський двір залізла;

Посновигала там

По всім куткам,

На смітнику кісток погризла,

Полежала в багні,

Як слід Свині,

В гної куйовдилася пикою своєю...

Та із гостей ізнов прийшла

Така ж, як і була,—

Свиня свинею.

От став свинар її питать:

— Що, Свинко, бачила ти в пана?

Чи хороше там гостювать?

Яка була тобі там шана?..

Я чув колись, що у панів,

Мов у царів,

Срібло та золото скрізь сяє,

Що буцім би пани так хороше живуть

Та солодко їдять і п'ють.

— Та де там воно є! — Свиня йому мовляє. —

Брехня! Не слухай! Я ж була,

І їла, і пила,

Всі заходеньки обходила,

І смітники,

І суточки,

А доброго нічого там не вздріла,

То тільки вигадки дурні!

Не хочу я нікого прирівняти,

Звиняйте, до Свині...

Ні, далебі, що ні!

Я тільки хочу щось спитати:

Траплялось на віку мені

Такеє бачити ледащо,—

Подивишся — не годне ані на що;

А як почне тебе судить,

То так оббреше, обчернить

Та рознесе таку погану славу,

Що соромно й сказать...

Так я се й хочу вас, панове, попитать

Еге, не гріх таку прояву

Свинею величать?..

1858