Веселий телефон

МАНДРІВКА

I

Над річкою стояв великий гай,

Зимою — затишок, а літом — божий рай;

Усяка пташечка, радіючи, співала,

Весну і літо привітала.

В тому гаю два Голуби були

І, як брати, любесенько жили,—

Дай, боже, так і людям жити.

Чого б, здається, ще хотіти?

Кохати б доленьку свою

І воркувати мило, тихо,—

Так ніт же! І в гаю

Никає завидюще лихо.

Знайшовся божевільний Шпак

І брата меншого він став дурить брехнею

І так, і перетак:

— Що ви пишаєтесь долиною своєю,

Коли ще більше світа є?

От хоч і я —життя своє

До вашого не прирівняю,—

Я більше бачив, більше знаю,

Бо дома не сиджу;

Не брешучи, тобі скажу:

У вашу сторону я в гості прилітаю,

А, летючи сюди, усюди побуваю,

До всього придивлюсь

І розуму, як кажуть, наберусь.

У вашому гаю — що можна тут побачить?

Вівчар між нивами манячить,

Нічого дивного нема,

А там — подумай ти, небоже,—

Стоїть тобі гора, на тій горі зима,

А під горою літо боже:

Скрізь зелено, усе цвіте...

Чого там не росте?

Від ласощів аж віття гнуться,

Не знаєш, до чого й сунуться:

Мигдалики і виноград,—

Їси, їси, аж рад.

Тут тільки й ласощів, що просо та пшениця.

А що таке, спитать би вас, жар-птиця?

Диковинки такі, як там,

І не присняться вам.

II

Наслухавсь Голубок Шпакової дурниці,

Злякався Голубок

І на суху вербу спустився;

Як не ховавсь, як не тулився,

А все-таки як хлющ обмок.

Переполох затих, і сонечко пригріло;

Він далі полетів, а лихо знов приспіло.

У полі пасіка стоїть;

Під деревом пшоно розсипане лежить;

Голодний Голубок зрадів, не оглядівся —

Під сіточкою опинився,

Бо то принадонька була.

Чи сіточка гнила,

Чи так воно вже склалось —

Хоч ніжку натрудив, хоч крилечко пом'ялось,

Одначе вирвався і полетів.

Одуматься не вспів —

Назустріч знов біда велика:

На його кинувся Шуліка;

От-от би Голубок пропав,—

Де взявсь Орел — і ворога прогнав.

Не стало сили більш летіти;

У хуторі під тином він присів,

Щоб трошечки спочити;

Сидить, задихався, змарнів,

І труситься, і хниче.

Біда біду, як кажуть, кличе:

Десь хлопчик недалечко був,

На його цуркою шпурнув

І в голову якраз ударив дуже... —

—Ой, де ж ти, братику, мій друже! —

Схопившись, крикнув Голубок

І повернув у рідний свій куток.

Де й сила тая узялася;

Яка біда над ним стряслася,

А, як стріла, він легко полетів

Туди, у тихий гай, де бог благословив.

— Ой краю мій, мій раю!

Тебе я привітаю! —

Промовив він, спускаючись у гай.

Розвеселив він брата невзначай;

Всю ніч вони тоді не спали

І тихо, любо розмовляли,

Аж покіль сонечко не піднялось;

Жаль, що розказувать прийшлось

Не про диковинки, а про лиху годину. —

—То Шпак мудрований хотів мене звести,—

Жалівся менший брат,— голубчику, прости!

Тепер тебе довіку не покину

ВЕРЕДЛИВА ДІВЧИНА

Була собі Галя,

Дівчинонька краля,

І багата, і вродлива,

Тільки дуже вередлива,—

Усякому зась.

Вона теє знала

І скрізь щебетала,

Як та пташка на просторі.

— На те,— каже,— щука в морі,

Щоб трусивсь карась.—

Багатая доля,

Веселая воля,

Одна стежечку топтала,

Друга тирлич розсипала,

Куди вона йшла.

— Труси мене, хлопче,

Козаче-молодче,

Щоб намистечко бряжчало! —

Так їй щастячко співало,

Як була мала.

Не все ж дівувати,—

Сватів стали слати;

Чорнобривка гордувала,

Гарбузами наділяла,

Соромила всіх:

Той не до любові,

Не так вуси, брови,

Той носатий, той кирпатий,

Той невдатний, небагатий,—

Не треба таких!

Весна за весною

Летіли стрілою,

Дівчинонька ряст топтала,

Загулялась, не вгадала,

Як стала марніть.

Гульня відцуралась,

З журбою спізналась,

І частенько серед ночі

Стали плакать карі очі

І серденько нить.

Чи куди б летіла,

Чи кого б просила,

Що почати, що робити,

Як самотній в світі жити,

Не знала сама.

У віконце гляне,

СТАРЕЦЬ

Ішов Старець по долині

З ламанцями у торбині;

Кругом поле зеленіло,

Хлібороба веселило.

— А у тебе, Старче сивий,

Нема поля, нема ниви,—

Вітер тихо промовляє,

Жалю серцю добавляє.

Скрізь безлюдно по дорозі;

Шумлять верби по облозі,

Вітер віє-виграває,

Старець слізоньки ковтає.

Аж назустріч із-за жита

Вийшла Доля грошовита,

Любо-мило засміялась

І до його обізвалась:

— Не плач, Старче, не журися,

Глянь на мене, звеселися;

Буде поле, буде хата,

Будуть коники-орлята,

І усякая худоба,

І розкоші, і шаноба.

Золотії бачиш гроші?

Із старого міхоноші

Вони зроблять пана, дуку»

Проженуть від тебе муку,

Тобі добре в світі буде,

Біля тебе будуть люде

На кишеню поглядати,

Медом речі поливати;

Пережив лиху годину —

Наставляй мерщій торбину.—

Кинувсь він... одна хвилина —

Настовбурчилась торбина;

Гроші сипляться, аж сяють,

Старцю серце звеселяють.

— Буде,— Доля обізвалась,—

Щоб торбина не прорвалась,

Бо тоді вже, як прорветься,

Все пропало, все минеться.

— Ні, не бійся, Доле мила,—

Каже Старець.— Торба ціла;

Помаленьку, потихеньку,

Ще, голубонько, хоч жменьку...

Доля тихо засміялась...

Торба трісь — і розірвалась...