ТАНЦІ

За тридев'ять земель... забув, признаться, де...

Був собі Лев — король силенний,

Такого не було ніде —

Страшенний, здоровенний;

Якби наткнувсь хто невзначай,

То, певно, вмер би з переляку;

Одним він махом, під случай,

Бувало, вб'є скотину всяку.

Багатий дуже був той край,

Де він королював; чого не забажай,

Всього було доволі:

Вовків в лісах, зайців у полі

І птиці повно у гаях

Такої і такої,

І риби всякої, великої й малої,

В озерах і ставках.

Хороший, тихий край; усі розкошували

І добре крали.

У короля служив і Лис;

Він над озерами був старшиною,

Щоб не орудовав ніякий біс

Над королівською водою.

Лукавий Лис — усюди Лис,

Не раз про його, може, чули,—»

Дотепний, мудрий, як той біс,

Куди б його не повернули.

З одним рибалкою він дуже подружив,

Хоч перед другими пиндючився спесиво.

Рибалка рибку дбав і у мішках носив,

А старшина товстів і багатів на диво...

Раз ласуни, як водиться у них,

Поснідать добре захотіли;

На сковороду положили

Десятків два карасиків живих;

Сметанкою як слід пообливали

І на жарку їх шкварить прийнялись;

Вони і в голову собі не покладали,

До чого дожились.

Якраз в той час король там опинився.

— А що,— питає він,— тут діється у вас? —

І на рибалку страшно подивився...—

Се хто такий? Чого прибув до нас?

— Се,— каже Лис,— се мій... письмоводитель...

— На біса! — Лев ричить.— Де взявся, відкіля?,

— Сусіднього села покорний житель,

Не бачив зроду короля,—

Промовив Лис і зирк на таганочок,

А там карасики шкварчать,

Справляють бідненькі таночок,

Аж хвостиками ляпотять.

— Що ж то таке? — про рибу Лев питає.

Лукавий Лис поважно докладає:

— Великий господар!

Се безголоса твар

Пред королем своїм ликує,

Радіє і танцює...

— Чого ж се на сковороді,—

Допитується Лев,— а не в воді? —

Лис засмутивсь і ледве дише...

— Дозволив я, щоб їм було видніше

Побачить відсіля

Ясновельможнішого короля!

— Нащо ж вогнем печеш?.. Брехнею припахає! —

Лис тільки хвостиком виляє...

Лев витріщивсь на старшину

І заричав ще дужче: — Ну?! —

А той круть-верть, неначе у капкані:

Мовчить, язик прилип к гортані;

Рибалка труситься, стоїть як пень,

Не розшолопає — чи ніч, чи день...

— Так от як ви! Мошенники! Поганці! —

Лютує Лев.— Видумуєте танці?

Так я ж вас проучу, коли ніхто не вчив! —

І він обох на землю повалив...

Чи так-то воно ждалось,

А он як склалось!

Карасикам сердешним довелось

На сковородці танцювати,

Зате ж і сим тепер прийшлось

У короля під лапами співати.

Так їм і треба, бісовим синам!

Не все ж терпіть і карасям!

Щоб, розбалакавшись, не влізти «в проволочку»

Я швидше ставлю точку.

[1890]

МУЗИКИ

Десь у веселому краю

Зійшлися у гаю Ведмідь товстий та волохатий,

Всесвітній пасічник-ласун,

Завзятий Цап-стрибун,

І телепень Осел ухатий.

Дурного розуму невдатний син,

Та передражник Малпенко Мартин.

Сидять, балакають під липою густою:

Хто бачив що і де хто був,

Чи поблизу, чи, може, за горою,

Які новинки чув.

— Погано, братчики, без діла в світі жити!

Так Малпенко Мартин розмову завершив:

Признаться, ніде правди діти,

І я гуляючи прожив;

Одначе, скрізь тиняючись, чимало

Всього побачить довелось...

Ох, трудно в світі жити стало!

Пора і нам придумать щось...

Ви не турбуйтеся,— щоб довго не кортіло,

Я зараз хочу раду дать:

Музичить треба—от і діло,

Коли хотіли знать!

Зозуля накує музиці,

Сказати в добрий час:

Бенкет, весілля, вечорниці.—

Покличуть всюди нас.

Нехай гуляють добрі люде

В своїй веселій стороні;

Їм хороше, і нам корисно буде...

Чи добре я кажу, чи, може, ні?

— Так! Добре! Будемо музичить! —

Ревнув Ведмідь.— Розумна голова,

Не гріх і розуму позичить...

Робота гуртова.—

І стали на тому: щоб слова не зміняти,—

Не гаючись, се діло розпочати.

Днів через три вони в тому ж гаю

Справдили вигадку свою.

Роздобули баса, цимбали,

І скрипочка, і бубон є;

Прехорошенько посідали

Та як ушкварили — ой лишенько моє!

Хто в ліс, мовляли, хто по дрова,

Аж на ввесь гай луна гуде.

Ведмедів бас реве, неначе та корова

Із череди додому йде;

Цап на цимбалах паличками

І брязкотить, і дзенькотить,

Трусне борідкою або хитне рогами,

Мекече, бурмотить;

Між ними грає, не вгаває

На скрипку Малпенко Мартин,

Кувікає, пищить, як іноді буває

Залізе порося у тин;

Осел силкується під кленом,

Щоб всіх перемудрить,

І, як у діжку макогоном,

У бубон стукотить.

Злетілись гави і сороки,

Шпаки, чижі і горобці,

Регочуться, хапаючись за боки:

— Ну так! Удрали молодці!

Нехай їй біс — такій музиці,

Сполохала наш тихий гай,

Не можна вдержаться ніякій птиці,

Хоч куди видно утікай...

— Ось цитьте-бо! — Мартин гукає.—

Почин невдатний іноді буває!

Тривайте, братчики, не так ми сидимо,—

От зараз я попорядкую...

— Щось та не так — і я вже чую,—

Озвавсь Осел.— Ні, мабуть, не втнемо.—

А Малпенко йому: — Та ну-бо,— каже,— годі!

Не знаєш ти: музиці грать —

Не горобців полохать в огороді...

Послухайте, кому і де сідать:

Ведмедику — під липою старою,

А Цапу треба під вербу,

Ослові — на горбу,

Я примощусь під бузиною.—

Заграли знов — ще гірш нема ладу.

Якраз на ту біду

I Соловей тут опинився,

Вони до його: — Ну, мастак,

Ти здорово співать навчився,

Кажи по правді, що і як?

— А що ж,— він каже,— вибачайте,

Ні те ні се,

Хоч десять раз пересідайте,

Немає хисту — от і все.

Почув я раз — старі сміялись люде,

Що квач притикою не буде;

Питаю: як? —А так, як бач,

Причина невелика:

Якая ж із квача притика,

Коли він квач?

[1890]

ПІВЕНЬ І ПЕРЛИНКА

Під тином Півень, біля хати,

Знічев'я смітник розгрібав

І, квокчучи, там дещицю клював,—

Наїдку не було, а так — аби клювати.

У сміттячку углядів якось він

Блискучу кругленьку Перлинку

І дорогу таку новинку

Узяв та й викинув під тин.

— Не хочу я таких дурних новинок,—

Промовив він,— нащо здалась вона?

За жменю цих цяцькованих Перлинок

Не дав би я і зернятка пшона,—

Нехай дурний індик ковтає.

Так недотепа-неборак

Ганьбує те, чого не знає,

І думає, що добре так.

[1890]

ЛЕВ-ДІДУГАН

Лев-дідуган на світі довго жив;

Багато лиха наробив;

На старість підтоптавсь, нема вже тії сили,

Що при здоров'ї мав!

І ноги трусяться, і очі помутніли

Зовсім нікчемний став;

Лежить, одкинув хвіст і смерті дожидає,

А ще ричить і зозла позирає,

Неначе хоче настрашить.

Минулися вже тії роки,

Що розпирали боки,—

Тепер усяк йому віддячить норовить.

Колись він скрізь страшив, тепер у верболозі,

Як той горох, мовляли, при дорозі,

Хіба не схоче хто, той тільки не вскубне.

Кабан кликом під боки стусоне;

Жаднюга Вовк рвоне його зубами;

Бугай товче рогами;

На що вже Зайчик-стрибунець —

І той урве хоч хвостика кінець,

А капосній Лисиці

Аж весело креснуть його по пиці.

Недужий лиходій і стогне, і харчить...

Аж бачить — і Осел біжить,

Щоб і собі хоч раз його вбрикнути;

Лев голову підняв, силкується гукнути:

— Ой, де ж ти, смерть моя!

Закрий мені навіки очі,

Щоб вже не бачив я

Зневаги тяжкої дурної поторочі.—

І справді тяжко, що й казать!

От до чого силенний Лев дожився;

Бодай би був не народився,

Як так життя своє кінчать!

Хоч соромно, а можна прирівняти

І деяких людей

До тих звірей.

Не треба людям забувати:

Хто вік по-божому прожив,

Ніколи зла і кривди не чинив,

Того до смерті будуть поважати

І добрим словом поминати.

[1890]

ХАЗЯЙКА І ЧЕЛЯДКИ

Колись жила Госпоженька старенька,

Багата і скупенька,

Два віки б то, чи що, хотіла жить;

Ввесь день клопочеться і не приляже,

Вночі не переспить.

— Ви б заспокоїлись,— було, хто-небудь скаже.—

І докіль турбуватись вам?

Нехай би вже унукам та синам.—

Бабусенька була розумниця велика,

Усе, було, одно твердить:

— Давненько сказано: своя рука владика,

Мене вже, серденько, не вчить.—

Були у неї дві Челядки;

Трудненько було жить,

Обридли їм бабусині порядки —

І у неділеньку приходилось робить;

Не те щоб погулять — нема коли й заснути,

Як добрі люди сплять;

Се б від такої тяжкої покути

Хоч куди видно утікать;

Поляжуть спать — не вспіє сон присниться,

Госпоженька вже й гомонить:

— Вставати час! На світ благословиться!

Вам тільки б спать, а діла не робить.—

У хаті півень був, здоровий та горлатий,

Челядкам він спокою не давав,

Раніш усіх заходиться співати,

Неначе панії, він щиро догоджав.

Прийшла Челядкам думка злая,

Щоб ворога де-небудь діть:

Притихне, мов, яга старая,

Пізніше буде їх будить.

— Де півень? Де? — Госпоженька питає.

— Уранці був, недавнечко співав...

Шукайте! Може, він в чужім дворі гуляє!

Догляділи?! Ви й раді, щоб хто вкрав! —

Челядки бігають, неначебто шукають,

Хазяйку, сміючись, вони перекривляють:

— Уранці був! Недавнечко співав! —

А півня й слід пропав.

Не довелось Челядкам довше спати,

Дурна надія — вийшло гірш:

Хазяйка ремствує, щоб часу не втеряти,

Будить їх стала ще раніш.

Старії люди правду кажуть;

Два хитрих мудрого не переважуть.

[1890]

ЖАБИ

Обридло Жабам, як на гріх,

В болоті жити самостайно;

Ніхто їх не чіпав, дурних,

Жили та гралися звичайно...

Так ні, ще треба би не так,

І стали радить: — Квак та квак!

Чом короля у нас немає?

Усякий дурень теє знає:

Орел — у птиць, Лев — у звірей,

Є королі і у людей,

Хіба вже ми й не люде?

І докіль так ще буде? —

Розквакались, плигають, скрекотять,—

Приспіла чортова робота,—

Рішили зараз же послать

Найбільших десять Жаб на другий бік болота

Просить у Долі короля.

Надвечір посланці вернулись відтіля

І землякам гукати стали:

— Гей, ставте могорич! Ми короля придбали! —

І знов клопочуться: як короля стрічать,

Як підступить, як привітать...

Аж чують — щось шумить... всі разом закричали:

— Король! Король летить! — і повтікали.

Тут щось з розгону в воду бух,

А Жаби з переляку: —Ух! —

Який же там король став Жабам у пригоді?

Такий король, що сміх, та й годі:

Здоровий-прездоровий Пень.

Стоїть він ніч, стоїть він день,

Сплилось до біса Жаб великих і маленьких,

Старих і молоденьких.

Повитріщались, мовчки ждуть,

От-от, мов, озоветься,

А Пень стоїть, не ворухнеться.

— Ну що, якби йому гукнуть?—

Шепочуть Жаби. — Починайте!

Ось цитьте, потривайте...

Чого се він такий чудний?

Неначе неживий? —

І зараз плиг одна, плиг друга... він нічого.

І Жаби годі вже мовчать,

Плигають сміло і кричать.

А деякі повлазили на його

Та ще й сміються відтіля —

Не боїмось, мов, короля!