Ти, може, й світ хотів би облітать?

Тепер минулося, а вдруге не минеться;

Бач, в грудях сердечко, неначе пташка, б'ється,

І рученьки, і ніженьки тремтять.

Скажу я вам, не тільки що дитині,

Як мудрий дід мовляв мені колись,

Що вік живи, учися, стережись

І пам'ятай, що є на світі Свині.

[1891]



ЦЯЦЬКОВАНИЙ ОСЕЛ

Додумався Осел, що він якаясь мина,

Зневагу від усіх доводиться терпіть,

Що надокучила така лиха година,

Що треба і йому хоч трохи краще жить.

Він чув, що там, над морем широченним,

Стоїть гора одна;

На тій горі, під дубом височенним,

Сидить всесвітній старшина —

По-вченому Юпітером він зветься,

По-простому ж — Ничипір Громовик:

Як гримне — аж земля трясеться,

Жахається і звір, і чоловік.

— Піду,— сказав Осел,— хоч що вже буде!

Побачимо, чи правду кажуть люде,

Що нібито відвага сльози ллє,

А в добрий час меди і вина п'є—

Прийшов, на гору зліз, низенько поклонився,

А Громовик до його обізвавсь:

— Чого се ти тут опинився?

І як се ти сюди пропхавсь?

— Приволокла лиха година!

Сміється з мене всякий біс,—

Жаліється Осел,— усякая скотина

Дере передо мною ніс.

От хоч і коні... збруя, бляшки,

Коваль підкови їм кує,

Прикраси їм усякі є —

Побрязкачі, блискучі цвяшки...

А я... отак, як бач,

Хвіст теліпається, та й годі,

Нема порадоньки, хоч плач...

Владико! Змилуйся в пригоді! —

Владика засміявсь, аж ліс застугонів;

Покликав він Фортуниху Домаху.

— Ану, лиш,— каже їй,— порадуй бідолаху,

Щоб між людьми і він бринів;

Ти начепи йому на шию срібний дзвоник;

Нехай, радіючи, хвостом вертить,

Як у болоті ополоник,

І дзвоником бряжчить.

Зрадів Осел, у ноги повалився,

Фортуниху у рученьку лизнув

І так з гори чимчикувать пустився,

Що трохи шиї не звернув.

Побіг він навпростець, нічого не минає,

Чи нива, чи баштан — не розбирає.



Толочить і ламає.

На вигоні телят перелякав;

Ускочив у село — всяк очі витріщає,

А він брикає, хвіст задрав,

Аж куряву підняв,

Собаки гавкають, і дітвора тікає...

Цяцькований Осел придбав нову біду,

Де не повернеться — усе не до ладу,

Чи шкоду втне — не подарують,

Почують, що дзвенить,— палюгою частують.

Осел прислів'я нагадав,

А я до байки приладнав:

Нехай не забувають люде,

Що дурень всюди дурнем буде.

[1891]



ЦУЦИК

Раз на вікні, у панському будинку,

Патлатий Цуцик спочивав;

То ляже на бочок, то догори на спинку

Або на лапки морду клав.

Якраз проти вікна, звичайно під барканом,

Дворовий пес Бровко лежав

І думав: «Бач, яким він паном,

Ледачий Цуцик, став».

— Здоров був, Цуцику! Знічев'я спочиваєш? —

Прийшовши під вікно, Бровко озвавсь.

— Се ти, Бровко?.. Чого-бо так гукаєш? —

Промовив той.— Аж я злякавсь...

Ну, як же ти там поживаєш?

— Нащо питать! Либонь, не знаєш

Собачого життя мого? —

Сказав Бровко.— Далеко до твого...

Живу собі, бо треба жити;

Двір стережу і день і ніч;

Всього доводиться терпіти,

Не так, як ти, панич;

Та ще к тому і їжа препогана,

Хлиснеш помий, коли дадуть,

А як невлад загавкаєш на пана,

То ще й під боки натовчуть.

— Жаль! — каже Цуцик.— Що ж робити!

Буває всяк,—

Обуха батогом не перебити;

А от мені — хоч і довіку б так...

Живу у горницях, на килимах качаюсь,

Жартуючи на сміх;

Частенько з панночками граюсь

І лащуся до них;

І м'яко спать мені, і ласо можна їсти,

І бігаю не в бур'янах,

Сухенькі лапки, хвостик чистий,

Не так, як твій, у реп'яхах...

— Ет, реп'яхами дорікаєш! —

Сказав Бровко.— А пам'ятаєш,

Як у пекарні був щеням?

Чи так жилося там?

Замурзаний під лавкою тинявся...—

Веселий Цуцик засміявся

І каже: —То колись було,

Та загуло...

Дивись тепер, а не рівняй малого! —

І він спесиво глянув на Бровка.



— Як бачу, ти не робиш там нічого,—

Сказав Бровко,— за що ж се честь така?

— Дурний Бровко! Не розумієш,—

Звиняй, що так кажу,—

Я те роблю, чого ти не зумієш:

На задніх лапках я по-вченому служу,—

«Щоб ти сказивсь!» — Бровко собі шепоче,

А вимовити не посмів,

Бо Цуцик дуже запанів:

Скубне й Бровка, коли захоче.

Бровко мовчить, і я мовчу,

Води не сколочу...

Вам сміх, мені гостинців в'язка.

Чи гарна моя казка?

[1891]



СОЛОМ'ЯНИЙ ДІД

Щоб Горобців шкодливих настрашити,

Вигадливий Хазяїн взяв

Солом'яного Діда приладнав

Та ще й з лозиною, неначе хоче бити;

Горобчики сміються у кутку,—

Вони, пройдисвіти, дознались,

Що то химера, не злякались

І шкоду роблять у садку.

— Чи вам обридло в світі жити? —

Озвавсь Пацюк.— Он Дід стоїть.

Лозиною вас хоче бить,

Тікайте швидше, дуросвіти! —

А Горобці кричать: — Найшов дурних

Ми бачили ще не таких:

У панському саду стояли генерали —

Та й тим на голову сідали,

А се солом'яник... Не боїмось,

Під носом пурхаєм і сміємось.

Такі Діди і між людьми бувають,

І нічогісінько не помагають;

А час би людям перестать

Солом'яного Діда пхать

І тільки горобців смішити;

Тепер не пугалом добру навчать,

Нам треба іншого бажать —

Живого слова правди і просвіти.

[1891]



ЗОЗУЛЯ Й ГОРЛИЦЯ

Зозуля Горлиці жалілась,

Що доля їй недобрая судилась;

Мов сирота вона, тиняється сама,

Минає літечко, порадоньки нема.

— А діти? — Горлиця питає.—

Чи, може, хто гніздечко зруйнував?

Чого на світі не бував!

Хто, серце, горенька не знав? —

— А цур їм, дітям тим! — Зозуля закувала.—

Нащо здалось гніздо мені?

Яєчка крадькома я другим підкладала,

Нехай висиджують дурні!

То все, голубонько, дурниці;

Нам літечко святе

Судилось не на те,

Щоб у гнізді сидіть, як печериці.

Згадала я зозульників дурних,—

Бодай вони мандрикою вдавились,—

Як кукувала я — за мною волочились,

Тепер хоч би один на сміх...

— Ну, коли так,— їй Горлиця сказала,—

Ти, вітрогононько, на долю не звертай!

Все літечко кукукала, гуляла —

Тепер сиди, очицями моргай.—

Не раз Зозуля Горлицю згадала,

Як кулаками сльози утирала.

Дарую байку я зозулям молодим.

Не тим,

Що у гаях гульню справляють,

Дарую я своїм,

Що у цяцькованих корсетках походжають

І крутять розумом дурним.

Нехай вона на спомин буде,

Що не щодня бува бридня;

Пшениченьку позабирають люде,

Останеться суха стерня.

А восени підкрадуться морози,

На серце томлене накинеться зима,

І не роса паде — поллються тихі сльози,

Що є, мов, каяття, та вороття нема.

[1891]



ГОРШКИ

Був собі Горщик золотий,

Хороший, дорогий.

Прийшла Біда і Горщик той розбила;

Жаліли всі, вона не пожаліла,—

На те Біда!

Скрізь її знають — села й города.

Чого вона не виробляє?

Не тільки що Горшків, людей не розбирає.

І опинився Горщик золотий

Між череп'яними Горшками,

Щербатий і кривий,

З розбитими боками.

Всі насміхаються над ним:

— Ану лиш принеси водиці! —

А Кухлик і собі: — Шкода вже їм, кривим,

Ходити до криниці!

Був колись Горщик, та розмок,

Тепер нікчемний черепок...—

Не змовчав Горщик, обізвався:

— Я — черепок, та золотий,

А ти вже хто такий?

Хороший тим, що в боки взявся.

Поважний Розум се почув,

Прийшов, дознався, що й до чого —

І бідолаху золотого

В шовкову хустку обгорнув,

А щоб не чванилась кумпанія погана,

Усіх покидав за вікно.

Розбите золото — скрізь золото воно,

А череп'яна чвань — довіку череп'яна.

[1891]



ОРАЧІ І МУХА

У полі Орачі на ярину орали,

І Муха там була,

І хоч її, непрохану, ганяли,

Одначе крадькома і їла, і пила,

Бо звикла змалечку кохаться у чужому.

Надвечір Орачі верталися додому,

І Муха там на розі у вола.

Зустрівсь Комар на лузі край села

Та й каже сміючись: — Добривечір, сестричко!

А ти вже тут чого, моя перепеличко?

Кума чи родичка кому? —

А та йому:

— Бов, бов! Раденький, що дурненький!

Хоч довгий ніс, та розум коротенький,

Бо комарі не сіють і не жнуть...

Ти роздивись: у полі ми орали,

Раненько почали, ввесь день не оддихали,

Тепер додому час, з вечерею нас ждуть.

Ми й між людьми чимало знаєм

Брехливих прихвоснів таких;

Вертяться скрізь, щоб бачили і їх:

І ми, мов, тут — турбуємось і дбаєм!

[1891]



ЛИСИЦЯ Й ВИНОГРАД

Прибігла раз Лисичка у садок;

Вподобавсь дуже їй привітненький куток —

І гарно погулять, і любо подивиться,

То тим, то сим там можна поживиться.

Глядить —

На тичках виноград висить,

Густесенько, аж тички нахиляє.

«От,— дума,— снідання смачне;

Усяка ягідка неначе привітає,

Неначе каже: їж мене».

Та от біда яка: відкіль вона не гляне,

Де не зопнеться,— не достане;

Облизує роток —

Хоч би десяток ягідок.

— Бач,— каже,— люди як хитрують,

Неначе носом чують...—

А на вершечку поравсь Горобець:

Усюди він, проворний молодець,

Примазаться уміє на дурничку,—

На те вже вдавсь.

Побачив він Лисичку

І зараз обізвавсь:

— Здоровенька була, Лисичко!

Поласуй з нами, молодичко!

А виноград же то який!

У вашому гаю не виросте такий!..—

Лисичка думає: цвірінькало ти сучий,

Без тебе знаю я... — Ні,— каже,— нам не йде,

Кислючий-прекислючий —

Оскома нападе! —

Розсердилась вона і подалась додому,

Жалкуючи, що бігла по-дурному.

Так завидющий чоловік

На брехні верне свій язик;

Чого не втне чи не достане —

Усе погане.

[1892]