Веселий телефон

ЦЯЦЬКОВАНИЙ ОСЕЛ

Додумався Осел, що він якаясь мина,

Зневагу від усіх доводиться терпіть,

Що надокучила така лиха година,

Що треба і йому хоч трохи краще жить.

Він чув, що там, над морем широченним,

Стоїть гора одна;

На тій горі, під дубом височенним,

Сидить всесвітній старшина —

По-вченому Юпітером він зветься,

По-простому ж — Ничипір Громовик:

Як гримне — аж земля трясеться,

Жахається і звір, і чоловік.

— Піду,— сказав Осел,— хоч що вже буде!

Побачимо, чи правду кажуть люде,

Що нібито відвага сльози ллє,

А в добрий час меди і вина п'є—

Прийшов, на гору зліз, низенько поклонився,

А Громовик до його обізвавсь:

— Чого се ти тут опинився?

І як се ти сюди пропхавсь?

— Приволокла лиха година!

Сміється з мене всякий біс,—

Жаліється Осел,— усякая скотина

Дере передо мною ніс.

От хоч і коні... збруя, бляшки,

Коваль підкови їм кує,

Прикраси їм усякі є —

Побрязкачі, блискучі цвяшки...

А я... отак, як бач,

Хвіст теліпається, та й годі,

Нема порадоньки, хоч плач...

Владико! Змилуйся в пригоді! —

Владика засміявсь, аж ліс застугонів;

Покликав він Фортуниху Домаху.

— Ану, лиш,— каже їй,— порадуй бідолаху,

Щоб між людьми і він бринів;

Ти начепи йому на шию срібний дзвоник;

Нехай, радіючи, хвостом вертить,

Як у болоті ополоник,

І дзвоником бряжчить.

Зрадів Осел, у ноги повалився,

Фортуниху у рученьку лизнув

І так з гори чимчикувать пустився,

Що трохи шиї не звернув.

Побіг він навпростець, нічого не минає,

Чи нива, чи баштан — не розбирає.

ЦУЦИК

Раз на вікні, у панському будинку,

Патлатий Цуцик спочивав;

То ляже на бочок, то догори на спинку

Або на лапки морду клав.

Якраз проти вікна, звичайно під барканом,

Дворовий пес Бровко лежав

І думав: «Бач, яким він паном,

Ледачий Цуцик, став».

— Здоров був, Цуцику! Знічев'я спочиваєш? —

Прийшовши під вікно, Бровко озвавсь.

— Се ти, Бровко?.. Чого-бо так гукаєш? —

Промовив той.— Аж я злякавсь...

Ну, як же ти там поживаєш?

— Нащо питать! Либонь, не знаєш

Собачого життя мого? —

Сказав Бровко.— Далеко до твого...

Живу собі, бо треба жити;

Двір стережу і день і ніч;

Всього доводиться терпіти,

Не так, як ти, панич;

Та ще к тому і їжа препогана,

Хлиснеш помий, коли дадуть,

А як невлад загавкаєш на пана,

То ще й під боки натовчуть.

— Жаль! — каже Цуцик.— Що ж робити!

Буває всяк,—

Обуха батогом не перебити;

А от мені — хоч і довіку б так...

Живу у горницях, на килимах качаюсь,

Жартуючи на сміх;

Частенько з панночками граюсь

І лащуся до них;

І м'яко спать мені, і ласо можна їсти,

І бігаю не в бур'янах,

Сухенькі лапки, хвостик чистий,

Не так, як твій, у реп'яхах...

— Ет, реп'яхами дорікаєш! —

Сказав Бровко.— А пам'ятаєш,

Як у пекарні був щеням?

Чи так жилося там?

Замурзаний під лавкою тинявся...—

Веселий Цуцик засміявся

І каже: —То колись було,

Та загуло...

Дивись тепер, а не рівняй малого! —

І він спесиво глянув на Бровка.

СОЛОМ'ЯНИЙ ДІД

Щоб Горобців шкодливих настрашити,

Вигадливий Хазяїн взяв

Солом'яного Діда приладнав

Та ще й з лозиною, неначе хоче бити;

Горобчики сміються у кутку,—

Вони, пройдисвіти, дознались,

Що то химера, не злякались

І шкоду роблять у садку.

— Чи вам обридло в світі жити? —

Озвавсь Пацюк.— Он Дід стоїть.

Лозиною вас хоче бить,

Тікайте швидше, дуросвіти! —

А Горобці кричать: — Найшов дурних

Ми бачили ще не таких:

У панському саду стояли генерали —

Та й тим на голову сідали,

А се солом'яник... Не боїмось,

Під носом пурхаєм і сміємось.

Такі Діди і між людьми бувають,

І нічогісінько не помагають;

А час би людям перестать

Солом'яного Діда пхать

І тільки горобців смішити;

Тепер не пугалом добру навчать,

Нам треба іншого бажать —

Живого слова правди і просвіти.

[1891]

ГОРШКИ

Був собі Горщик золотий,

Хороший, дорогий.

Прийшла Біда і Горщик той розбила;

Жаліли всі, вона не пожаліла,—

На те Біда!

Скрізь її знають — села й города.

Чого вона не виробляє?

Не тільки що Горшків, людей не розбирає.

І опинився Горщик золотий

Між череп'яними Горшками,

Щербатий і кривий,

З розбитими боками.

Всі насміхаються над ним:

— Ану лиш принеси водиці! —

А Кухлик і собі: — Шкода вже їм, кривим,

Ходити до криниці!

Був колись Горщик, та розмок,

Тепер нікчемний черепок...—

Не змовчав Горщик, обізвався:

— Я — черепок, та золотий,

А ти вже хто такий?

Хороший тим, що в боки взявся.

Поважний Розум се почув,

Прийшов, дознався, що й до чого —

І бідолаху золотого

В шовкову хустку обгорнув,

А щоб не чванилась кумпанія погана,

Усіх покидав за вікно.

Розбите золото — скрізь золото воно,

А череп'яна чвань — довіку череп'яна.

[1891]