ТІНЬ І ХЛОПЧИК

Раз на лужку проворний Хлопчик грався,

Побачив Тінь свою і засміявся.

— От зараз,— каже,— я її вловлю,

На шапку наступлю,

Незчується і не вгадає...—

І, як метелик, Хлопчик полетів,

А тінь попереду, неначе утікає,

Щоб не вловив.

Женеться Хлопчик дужче, прудче,

А Тінь ще лучче,

Ніяк не дожене,

Бо, сказано, мале — дурне.

Біг Хлопчик, біг, удовольнився,

Далеко бігти не схотів

І верть назад — як м'ячик покотився,

Задихався, почервонів.

Неначе пташка в клітці, б'ється

Маленьке серденько його...

Коли глядить — а Тінь за ним женеться,

Мов ловить дратуна свого.

Знов Хлопчикові закортіло.

— Ні,— каже він,— мене не доженеш!

От я вернусь, на тебе кинусь сміло,

Тоді вже не втечеш! —

Плиг... плиг... і знов повітрилась робота,

Дуріє молода охота,

Ганяв, ганяв —

І не піймав;

Розсердивсь він на ту дурницю

І покотився на травицю,

Оддихать трошки, переждать.

Тим часом сонечко за хмарку закотилось,

І хлопчикові знов побігать захотілось,

І знов він став шукать,

Усюди розглядать,

Туди-сюди головку повертає,

Де ділась Тінь — і не вгадає.

Як тая Тінь, так щастя між людьми,

І бачили, і знаєм ми,

Біжить воно за тим, хто не шукає,

А той, хто хоче, не піймає.

[1892]

ГУСИ

День за горою погасав;

Затихло все в гаю густому;

Гусятник-хлопець заганяв

Од берега Гусей додому.

Гукав їм: — Гайда! — і свистав,

Лозиною лінивих підганяв.

— Отак ми дожились з дурною головою!

Отак нас стали шанувать! —

Ґелґочуть Гуси між собою.—

Нам тільки й світа — мандрувать

Від хліва до болота,

Та ще к тому така голота

Лозиною тебе жене —

Я, мов, отаман — бійсь мене!

Де ж вона в світі, правда тая,

Коли такеє діється з Гусьми?

Забула, мабуть, доля злая,

Відкіль наш рід і що за птиці ми.

Учені та розумні люде

Усюди славу рознесли,

Що наші прадіди — нехай їм легко буде —

Великий город Рим од ворога спасли...—

А хлопець слуха і сміється:

— Тривайте, прийдуть празники —

І ваша славонька минеться:

Хазяйка побере за вас коповики;

Поопадають ваші роги

Наперекір старовині,

Лежатимете ви на черені

Між стравою, задравши ноги.

Сказав би байку ще не так,

Та мій язик примовкнуть мусить:

Буває, вискочить гусак,

Почне сичать, та ще й укусить.

[1892]

ХМЕЛИНА I ЛОПУХ

У одному хорошому садочку,

Геть-геть аж у куточку,

Стирчав Кілок між Лопухом,

А по йому Хмелина повилася

І гарно так з ним обнялася,

Неначе дівчина з хорошим козаком.

— З тобою ми, коханий мій Кілочку,

Зустрілися у добрий час,

Довіку житимеш у тихому садочку,

Нехай всі дивляться на нас,—

Зеленая Хмелина розмовляє

І на Лопух спесиво поглядає,

А той сміється у кутку,

Бо чув не раз брехню таку;

Хоч і Лопух, а, мабуть, знає,

Що здача козирів міняє.

Прийшов Хазяїн, висмикнув Кілок

І посадив дубок,

Нехай, мов, буде у садочку.

Хмелина пісеньку таку

Приспівує дубку:

— Здоров, козаченьку Дубочку,

Порадонько моя!

А як же ждала я!

Тепер зрадіє наш садочок...—

І повилася на Дубочок.

Лопух не втерпів, обізвавсь:

— А що, Хмелинонько, уже не жаль Кілочка?

Недавнечко у тебе красувавсь,

Тепер прилипла до Дубочка... —

— Хто б, хто гарчав,

А ти б мовчав,—

Одрізала йому Хмелина:

— Сухий Кілок як пень стирчить,

А се ж таки жива дубина —

Росте і шелестить.

Так в світі хитрая людина

Усюди в'ється, як Хмелина,

Чи то кілок,

Чи то дубок,

Усе, мов, пригодиться,

Аби було на кого, виться.

[1892]

СИЛА

Щоб хуторну хандру прогнати,

Один вигадливий Панок

Задумав до себе розумних наскликати

І світом мудрості розбуркать свій куток.

На раду він покликав Кума,

Бо між розумними то був найкращий цвіт:

Він і мовчить розумно, і розумно дума,

Бо знав людей і бачив світ.

Приїхав Кум — і почали судити. —

Отак і так,— Пан каже,— хочу я;

Чи буде бобу решето, скажи ти?

Чи гарна вигадка моя?

— Цікаве діло! Що й казати! —

Промовив Кум.— Гаразд придумав ти;

Хоч не багатечко, а можна назбирати,

Бо дурнями, мовляв, хоч греблю нагати...

Ось нум лічить, чи прийдеться до діла?

Панько Небреха — перша голова,

Вовчок та Мирний — се ще два;

Нечуй та Свистуненко Сила...

— Тю-тю на тебе! — крикнув Пан.—

На біса ти до гурту пхаєш Силу?

Хіба за те, що дорогий жупан?..

А от і проминув ти Сліпченка Данилу!

— Цить,— каже Кум,— я не збрешу;

Не торохти, сховай слова завзяті,

Скажу я нищечком, бо піч у хаті...—

Той ухо прихилив, а Кум шу-шу, шу-шу...

— Хіба! — промовив Пан і засміявся.—

Покличемо і Силу, коли так...

Розумний, Куме, ти удався!

Куди не поверни — мастак.—

Як радилися, так і сталось;

Як квіточка, надія розцвіла;

Хоч небагатечко гостей зібралось,

А все ж бесіда гарная була.

Як тихая вода, лились розумні речі

І вимовлялось те, чого ніхто не чув;

І Сила там між ними був —

Скакав, як дурень з печі...

— От тобі й на! — Хто-небудь пристидить.

Розумних кликали і дурня приліпили,

Правенько почали та й покривили...—

Та годі вам, мовчіть!

Тут сила не в тому, що дурень Сила,

А в тім, що гроші — сила.

[1892]

ТРОЯНДА

Цвіла Троянда у садочку,

А недалечко, у куточку,

Між бур'яном бринів Будяк.

І каже він Троянді так:

— Нащо се ти колючок начіпляла?

— А ти нащо? — вона його спитала.

— Я? — обізвавсь Будяк.—

Я, серденько, не проста штука,

Я — степовий козак!

Мені колючка, як шаблюка,

Щоб ворогів страшить,

Щоб всім було спокійно жить.

Вам більш нема ніякої роботи —

Цвісти, пахтіть, а не колоти.

— Не все ж колоть і Будякам, —

Троянда каже,— треба й нам,

Щоб Крученії Паничі боялись

І до Троянди не чіплялись.

Сунеться який біс —

Йому колючка в ніс,

Щоб не забувся,

Як слід Троянду шанувать,

А не знічев'я обвивать.

— Хіба! — сказав Будяк і усміхнувся.

Скомпонував я сей примір

Для наших любих дочок;

Нехай вони його змотають у клубочок,

Як кажуть панночки, на сувенір.

[1893]

КІТ І БАБА

У одному селі була

Весела Баба Шелестиха.

— Аби я добренько жила,

А більш копи не буде лиха! —

Шуткуючи, було, і скаже, і моргне:

— Дивіться ла мене! —

Всім весело, як Шелестиха скаче,—

Не треба нам того, хто плаче,

Сльозами коровай ле бгать...

Весела Баба, .що казать!

Раз на святках пішла куму провідать,

Погостювать і пообідать,

В бесед і серце звеселить,

Дулівочки ловить,

А на лотуху

Варенуху.

Оставсь у хаті Кіт хазяйнувать,

Щоб мишам волі ле давать;

Сидів він цілий день лід лавою даремно,

Аж локіль стало темно,

А бісова мишва ліде не шелестить;

Розсердивсь ла таку дурницю,

Нюхнув угору — щось пахтить;

Він скочив ла лолицю

І з миски ковбасу під припічок поніс;

«Жди тих мишей,— подумав,— хай їм біс!

Се, певно, корисніше буде,

Недаром же смакують люде...»

Аж двері рип у хату із сіней —

Вернулась Баба із гостей;

Як глянула — аж здивувалась,

Не думала, не сподівалась,

Щоб збожеволів Кіт,—

Хіба пристріт!

Швиденько свічку засвітила,

Сама на лаві сіла;

Під припічком мурло сидить,

А Баба головою хить та хить

І ну хазяїна журити:

— Так от як ти почав робити!

За те, що жив в теплі, в добрі...

Гай-гай! Сміятимуться кури,

Кричатимуть в дворі:

Ледащо. Кіт, злодюга мурий,

Знущається над Бабиним добром...

Його із хати помелом!...—

А Кіт ковбаску уминає,

Неначе й не до його річ?

Бабуся знов: — І сорому немає!

Ковбаски захотів, який панич...

Се не панич, се чортова, нахаба,

Се капость, се позор, а: не користь...—

Дудукає п'яненька Баба,

А мурий їсть собі та їсть.

Що ж. помоглось од Бабиної, казки?

Занапастив кільце ковбаски,

До половини, може, зїв,

А то порвав і розкришив.

До прикладу я хочу так сказати:

Де треба настрашить, там нічого в кутку,

Як кажуть, прясти на, тонку

І теревені розпускати.

[1892—1893]

ЛЕВ НА ОБЛАВІ

Жили у гущині глибокого байрака

Страшенний Лев, всесвітній Лис,

Бурлака Вовк і наш Сірко-собака,

Що із села помандрував у ліс

І розбишакою зробився,—

З людьми, чи що, не вжився.

Побратались вони, щоб по-сусідськи жить,

Ніколи шкоди не чинить;

Умовились гуртом робити

Облаву потайну

І, хто добуде що,— все нарівно ділити;

Лев був за старшину.

Улучив Лис годиноньку щасливу,

У верболозі притаївсь

І якось там козу дурну і полохливу

Піймати умудривсь.

Упоравсь молодець проворний

І звістку другим дав як слід;

Зраділи всі, що Лис такий моторний,

Що буде їм вечеря і обід.

Не гаючись, вони зійшлись на гору,

І каже Лев: — Я зараз поділю;

Глядіть, щоб не було ніякого тут спору,

Бо перекору не терплю!

Беру я першу четвертину,

По уговору — се моя;

І другу теж собі кладу частину,

Бо хто між вами дужчий? — Я!

І третю слід мені... Не мовте ні словечка:

Я — Лев, а не плоха овечка!

Четверту ж хто торкне або нюхне,

Той знатиме, як дратувать мене!..—

І очі витріщив, і грива стала диба:

Ану, мов, огризнись...

«Нехай тобі і озеро, і риба»,—

Подумали усі — та й розійшлись.

І я там був, і придивлявся,

І кривду вилаять хотів,—

Лев заричав, а я злякався

І приказку десь загубив.

[1892—1893]

КУНДЕЛЬ

У полі тихому жив у норі Хом'як;

На самоті скучав він, неборак!

Подивиться кругом — багато поля

Комусь дала щаслива доля;

І глянуть весело, і любо походить,

Не те що у норі сидіть.

Он двір стоїть багатиря гладкого,

Неначе городок;

Чого нема у його?

Будинок і садок...

Надумався Хом'як себе розвеселити —

І насадив маленький квітничок.

Порозцвітали гарно квіти:

Нагідочки, красолі і мачок,

Барвінок стелиться, і рута зеленіє;

Подивиться Хом'як — аж серденько радіє.

Де взявся Кундель із двора...

Гасаючи по полю,—

Бодай би він не знав добра,—

Накинувся на тиху долю.

— А що се ти тут наробив?

А нащо квітничок розвів? —

Загавкав Кундель навіжений.

Аж затрусивсь Хом'як смиренний:

За що, про що, чого напав?..

— Я думав, щоб...— Хом'як казать почав,—

Щоб горенько було чим розважати...

— Ти думав?! — Кундель став гарчати.—

А чи дозволено ж вам думать, Хом'якам,

Неначе тим розумним головам? —

Злякавсь ще більш Хом'як, аж серце холодіє,

А Кундель гав та гав: — Так знай же ти про те:

Коли в дворі цвіте,

То за двором ніхто цвісти не сміє! —

По квітничку собака поскакав,

Усе понівечив і потоптав.

Став бідненький Хом'як і плакать, і тужить:

— Ой квіти, мої діти!

Нащо ж я вас кохав?

Нащо вас доглядав?

Хто ж розважатиме заплаканую долю? —

Аж дивиться — іде по полю

Висока Правдонька і стала перед ним.

— Чого ти журишся? — вона спитала тихо.—

Чи плачеш ти за ким,

Чи скоїлося лихо? —