— Був квітничок у мене, а тепер...

Он глянь, як Кундель навтішався! —

Хом'як до неї обізвався

І лапкою сльозу утер,—

Хоч би ти, матінко, як-небудь настрашила,

Щоб унялась собача сила...

— Ох! — каже Правдонька.— І я його боюсь,

Бо Кундель, бач, який здоровий, мов скотина;

Зустрінусь, аж трушусь,—

Нехай його страшить лиха година!

Бодай би Кундель той пропав!

На Хом'яка нагнав таке він лихо,

Що той і приказку у норку заховав,

Аби, як кажуть, лихо тихо.

[1892—1893]

СКОРОБАГАТЬКО

Десь на шляху, біля діброви,

У хаті чепурній шинкарочка жила;

Про біле личко, чорні брови

Далеко чутка йшла.

Один купець — забув, як звати,—

Із ярмарку багато грошей віз

І до шинкарчиної хати

Він привернув і з воза зліз.

Вишнівочка-первак, хазяйка чорноброва,

Та ще к тому веселая розмова

Забавили його,

І він забув й погонича свого.

Шинкарка язиком, як на цимбалах, грає,

Купець, прицмокуючи, п'є,

Погонич все на клунок поглядає,

Бо догадавсь, яке добро там є.

У хаті жарти, сміх; погонич пильно слуха

Та й думає: «Багатим всюди рай».

А біс йому в обидва вуха

Все шепче: — Утікай!

Багатирем ти станеш, будеш паном,

Розкошуватимеш весь вік... —

І розум в голові покривсь чудним туманом...

Погнав він коненят і десь у полі зник.

Одумався гуляка, вийшов з хата;

Туди-сюди — було та загуло...

Купець заметушивсь...— Рятуйте! — став кричати,

А рятувать і нікому було.

Побіг він, плачучи, шукати вітра в полі;

Нема ні чутки, ні сліда.

Не сподівався він такої злої долі,

Не снилася йому така біда.

Літали в полі скрізь і вітра не піймали...

Рибалки шапочку край берега найшли,

І хвилі їм нічого не сказали,

До моря горе понесли.

За днями дні летіли і минали;

Пристарілось і те, що змолоду цвіло;

Багато деяких пісень переспівали;

Постало те, чого і не було.

Скоробагатько по горі скотився,

У городі на ноги став,—

На пустирі будинок уродився

І всіх причарував.

Меди і вина щастя розливало,

Скоробагатько панував,

Усе йому кувало і плескало,

І чорт дітей, як кажуть, колихав.

Як бджоли на той мед, злітались городяне,

І ласо їли всі, і солодко пили,

Розумником його зробили громадяне,

Хоч казочку про шапочку й плели...

Що язики! Не вимовчать ніколи,

А добрі пироги

Не вороги:

Не слід цураться хліба й солі.

Хотів сказать ще більше я,

Та перебила доленька моя.

— Даремна,— каже,— річ, і рот тобі замажуть,

Сиди собі, не лізь,

Бо золотий обушок, люди кажуть,

Відчинить двері скрізь.

[1892—1893]

ТРАНДАФИЛЬ І СВИНЯ

Свиня пропхалась у садок;

Усюди треба їй, ледачій,

Усунуть свій зажерливий роток,

Бо сказано — Свиня і робить по-свинячи;

В багні куйовдилась, ще й на квітник прийшла

Між квітами пориться;

А посередині Трандафиль там цвіла,

Хороша, повна — любо подивиться.

Свиня до неї тиць — і кинулась назад,—

Знайшла понура клад —

Обиду превелику:

Трандафиль поколола пику.

— Такую погань держать у садку,—

Промовила Свиня,— та ще й на квітнику!

Що з того, що пахтить, коли у пику коле? —

Похрюкала і побрела у поле.

Так ясна правда для брехні,

Як та Трандафиль для Свині,

І перекір, і закарлючка;

Хороший чоловік усім

І друг, і побратим,

Поганому ж — колючка.

[1892—1893]

ВЕДМЕДИК

На муріжку, серед двора,

Гуляла дітвора;

Гостинчики переглядала,

Що матінка понадавала.

— Нум у ведмедика гулять!—

Сусідній Хлопчик став казать.

— Нум, нум! — всі почали кричати.

— Ведмедиком, лежати буду я,—

Вигадує Хлоп'я,—

Гарчатиму на вас, мов хочу похапати,

А ви кажіть мені: «Ведмедику, цить, цить

У рот гостинчики потрошечку кладіть.—

Послухали, усі докупи, збились

І у ведмедика гуляти заходились.

Лежить Ведмедик і гуде,

А дітвора у рот йому кладе.

Потрошку та по половинці,

Пооддавали, всі гостинці.

— Тепер ви кидайтесь Ведмедика побить,—

Навчає Хлопчик,— віточки, беріть! —

І діти віточки побрали,

Ведмедика ганяти стали.

Ведмедик хитрий скік та скік,

Туди-сюди і, сміючись, утік.

Ведмедика нема, гостинчики пропали,

І діти матері жаліться стали:

— Ведмедик, мамо, обдурив,

Гостинчики поїв...—

А в оченятах слізочки блищали...

— А нащо ж ви йому давали? —

Сказала мати їм.—

Так вам і слід, дурним:

Ото з дурлигою не знайтесь

І у ведмедика не грайтесь!

Так іноді і ми, як дітвора,

Дурієм, ніде правди діти:

Ведмедикам надаємо добра,

А самі плачемо, як діти.

[1892-1893]

ВАРЕНИКИ

Веселий господар Дем'ян

Любив гостей на бесіду скликати.

Він був багатший від усіх селян,

Всього доволі мав, було ним шанувати.

Вподобався йому найбільше Клим,

Земляк хороший, що т казати,

На все умів розумну раду дати,

Усі дружили з ним.

Прийшов він раз обідать до Дем'яна,

А у Дем'яна «отрава добрая була:

І маслечко, і сало, й сметана,—

Гаразд, як кажуть, піч варила і пекла.

Поставили на стіл вареників макітру

І пляшку — свашку всі «мирян.

— А нум, мірошнику, молоть без вітру,

Сказав, шуткуючи, Дем'ян.—

Попереду -підмажемо колеса,

Щоб млин не торохтів

І шестірня довготелеса

Не дряпала боків.—

Всесвітня свашка поклонилась,

І чарочка перчівочки вродилась.

— Ну, по сій мові,—каже Клим,—

Дай, боже, здрастувать усім! —

1 прийнялись мірошники молоти:

Дем'ян кладе, а Клим товче;

Від дружної роботи

Аж маслечко по бороді тече.

— Ох, важко! — Клим сказав.— Перемололи дуже

Не лізе більше, кіш малий...

— Ану,— озвавсь Дем'ян»— потіш мене, мій друже

Ось глянь — вареничок бокастенький який...

— Хіба один...— промовив Клим ліниво,

Посилкувався і змолов.

— От бач, один проліз щасливо —

Ну, ще! — Дем'ян благає знов.

— Ой, схаменися, друже милий! —

Аж стогне Клим.— Немає сили,

Я намоловся досхочу...

Не силуй, братику, бо утечу!

— Нехай наш ворог утікає! —

Дем'ян товче своє.—

Он на весіллі тісно як буває,

А прийде старшина — і місце є...

Щоб вовка ми у лісі не боялись —

Голубчику, ковтни ти старшину!..—

Мірошники зареготались.

— Для тебе,— каже Клим,— ковтну,—

І ще ум'яв один вареник.

— Ну, се вже,— каже,— побіденик,

Всі заставки запер,

Хоч хто не влізе вже тепер.

— А може, хоч звершечку ляже?

Дем'ян йому лукаво каже,

Вареничок узяв

І на тарілочку поклав.

— Послухай,— каже Клим,— ти справді вже глузуєш!

Схотів, щоб я п'ятами накивав?..

— Тривай! — гуде Дем'ян.— Недобре шеретуєш!

І хапнув Клима за рукав...

Схопився Клим і дременув із хати

І у Дем'яна годі гостювати.

І переказував Дем'ян, і сам просив,

А Клим і слухать не хотів.

Се байка вам, писаки,

Письменства рідного невдатні раки!

Не пхайте через лад тулеників своїх,

Коли не хочуть їх,

Коли, мовляв, дороги їм не гладять,

Бо часом і вони завадять

І одіб'ють мирян,

Як ті вареники, що пхав Дем'ян.

[1892-1893]

ЯСЛА

Був на селі козак Кирило Яловець,

Щасливий, дякуючи долі:

Хазяйство добре мав і повний гаманець,

Всього було доволі;

І ще одно він щастя мав —

Розумну жінку бог послав;

Без неї чоловік — неначе блин без масла,

Як примовляє кум Гордій.

От заходився раз Кирило мій

Плести у хаті ясла.

На що, на що — на се дотепний був,

Ще і лози червоної добув,

Щоб виплітать уперемежку

І на краях зробить мережку.

Радіє він — плете,

Не думає про те,

Що ясла будуть на півхати —

Такі, що й в двері не пропхати.

Він, може б, так і не робив,

Та хтось із-за угла мішком його прибив.

— От ясла втяв! Таких ніхто не має!

Чи так? — у жінки він питає.

А Мотря каже: — Так-то так,

Та тільки з хати як? —

Кирило засміявсь: — Ми знайдемо дорогу

Покличем кума на підмогу.—

А жінка знов йому: — Торох!

Як по стіні горох...

Ти ж роздивися — ясла на півхати!

Куди ж їх винести? Стіну рубати? —

І справді: кинулись нести —

Бодай було б і не плести —

Ніяк не вилізуть із хати!

Прийшлося ясла розбирати,

У клуню однести

І наново плести.

Роби розумно, кажуть люде,

Не так, як робить Яловець,

Міркуй про те, що з того буде,

Який кінець.

[1892-1893]

ДІДОК У ЛІСІ

Пішов Дідок у ліс по дрова;

Не забарився в'язку нарубать,

Та як її на плечі взять:

Осика — не полова!

Як не мостивсь, як не ладнав,

А оберемка не підняв.

Сердега сів, схилився

Та й зажурився.

Згадалось все йому — і давня давнина...

А де тепер вона?..

Минулось все, неначе снилось;

Далеко десь туманом вкрилось,

Не буде знов;

Прожив той вік, мов поле перейшов,

Квітчастеє, веселе та зелене...

Ох, доле, доле!.. А тепер...

Дідок сльозу утер.

— Забула десь і тая смерть про мене,—

Зітхнувши тяжко, він озвавсь

І за вірьовку знов узявсь;

Аж чує — щось по листях шелеснуло,

Холодним вітриком дихнуло...

Коли глядить —

Страшенна Смерть близесенько стоїть...

Дідок оторопів — і рученьки помліли,

І причувається, неначе із могили:

— Я недалечко йшла,

На той світ душу провела,

Аж чую — тут і ти озвався.—

Сердега так перелякався,

Що аж тремтить; якби молодший був,

То, може б, дременув.

— Звиняйте, тіточко, я... теє... вашу ласку,

Щоб помогли мені піднять на плечі в'язку,

Як не во гнів се буде вам.

Буває трудно, гірко нам

На світі тую лямку терти,

А все-таки ми боїмось умерти:

Живий живе гада,

І смерть — найгіршая біда.

[1892-1893]

ГАВА І ЛИСИЦЯ

Літаючи по дворах, Гава

Шматок ковбаски добула;

Хоч кажуть, що вона дурна роззява,

А до крадіжки здатная була.

От узяла та й полетіла,

Щоб недалечко, у ярку,

На самоті поснідать до смаку:

Усе було, ще ковбаси не їла.

«Спасибі,— думає,— розумним головам,

Що в світі потрудились,

Усячину робить навчились;

Поміж людьми, як кажуть, добре й нам:

Що-небудь можна роздобути».

Не вспіла Гава носом ткнути,

Аж і Лисичка тут стоїть

І жалібно квилить:

— Голубко кумонько! Тебе я ждала-ждала

Аж плакала, як виглядала,

Щоб голосочок твій почуть,

Хоч на хвилиночку про горенько забуть...

Ти, може, серденько, того й не знаєш

Як гарно, любо як співаєш—

І соловейко так не втне...

Розваж хоч трошечки мене! —

Прийшлось роззявитись дурному горлу:

— Кра! кра! — а ковбаса додолу,

Лисичка хап — і у кущі мерщій,—

Оддячила кумі своїй!

Прокракала, роззява, огляділась—

Чортма куми, і снідання «ема...

— А щоб ти,— каже,— подавилась,

Лукавая кума!

Прилащиться підлиза хоч до кого:

Солодкії слова

Приманюють великого й малого,—

То вже така дурниця світова;

Про се розумні знають люде,

Та що ж ви будете робить:

Хто маже — не скрипить,—

Так, мабуть, і довіку буде.

[1892-1893]