ДУБ І ЛОЗИНА

Стояв високий Дуб серед долини

І гордовито всюди поглядав.

Сміявся він з тоненької Лозини

І так їй раз сказав:

— Яка химерна ти, нікчемная Лозино!

Твій батько Верболіз здурів:

Неначе ти йому не рідная дитина —

На сміх тебе тут посадив.

Захоче вітер буйний розходитись,

Як гайдамак у вражому селі,

Не знаєш ти, де з переляку дітись,

Кладеш поклони до землі;

А що ж як часом на долину

Сердита буря набіжить?

Рвоне тебе з корінням, як пір'їну,

Аж курява угору полетить.

От я — не ти... я — Дуб, се інше діло:

Не тільки вітру не боюсь

Я з бурею змагаться буду сміло:

Нехай як хоче дме — не поклонюсь.—

І гордий Дуб від сміху захитався.

На се Лозина так осмілилась сказать:

— Поважний Дубе наш! Великий ти удався,

Нащо ж маленьких зневажать?

Не всім однакова судилась в світі доля:

Тому шуміть, тому поклони бить,—

На все, на все є божа воля,

Усім під богом треба жить...—

І добалакались... Надвечір лихо склалось:

Страшенна буря зразу заревла...

Дуб стрепенувсь, загув, аж листя розліталось,

Лозина бідненька на землю прилягла;

Грім гуркотів, огнями розсипався,

Неначе страшний суд настав..»

Змагався довго Дуб, стогнав, не подавався,

А далі затріщав, зломився і — упав...

Пробігло лишенько, у степ загуркотіло,

І ясне сонечко долину освітило;

Лозиночка заплакана стоїть,

А Дуб поламаний лежить.

Хто величається і других зневажає,

Нехай про Дуба казочку читає,

На ум собі кладе:

Наука в ліс не заведе.

[1891]

МАЛЬОВАНИЙ СТОВП

Обридла дневі суєта людськая,

Спустився він спочити в темноті,

І нічка тихая, мов чарівниця тая,

Прибралася у зорі золоті.

Широкий шлях замовк; ні пішки, ні на возі

Ніхто його не турбував;

Заснули верби на облозі,

І вітер задрімав.

Що ж то таке між вербами біліє?

То Стовп мальований стоїть,

Стоїть і журиться, і серце кам'яніє,

І сумно він у степ глядить.

Чи світ не той, чи доля відцуралась?..

Все глухо там, нічого не чутно.

Десь над болотцем чайка обізвалась,

Як обзивалася колись давно...

Згадалася йому щасливая година,

Як був він деревом, шумів і зеленів,

Як усміхалася червоная калина

І степ широкий серце веселив...

І причувається — десь пісня за горою

Лунає: «Ой гук, мамо, гук!..»

І сльози капають холодною росою...

Кругом його гуде безсонний жук.

На сей раз вибачайте, люде!

Се баєчка не вам;

Нехай вона на спомин буде

Мальованим Стовпам.

14 вересня 1891

ВОВК І КУНДЕЛЬ

Бурмило Кундель вирвався на луг —

На волі трохи погуляти,

Бо остогид йому ланцюг,

Обридло в курені лежати.

Піткнувсь у чагарник... Коли глядить —

Назустріч Вовк біжить.

Бурмило витріщивсь і став брехати...

— Стій! — крикнув Вовк.— Чого свариться нам!

Ось не дурій, дай покій ти зубам!

Я хочу щось тобі сказати.—

Замовк Бурмило, бо злякавсь,

А той до нього знов озвавсь:

— Чим винен Вовк, що сіна не вживає,

Трави не їсть, м'ясця бажає?

А де ж того м'ясця узять?

Не довелось Вовкам хазяйнувать,

Так поневолі треба красти,

Щоб не пропасти;

Буває — ніч і дві і там, і там нюхнем,—

І вернемось, як кажуть, порожнем.

Погане, я чував, життя собаче,

Недобре ж і Вовкам...

Ти знаєш, що надумав я, земляче?

Побратаймось на заздрість ворогам!

Не хочу знаться з вовчою бідою,

Піду і я з тобою,

І будем жити ми

Братами між людьми.

— А що ж,— на се сказав Бурмило,—

Хоч і диковина, а добре діло;

Ми будем жити в курені;

Спокійно і тобі, і веселіш мені;

Тебе там будуть годувати,

Бо знатимуть, що Вовк не хижий, свій...

Ходім мерщій,

Щоб часу не теряти.—

Побачив Вовк на шиї ретязок,

— Се що,— пита,— у тебе за значок? —

Бурмило став хвостом виляти.

— Се,— каже,— щоб... ланцюг чіпляти...

— Ланцюг?! — Вовк здивувавсь.— На прив'язі живеш,

Туди й мене упхнеш!

Се, братику, погане діло;

Ще не було Вовків дурних! —

Похнюпився Бурмило,

Стоїть ні в сих ні в тих.

— Така вже,— каже,— доля наша!

Аби, мовляли, борщ та каша —

Поїв

І гавкай на Вовків.—

Вовк на Бурмила подивився

І мовив: — Бодай би не діждать

Тим ланцюгом бряжчать!..

Прощай! — І в чагарник поплівся.

Дарма що Вовк, а добре розсудив,

Неначе хто навчив,

Що іноді з'їси і не доволі,

Зате живеш на волі.

[1891]

ЖУК І БДЖОЛА

Був ясний день, веселая година;

Раділи і садок, і поле, і долина;

Під лопухом у ямці Жук сидів

І сам собі тихесенько гудів,

Що день йому обрид, кругом усі товчуться,

Що дуже сонечко і світить, і пече:

І гаряче, і боляче,

І боязко йому, сліпуючи, поткнуться,

Бо день не на добро, а на лихо зведе...

Аж дивиться — Бджола між квітами гуде,

То на одну присяде, то на другу.

Щоб трошечки свою розважить тугу,

Жук, сміючись, озвавсь: — Здоровенька була!

І добренько, що в гості прибула;

А що, комашечко, ще долю веселеньку

Потішимо, не помремо?

— Хвалити бога, живемо

І діло робим помаленьку,—

Бджола промовила йому,—

Ти ж не летиш чому?

Побачив би, як все цвіте, радіє.

— Не хочу,— каже Жук,— і голова здуріє,

Аж зелено в очах від сонечка того;

Нам краще, як нема його,

І хоч би не було — байдуже...

Тобі я, Бджілочко, дивуюсь дуже

І, коли хочеш, раду дам:

Умієш мед робить — і знай свою науку,

А то ще нате, мов, і вам,—

Чому не брать таку солодку штуку!

Цікава дуже ти, нічого не минеш,

Усяку квіточку перебереш,

І треба, і не треба,

Коли б змогла, поперлась би до неба. —

Змолов ти, Жучку, недоладну річ,—

Бджола йому сказала.—

Твою головоньку покрила темна ніч,

І світу божого вона не розпізнала.

Турбуються усі, турбуюся і я,

Нехай там буде капля і моя,

Нехай і Бджілку люди знають

І божу мудрість величають...

Що ж, Жучку, досі ти

Добув у темноти?

Собі нічого і нікому;

Цілісінькую ніч гайсаєш по-дурному,

А блисне світ — ти лобом у вікно,

Не розуміючи, нащо і що воно...

Шкода з тобою розмовляти,

Даремно час теряти,

Ти — Жук, а я — Бджола,

Прощай! — і загула.

— Куди тобі! Яке казання вдрала,—

Промовив Жук.— Розумна дуже стала!

Так недотепний, темний чоловік

Недолюбляє ясної освіти,

Бо, як той Жук, до темноти привик;

А дай йому хоч зернятко просвіти,

То буде він, як Жук, гудіти,

У його загуде, як Бджілочка гула,

Розумна правда і хвала.

[1891]

ПЕРЕКОТИПОЛЕ

Котилося через поле

Перекотиполе —

Довідаться щастя й горя

Край Чорного моря.

Розходилися поляне,

Аж серденько в'яне:

Одні на сміх піднімають,

Другі дорікають.

— Тю-тю, дурний, розігнався!

Будяк обізвався.—

Чого тебе вража сила

Отут розносила! —

А Півники-самохвали

І собі пристали,

Як горохом обсипають,

Сміються, гукають:

— А куди, джиґуне милий,

Наш орле безкрилий,

Несе тебе дурна воля

Із нашого поля? —

Полин гіркий дорікає,

Сміху добавляє:

— Буде пити меди й вина

У вражого сина.—

І Сон-трава не проспала,

Словечко сказала:

— Він з дурною головою

Не має покою.—

Одна тільки не судила

Фіалочка мила,

Козаченька привітала,

В поход виряджала:

— Добудь слави, нагуляйся,

До мене вертайся,

Я сплету тобі віночок,

Поведу в таночок.—

Мовчаливий Ковиль свідок

Сказав напослідок:

— Ось покинь ти, пане-брате,

Стрибання прокляте!

Славні бубни за горами...

Живи ти між нами,

Бо незчуєшся, не вглянеш —

В болоті застрянеш,

А в болоті — з ким там жити?

Не зілля, не квіти.

Не червоная калина,

А погана тина.—

Перекотиполе чує

І далі мандрує,

Ні на кого не вважає,

Усім одмовляє:

— Не хочу я тут сидіти,

Між вами марніти,

Не такую треба долю

Перекотиполю.

Поборюся з дужим морем,

Позмагаюсь з горем

І покочу скрізь по полю

Веселую долю.

Прикотилась сміла воля

До чужого поля:

Кругом море розляглося

І з небом злилося...

Де на світі тая сила,

Щоб змагаться сміла?

— Що ж то буде? — Страх озвався

І в лози сховався.

Не так снилось, не так ждалось,

Як на лихо склалось:

Розсердилось горде море,

Накинулось горе.

Одно хвилі-гори котить,

Об берег колотить,

Друге шкодить, зневажає

І жалю не знає.

Море кинуло в долину,

Мов тую пір'їну,

Горе вітром ізсушило,

Піском придавило.

Підманила, обманила

Надієчка мила,

Посміялась чужа доля

З Перекотиполя.

Лежить воно, гірко плаче,

Чорний Ворон кряче: —

Рятуй своє, рідна доле,

Перекотиполе!

Козаченьки молодії,

Орли золотії!

До вас байку докотила

Порадонька мила,

Щоб і ви не забували,

Як діди казали:

Не жалкуй на тую долю,

А на дурну волю!

[1891]

ЖВАВИЙ ХЛОПЧИК

Був собі Хлопчик дуже жвавий,

Моторний і цікавий:

До всього придивлявсь

І пильно прислухавсь;

Що між собою скажуть люде —

Почує, довго не забуде.

Наслухавсь він, що дуже довгий світ,

Куди не глянь — все світ, ні тину, ні воріт.

От, як діждали літа,

Придумав він побачить того світа

І на комору зліз; як глянув — аж зрадів.

«От,— думає,— якби я полетів

Далеко, аж у степ... І! Добре б нагулявся,

До вечора б додому не вертався;

Літав би я туди щодня...»

Де не взялась Свиня

І стала чухать об драбину

Багном обляпаную спину,

Та так же тре, аж снасть тріщить;

А Хлопчик на Свиню: — Чу-чу, чу-чу! —кричить.,

Посунулась драбина і упала;

Свиня захрюкала і — драла;

А Хлопчик на ввесь двір заголосив,

Як крейда побілів,

Забув і довгий світ, забув і степ широкий,

Страшний йому зробився дах високий...

Хотів уже скакать —

Була б тоді нахаба!

На щастя, вийшла з хати Баба

І кинулася рятувать.

— І як ти тут,— питає,— опинився? —

За Бабу Хлопчик ухопився.

— Я,— каже,— зліз, драбина тут була,

А чорная Свиня прийшла

І чухаться тут заходилась.

Драбина хить — і повалилась,

Зоставсь я угорі... перелякавсь...

— Ох, мій голубчику маленький!

Ще добре, що зоставсь!

От якби впав, і був би неживенький,

І горенько б тоді було...

Чого ж тебе туди знесло?

— Бабусю! —каже він.— Хотів я подивиться,

Чи дуже довгий світ.

— Гай, гай! Дивився б із воріт,

А лізти високо малому не годиться.