Додумались вони, що із такого дива

Не буде пива.

І почали вередувать:

— Не хочемо! Не треба нам такого!

Ходімте Доленьку благать,

Щоб короля дала живого,

Щоб він усюди походив,

Щоб жаб'ячий народ, болото звеселив! —

І Доля Жабам догодила —

Лелеку королем зробила.

— От,— кажуть Жаби,— сей не так!

Хоч любо глянуть: і крилатий,

І довгоногий, і носатий,

І ззаду й спереду козак!—

Недовго Жаби навтішались,

Бо виявилось те, чого не сподівались.

Лелека зразу холоду нагнав

І Жаб дурних клювати добре став,—

Найбільше молодих вподобав він ковтати:

Що день — десятків два — і поминай як звати!

— От тобі,— кажуть,— дожились! —

І знов благати Долю поплелись:

— Ой Доле, змилуйся в пригоді!

Напало лишенько, та й годі:

Король просвітку не дає,

Клює нас та клює!

— А годі вам, не докучайте!

У вас усе недобрий час,—

Сказала Доля,— вибачайте!

Просили двічі — буде з вас.—

Прийшлося Жабам горювати.

— Немає правдоньки, і де її шукати?

Нум плакать, нум...—

І досі нумкають на глум.

Не гріх сказать, що й люди так, як Жаби,

Частенько дурощі снують,

А доснуються до нахаби,—

Тоді вже лихо тчуть.

[1890]

ОСЕЛ І СОЛОВЕЙ

Раз у вишневому садочку

Лежав Осел у холодочку.

Побачив він між рястом Солов'я

І став йому гукати:

— Здоров, співун! Насилу вглядів я;

Який маленький ти, а кажуть, що горлатий.

Ану лишень утни!

Казали у дворі індики,

Що ніби ти співать мастак великий,

Чи, може, брешуть, вражії сини?

Ану, нехай і я почую,

Яку там пісню ти вдереш —

Веселую чи жалібну якую;

Тут сила не в тому — яку, а як утнеш!..—

І Соловей почав співати;

Лунає пісенька на ввесь садок;

Лежить і слуха дурень головатий,

Неначе справді знає прок.

А Соловей аж горло надриває

І на всі заставки співає:

Щебече, і свистить,

І тьохкає, і торохтить.

На що вже горобці — і ті попритихали

І прислухаться стали.

Замовк співун і на Осла глядить,—

Чи буде, мов, хвалить?

— Ну, молодець! — сказав суддя ухатий.—

Хороший птах:

Хоч невеличкий, та горлатий...

Ти, мабуть, виплодивсь не в наших сторонах.

Коли б ти нашого наслухавсь півня,

Тоді б ще краще заспівав;

Хоч він тобі й нерівня,

А все-таки хоч трохи б перейняв.—

Такої похвали співун не сподівався;

Якби був знав,

То й не співав.

— Прощайте, дякую! — він до Осла озвався.

— Прощай! — сказав Осел.— Навідайсь ще коли,

Бувай здоров, небоже!

Таких суддів, такої похвали

Не дай нам, боже!

[1890]

НА ТОКУ

Раз Півень, риючись даремно у садку,

Побачив ворох жита на току

І зараз кинувся туди хазяйнувати,

Ще й Курочку покликав помагати.

Прийнявся Півень жито розгрібать

І буйні зерна вибирать.

Недовго довелось клювати,

Бо вийшов Господар із хати,

Гостей непроханих пугнув,

А Півень, мов наперекір, гукнув:

— Курлю! Який се чорт там ходить? —

Неначе доглядає, а не шкодить.

— Ще й розкудачився!.. А киш відсіль! —

Гукає Господар і зозла кинув бриль.

Злетів на лісу Півень, сорому не знає,

А Курочка пішла тихесенько сама.

— Ох, то-то, то-то, то-то,— промовляє,— свого нема...

Навчає баєчка великого й малого,

Бо заповідано давно,

Що краще зернятко своє одно,

Ніж цілі ворохи чужого.

І не на свій, як кажуть, коровай

Очей не поривай.

[1891]

БУДЯК І ВАСИЛЬКИ

Давно колись весела воля,

Гуляючи посеред поля,

Насіяла Васильків цілий лан.

Де взявсь Будяк, на пригорку розцвівся,

Пишається, неначе пан.

І просторікать заходився:

— Ой ви, Василечки, бадиллячко дурне!

Чи бачите мене?

Я вище вас, мене усюди видно,

Не тільки вам — усім завидно,

Красуюся, як в огороді мак,—

На те ж то я й Будяк! —

Василечки зашамотіли

І нічогісінько сказати не схотіли,

А він базіка знов: — На вас я подивлюсь —

І засміюсь;

Химерні ви, малі, мене ж усяке знає:

Червона голова, ще й медом припахає,

Та тільки зась! Мене

Ніякая скотина не нюхне! —

Не втерпіли Васильки, обізвались:

— Що ж будемо робить — такі вже повдавались!

А все ж таки і ми

Буваєм між людьми:

Світилочки нас на весілля просять,

Ще й стьожечками приберуть;

Нас на йордань зимою носять

І на кутю на покуті кладуть.

Ти через лад пишаєшся, Будяче;

Гляди, базікання ледаче

До лиха доведе...

Он-он Косар іде!..—

Будяк спесиво подивився,

Ще більше розходився:

— Косар?! Нехай лиш вражий біс

Поткне свій простий ніс,

То й знатиме — варене чи печене,

На те колючки є у мене! —

Іде Косар і, може б, проминув:

Будяк його колючками шпигнув.

Розсердився козак — і замахнув косою...

Пропала чвань з дурною головою!

Василечки ростуть собі, цвітуть,

Їх гріє сонечко, і вітрик їх гойдає,

І нічка тихая росою умиває;

Кругом — як рай: і бджілочки гудуть,

І пташечки, радіючи, співають,

Трудящу долю звеселяють,

І всім дарма,

Що Будяка на пригорку нема.

Давно на світі ходить рада,

Що гріх пишатися і других зневажать,

А треба пам'ятать:

Хто вище злізе — дужче пада.

[1891]

ЛИСИЦЯ-ЖАЛІБНИЦЯ

У тихому гаю Лисичка щастя мала,

Як у своїм добрі, жила, гуляла;

Ніхто її там не лякав,

І вдень, і ввечері там соловей співав,

І пташки пурхали, зозуленька кувала;

Скрізь зеленіло, все цвіло;

Так гарно, любо там було.

Лисиця так собі казала:

— От де по правді можна жить

І доленьку хвалить,

В добрі кохаться, всіх любити,

Ніколи зла і кривди не чинити! —

Якби ж то правдонька щербата не була,

То, може, й справді б так жила.

Раз на калині недалечко

Угляділа вона гніздечко;

Сиділи пташки там.

— Ох,— каже,— як не гріх котам

Таких малесеньких, безвинних не жаліти!

І їм же хочеться на світі жити...

Ну, вже коти! Десь на лихо вони

Вродились, вражії сини,

Не тільки вдень — вночі поживу бачуть,

Не бачать тільки, як горюють в світі, плачуть.

Зажерливих пройдисвітів таких

Я перевішала б усіх...—

І жалібниця щось сказати ще хотіла,

Аж пташки із гнізда додолу якось ляп —

Лисичка зараз хап та хап —

Прехорошенько всіх поїла...

Як жалібно співати почала,

А он на що звела!

Лукавий чоловік словами нас голубить,

Неначе всіх і жалує, і любить,

Для правди, для добра живе,

Як по воді пливе;

А ближче придивись ти —

І видно, що виля хвостом:

Помажу, мов, медком -

Солодше буде з'їсти.

[1891]

ЛАСТІВКА Й ШУЛІКА

Трудяща Ластівка край берега літала,

Земельку мокрую збирала,

Щоб хатоньку собі зліпить,

Щоб де було і їй, і діткам жить,

Тихеньку долю веселити,

І бога, і людей хвалити.

Сидів Шуліка на вербі

І так до неї обізвався:

— Дивуюсь я тобі,—

Не раз я придивлявся,

Усе ти між людьми і не боїшся їх,

Пройдисвітів таких,

Не тільки що під стріхою співаєш,

Ще й у вікно літаєш...

От хоч і я — не в тебе вдавсь,

Шулікою на світі звуся,

А лиха від людей набравсь,

І зло бере, а все-таки боюся;

Досадно стане хоч кому:

Тобі привіт, мені біда велика.—

А та йому:

— Я — Ластівка, а ти — Шуліка

Я людям не чинила зла,

Де не була,

А ти подумай, пане-брате,

Яке життя твоє завзяте:

Ввесь вік курчат і пташечок хапав,

Ні ласки, ні жалю не знав.

Давно-давно мовляють люде:

Що добренько роби, то добре й буде

1891

Чернігів

БІЛОЧКА

Пухнату Білочку до себе Лев прийняв,

Навіщо й як — того ніхто не знав,

Бо не довідались сороки-цокотухи;

Вони б усюди брехні рознесли,

Зробили б бугая із мухи:

«І так, і перетак, ми бачили, були».

Дознався я, що Білочка служила,

Нічого не робила;

Було їй сказано: нікуди не втікать

І панову хандру потроху розважать.

Марудна служба, що й казати:

Аж жижки трусяться скакати,

А тут сиди, очицями моргай.

Наш вік біжить, не скажеш: потривай.

І Білочка свого діждала —

Старенька і беззуба стала;

Пора прийшла —

І службу відбула.

За те чумацький віз оріхів наділили;

Хоч слово панове справдили,

Аж любо глянути — оріх в оріх,—

Цілісінькую б зиму, дякуючи, їсти,

Та тільки що ж? Дивись на них:

Дали тоді, як нічим гризти.

Є приказка весела: їж,

Коли роток ще свіж,

А то, як прийде час, зов'яне,

Тоді ніщо вже не загляне.

[1891]

ЩУКА Й KIТ

Один мордатий Кіт до Щуки учащав;

Пройдисвітка зубата знала,

Чого хвостатий кум бажав:

До берега частенько припливала

І щиро куманька свого

Карасиками шанувала,

А Кіт і не цуравсь сього,

Бо жирная мишва вже приїдаться стала.

Раз каже Щука так йому:

— Возьми мене мишей ловити.—

Дивуючись, кум глянув на куму

Та й засміявсь: — Надумалась дуріти!

Не навтішаєшся таким добром;

Карась і сам у рот тобі ускочить,

А хитрая мишва так іноді морочить,

Що треба буть мудрованим Котом,

Щоб висидіть, неначе неживому,

І оком не моргнуть;

Буває, що всю ніч стрибаєш по-дурному

І ні однісінькій не вдасться в'яз звернуть.—

А Щука на своє хилила:

— Ет, вигадки! Велике діло — миш;

На що ярші — і тих не раз ловила...

Піду-бо я! Хоч раз мене потіш.—

Ніхто не бачив, тільки зорі,

Як ласий кум і шустрая кума

Через садок попхались крадькома

І зачинились у коморі.

Кіт на полицю зараз же стрибнув,

Бо там давненько був,

А Щука у куточку

Сховалася за бочку.

От перед світом Кіт довідаться біжить —

Аж Щука без хвоста лежить:

Прокляті пацюки одгризли.

— Бач, серденько, в яку біду ми влізли!

Хвоста й нема...

Ніхто не винен — ти сама,—

Мурличе Кіт,— се справді штука!

Ну, що ж його тепер робить?

— Голубчику, рятуй!—тут простогнала Щука

На світі дай мені пожить...

У став мерщій пусти мене, мій друже,

До світа тут не доживу...

Хоч і нема хвоста — байдуже,

Як-небудь попливу.—

Побачив Кіт, що діло препогане,

Що, може, і йому вона в пригоді стане,—

Узяв куму, на спину примостив,

Поніс до ставу та й пустив.

Пішла між рибами про неї всюди слава;

Сміються всі, карасики найбільш:

— Догралася! Тепер мовчи та диш,

Безхвостая проява!

На світі живучи, довіку вчись;

Що наробила здуру Щука —

Се всякому наука:

Чого не тямиш — не берись.

[1891]