Веселий телефон

КВІТИ

У гарному будинку на вікні

Бриніли Квіти у макітрі;

Тихесенько вони гойдалися на вітрі,

Радіючи весні.

На другому вікні стояли інші Квіти:

З паперу зроблені і шовком перевиті,

На дротяних стебельцях, наче мак,—

Хто йде, дивується усяк...

Чого тепер не роблять люде!

Без коней їздять,— ще колись

І не такеє диво буде:

От-от — дивись

На місяць злізуть панувати

І там почнуть

По-своєму порядкувати,

Ще й земство заведуть...

А покіль що — повернем річ на Квіти.

День парний був; у холодку спочити

Ховавсь усяк.

От справжні Квіти кажуть так:

— Ой Вітрику, наш милий друже!

Навій нам дощику мерщій,

Бо душно стало дуже

Скрізь по землі сухій.

А тії, шовком вбрані Квіти,

Сміються з них:

— Кому-кому — ще й вам годити,—

Не бачили дурних!

Навій їм дощику із неба...

Нащо він здавсь, коли його не треба?

Поналива води —

Хоч не ходи.

Не слід їм, Вітре, догоджати,

Бо що вони за Квіти, треба знати?

Ще тиждень поцвітуть,

А потім і посхнуть.

Ось ми не простою красою —

Сам бачиш ти —

І літом і зимою

Уміємо цвісти...

А вітер віє, повіває...

Вже близько хмара... дощик накрапає.

І зразу зашумів —

Долину звеселив...

А тії Квіти, шовком вбрані,

Попадали, неначе п'яні,—

ХМАРА

Над селами, над нивами,

Лугами та долинами

Велика Хмара йшла.

Ні жита, ні пшениченьки,

Ніякої травиченьки

Дощем не полила.

Від степу від широкого

До моря до глибокого

За вітром потяглась.

Над морем гуркотаючи,

Ввесь день не оддихаючи,

Дощем вона лилась.

Діждала нічки темної —

І до Гори зеленої

Присунулась спочить.

— Бач,— каже,— Горо милая,

Дощу не пожаліла я,

Нехай тепер шумить!

— Шкода,— Гора озвалася,—

Сього не сподівалася

Од тебе, сестро, я!

Над селами, над нивами,

Над тихими долинами —

Там славонька твоя!

На кожную стеблиночку

Пошлеш одну росиночку

І віку додаси,

А морю широченному,

Глибокому, силенному,

Води не надаси! —

Гора сказала правдоньку.

А я вам дам порадоньку,

Як жити до пуття:

Кохайте щиро правдоньку —

І дасть вам бог одрадоньку

Щасливого життя.

[1864—1872]

СОБАКА Й КІНЬ

Був на селі Квачан-собака,

Кудлатий та товстий;

Хвіст здоровенний, як ломака,

І сам такий страшний.

Раз, лежачи знічев'я на травиці

У холодочку під кущем,

Він розбалакався з Конем

Про те, про се, про всякії дурниці,

А далі річ на те звернув,

Що він у господарстві — сила,

Не те що Кінь або Кобила,—

Усяк се, може, чув.

— Що ж, Коню, ти? Попихач головатий...

Диковина тим возом торохтіть;

Велике діло борону тягати

Або снопи возить!

Он я: і череду у полі доглядаю,

Ввесь двір, кошару стережу,

До току побіжу

Цілісінькую ніч не спочиваю! —

На річ таку Собаці Кінь сказав:

— Се, може, й правда, хто вас знає;

На світі всяк буває...

А я б тебе про от що попитав:

Коли б я не хотів у полі працювати,

Коли б я хліба не возив,

То що б стеріг тоді кудлатий

І що б він їв?

І люди є такі ледачі,

Мудрують по-собачи:

Ми, бачте, сила, ми — стовби,

У нас, мов, золоті лоби,

Ми громадяне,

А то все суччя копійчане,

Бадилля світове!..

Сказав би щось про Квачана такого —

І що воно й до чого,—

Та цур йому! Бо ще порве...

[1864—1872]

Я про охочих до мандрівки

Давно сказать хотів:

Хто дома зледащів,

Тому не жаль домівки.

Діди мовляли їм колись:

Ідіте, ринде,

Куди інде, —

Нащо ви нам здались?

Там, може, вас не знатимуть,

То й риндою не зватимуть.

[1864—1872]