Веселий телефон

ПАН НА ВСЮ ГУБУ

В якійсь далекій стороні...

В Німеччині... в Туреччині... Та ні!..

(Таку ледачу пам'ять маю,

Що й не згадаю).

Далеко десь, серед чужих країв,

Пан на всю губу жив,

У розкоші, як пану подобає;

Суддею б то, чи що, служив

(Чи справді є там суд — хто його знає

Жив, хороше і їв, і пив,

Нічого не робив,

Підписував, що скажуть люде,

Не знаючи, що з того буде.

Так живучи, про що тужить?

Два віки б жить,

Не сподіваючись умерти,—

Та от біда: як набіжить —

Не заховаєшся від смерті...

Настав той скорбний час —

І панів вік погас,

Сказати просто — вмер, та й годі,—

Спокійно, тихо, мов заснув...

Засумували всі в господі,

Бо добрий господар він був.

Як не живи, а на тім світі

Про все одвіт оддай,

На панство не вважай,

Бо там не те, що у повіті.

Явивсь мій пан, стоїть і жде,

І думає: «Ну, що то буде?..»

Аж дивиться — громада йде,

Усе старі, поважні люде.

— Ну, брате,— кажуть,— як ти жив?

Добро чи зло робив?

— А що ж, панове,— пан мовляє,—

Нічого не робив,

Мене усяке добре знає:

Суддею був, для себе жив,

Про все мені було байдуже...

— Ну, добре ж,— кажуть,— милий друже,

Гаразд, що так ти жив.

А нуте, братця, одчиняйте

Ворота в рай! Земляче, йди! —

Промовили діди.

— З якої речі? Потривайте! —

Озвався сивий дід,

ДЕРЕВЦЕ

Ішов Панас із города додому

З сокирою й мішком.

Вертаться довелось самому,

Прямуючи ліском.

Іде Панас, не розглядає,

Міркуючи про щось

(Міркує той, хто нужду знає),

Аж чує — кличе хтось.

— Гов, дядьку! — хтось гукнув близенько.

Оглянувся: —А хто там,— каже,— де?

— Се я,— озвалося тихенько

Деревце молоде,

Як вгледіло я вас, так аж зраділо.

— А що тобі? — пита Панас.

— Є дільце, дядечку, до вас.

— Кажи, яке там діло.—

Деревце почало казать,

Яке йому життя погане.

Що не росте воно, а в'яне,

Що ніде віти розпускать

Через оті дуби й осики,

Хоч пропади навіки.

— А якби я само росло,

Я б не таке було:

Я б виросло високе та зелене,

Усі раділи б через мене:

Вівчарики і орачі

У холодочку б тут лежали,

Ввесь день би пташечки співали І спали б уночі...

Зробіте ласку, дядечку, велику,

Не жалуйте дерев старих,

Озьміть та вирубайте їх,—

Я дякуватиму довіку! —

Достав Панас сокиру та брусок,

Налагодивсь — і полягли дерев'я...

Пропав лісок

Знічев'я!

Тепер само собі стоїть

Деревце молоденьке,

Сміється, шелестить

(Раденьке, що дурненьке!).

День, два — не вспіло погулять,

Вже й лихо стало докучать:

То сонечко пече, то вітер його пхає,

А іноді буває

Морока і з дощем.

ВЕДМІДЬ-ПАСІЧНИК

У темнім лісі, за горами,

Зібравсь усякий звір:

Вовки, лисиці з ховрахами,

Зайці дурні, шкодливий тхір

І ще там деяких чимало

Безпечно в лісі панувало.

Була і пасіка у них...

Нехай, мов, люди не гордують,

Що тільки все вони мудрують

У хуторах своїх!

От радиться громада стала —

Кому б то пасічником буть?

Лисичка зараз і вгадала:

Ведмедика кликнуть!

Послухали і по-дурному

Постановили, що нікому

Так не впадає, як йому.

Не то розумний — дурень знає

І скаже світові всьому,

Як скрізь Ведмідь той мед тягає,

Так де тобі! І не кажи,—

Себе, мов, стережи»!

Почав Ведмідь хазяйнувати,

У пасіці порядкувати:

Щодня він мед тягав

Та в берлозі ховав.

Дознались, кинулись до його —

І меду не знайшли нічого...

До суду потягли,

Прогнали злодія старого

Та ще й приказ дали:

Заперти бісового сина

На цілу зиму в берлозі.

Ведмедику лиха година:

Зарився у лозі,

Дарма, про все йому байдуже,

Лежить та ласує медком.

“З тобою, — дума, — милий друже,

Нам тільки й жити двом”.

Таких Ведмедів на приміті

Ще трохи є у нашому повіті.

[1864-1872]

МУХА Й БДЖОЛА

Весною Муха-ледащиця

Майнула у садок

На ряст, на квіти подивиться,

Почуть Зозулин голосок.

От примостилась на красолі

Та й думає про те,

Що як то гарно жить на волі,

Коли усе цвіте.

Сидить, спесиво поглядає,

Що робиться в садку;

Вітрець тихесенько гойдає,

Мов панночку яку...

Побачила Бджолу близенько:

— Добридень! — каже їй.—

Оддиш хоч трохи, моя ненько,

Сідай отут мерщій.

— Та ніколи мені сидіти,—

Одвітує Бджола,

— Вже час до пасіки летіти:

Далеко від села.

— Яка погана,— Муха каже,—

На світі доленька твоя:

Раненько встане, пізно ляже...

Мені б отак — змарніла б я,

За тиждень би головоньку схилила.

Моє життя, голубко мила,—

Талан як слід:

Чи де бенкет, чи де обід

А бо весіллячко, родини,

Такої гарної години

Ніколи не втеряю я:

І їм, і ласую доволі,—

Не те що клопоти у полі

І праця бідная твоя!—

На річ таку Бджола сказала:

— Нехай воно і так;

Та тільки он що я чувала,

Що Муху зневажає всяк,

Що де ти не поткнешся

Або до страви доторкнешся,—

Тебе ганяють скрізь:

Непрохана не лізь.

— Стару новинку,— каже Муха,—

Десь довелось тобі почуть!..

Запевне, дурень дурня слуха...

Велике діло — проженуть!