ВОВК І ЛИСИЦЯ

Лисиця десь м'ясця дістала.

Тихесенько прибігла під стіжок,

Ум'яла більшенький шматок,

А менший у сінце сховала —

На другий раз, бо нужду знала;

Сама ж спочити прилягла...

Воно годиться, попоївши;

Не молода-таки й була,

Натомиться, всю ніч ходивши...

Аж ось — у гості Вовк біжить.

«От,— дума,— і лягла спочить!»

— Добридень, кумо! —Вовк гукає.

Той спить, хто щастя має!

От, кумо, лишенько мені

У сій поганій стороні:

Никав всю ніч, аж утомився —

Та й що ж! Ніде не поживився!

Чи до кошари підберусь —

Боюсь!..

Вівчар не спить, в сопілку грає...

Таке-то кум твій щастя має.

А їсти, кумо, аж-аж-аж!

Цілісіньку б із'їв корову! —

Кума ж

На сюю жалібную мову

Так каже кумові свому:

— Сердешний куме!Ну й чому

Ти не прибіг до мене вранці?..

Отут не козаки живуть — поганці!

Мабуть, їм ніколи й заснуть;

Усе так пильно стережуть,

Що треба гаспидського митця,

Щоб обдурить та поживиться!..

Поїж сінця...—

А Вовчик не про сіно дума;

Коли б йому шматок м'ясця!

— Ні,— каже він,— спасибі, кумо!

Та й з тим голодний лицар мій

Пішов додому сам не свій.

Оце ж то теє: на, небоже,

Те, що мені не гоже.

1853

МІРОШНИК

Мірошник мав хороший млин.

В хазяйстві неабищо він:

Про се гаразд усякий знає,

Хто хлібець має.

Млин у Мірошника був водяний.

Мірошник той

Хомою звався,

І був він чоловік такий,

Що не гаразд за діло брався;

А інший раз

Буває дорогий і час.

Вода раз греблю просмоктала...

Ну що ж! Узять би й загатить.

Так ні! Мірошник спить та спить.

Вода ж біжить... ще більш прорвала;

Хомі й за вухом не свербить.

Хто йде — мерщій у млин загляне:

— Ой Хомо, Хомо, схаменись!

Он скоро вже й води не стане;

Піди лиш, брате, подивись! —

А він їх слуха щось не дуже:

— Нехай лиш! Річка — не калюжа;

Води ще стане на ввесь вік! —

З Хоми сміються добрі люде:

— Тоді побачимо, як буде,—

Дурний ти, Хомо, чоловік!—

І справді сталось, як казали:

Вода зійшла — колеса стали.

Злякавсь Мірошник та й біжить

Притьмом до прірви, щоб гатить.

Курей тим часом із десяток

Прийшло напитися води.

Уздрів Мірошник сих паньматок.

— Бач, капосні! — кричить.— Куди?

У мене й так води немає,

Ще й ви сюди?! —

І зозла палицю хапає...

Шпурнув — та й всіх курей побив.

А млин стоїть, хоч прірву й загатив;

І що робити — не втямає...

Ні з чим зостався мій Хома:

Води нема, й курей чортма.

На світі є такі пани:

Без діла сотні всюди сують,

А за недогарок вони

Людей і лають, і мордують.

(Вони се так, бач, хазяйнують!)...

Та й диво, що у них

Хазяйство піде все на сміх!

1853

ЛИСИЦЯ Й ОСЕЛ

— Відкіль бредеш ти, голово лиха? —

Лисиця так мовля Ослові,

— Дивився, як там Лев здиха

Аж ген у тій діброві!

Піди, паньматко, подивись;

Ти ж зналася із. ним колись...

І! Що тепер is ним зробилось!

Де в біса й сила тая ділась!

А то, було, як гуконе —

Не втямиш з ляжу-, де б сховався,—

Таке було те пугало страшне!

Мабуть, його весь світ боявся...

Тепер лежить, неначе пень,

І ніч і день.

Ніхто його вже не боїться,

Усяк безпечно йде дивиться,

Хто схоче — добре ускубне

За вражий чуб його зубами,

А хто під боки стусоне

Чи дрюком, чи рогами.

— А ти, запевне, не посмів?! —

Йому підсміює Лисиця.

— Оце-таки! Чого ж дивиться?

І я його раз захмилив,—

Нехай і наших знає!

А й в людях такечки буває,—

Чи то вже світ тепер такий:

Поки ти чим кому страшний,

Усяк тебе і поважає;

А тільки як-небудь спіткнись,—

Дивись —

Хто й поважав, той лає.

1853

ЧИЖ ТА ГОЛУБ

Весною Чижик молоденький,

Такий співучий, проворненький,

В садочку все собі скакав

Та якось в западню й попав;

Сердега в клітці рветься, б'ється...

А Голуб бачить та й сміється:

— А що? Попавсь? От тобі й на!

Вже, певно, голова дурна...

Не бійсь, мене б не піддурили,

Хоч як би не хитрили,

Бо я не Чижик! Ні... оце! —

Аж гульк — і сам піймавсь в сільце.

Ото на себе не надійся,

Чужому лихові не смійся!

1853

ДВІ БОЧКИ

Дві Бочки їхало колись селом:

Одна з горілкою, повненька,

Друга — порожня, тож слідком.

Та, що з горілкою,— тихенько,

Повагом йде собі та йде;

Порожня ж так тобі пустує,

Та так брика, та так басує,

Що аж на все село гуде.

Хто йде — із ляку швидш звертає,

Та ще й налає:

— Який се враг її приніс?

Нехай їй біс! —

Хто про свої діла стрекоче,

Кому й не слід, коли захоче,

Тому усяк мерщій зверта,

Бо він такий, як Бочка та:

Усіх од себе проганяє.

Зате розумний чоловік

Живе тихесенько ввесь вік,

Не торохтить і не гукає —

Та й місце має.

1853

ЖАБА Й ВІЛ

Раз Жаба вилізла на берег подивиться

Та й трошечки на сонечку погріться.

Побачила Вола

Та й каже подрузі тихенько

(Вигадлива була!):

— Який здоровий, моя ненько!

Ну що, сестрице, як надмусь,

То й я така зроблюсь?

От будуть жаби дивуваться!

— І де вже, сестро нам рівняться...

Казать їй друга почала;

А та не слуха... дметься... дметься...

— Що, сестро, як тобі здається,

Побільшала хоч трохи я?

— Та ні, голубонько моя!

— Ну, а теперечки? Дивися!

— Та годі, сестро, схаменися! —

Не слуха Жаба, дметься гірш,

Все думає, що стане більш.

Та Й що, дурна, собі Зробила?

З натуги луснула—та й одубіла!

Такі і в світі жаби є,

Прощайте, ніде правди діти;

А по мені — найлучче жити,

Як милосердний бог дає.

1853

МУЖИК ТА ЛИСИЦЯ

Колись-то Мужика Лисиця попитала:

— Скажи, будь ласкав, куме мій,

За що се честь така ось шкапі сій?

Про се вже я давно спитать тебе бажала;

Коли не подивись —

Вона з тобою скрізь:

Чи у дорозі, чи на полі;

І їсти, й пити їй доволі...

А як признаться, то вона

Скотина предурна!

— Але,— їй каже кум,— не в розумі

тут сила!

То все бридня... Тут думка не така:

Нам треба тільки, щоб возила

Та слухалася батіжка,

1853

ПРОХОЖІ ТА СОБАКИ

Через левади та городи

Два кума йшло з весілля до господи.

Бредуть, балакають про щось...

Аж ось

Де не взялась Собака в біса —

Чи з-під воріт, чи із-за ліси,—

Присікалася, аж вищить...

Коли поглянуть — ще біжить,

Мабуть, з десяток чи й не більше...

Та як напали — батю мій!

Одна гаразд, друга ще гірше.

Кіндрат маха ціпком мерщій.

— Ось не займай лишень, Кіндрате,—

Тут обізвавсь до його Клим,

— Я їх натуру знаю, брате,—

Відчепляться... ось ну, ходім!

Та не махай і не дивися...—

От вони йдуть собі та йдуть.

Собаки й справді унялися,

А далі стало вже й нечуть.

Отак зависливії люди

(Вони є всюди!):

Якщо завидно їм — куди!

Брехати, мов собаки, стануть...

А ти собі іди та йди:

Набрешуться та й перестануть.

Березня 12 дня, 1853

Ніжин

МИША И ПАЦЮК

— Добривечір, сусіде мій!

Чи всі ви живі та здорові?..—

Гукнула Миша Пацюкові.

— Та ще,— Пацюк мовляє їй.

— А я се,— каже,— прилинула,

Щоб розказать тобі, що чула,

Щоб ти радів, як я, та знав:

Лев, кажуть би, Кота піймав...

— Якого?

— Катюгу нашого рудого,

Що нам просвітку не давав.

— Гай-гай!—Пацюк мовля.— Раденька,

Як кажуть, що дурненька!..

Що з того, що піймав?..

Як дійдеться у них до чого —

Не бачить Лева нам живого!

Бо знаєш, що за звір той Кіт!

Отак, як хто кого боїться,

То й думає, що на того ввесь світ

Так буде, як і він, дивиться.

1853