КУРІПКА ТА КУРИ

Рано-вранці один селянин поїхав на базар продавати городину. Коли він добувся туди, люди вже посходилися. Той продає, той купує, а той просто тиняється знічев'я.

Спродався селянин та й збирається додому. Коли це бачить - поблизу юрба. Зацікавився чоловік, що там таке. Підходить, дивиться - аж то приручена куріпка. Походжає собі спокійно, нікого не боїться.

Сподобалась вона селянинові.

- Продаєш? - питає в господаря.

- Продаю. [120]

- Скільки?

- Стільки.

- Дорого.

- Дорого за куріпку, що лагідна, мов ягня? Вона вже кілька місяців у мене і весь час ходить вільно, не тікає, а ввечері завжди вертається до свого гнізда. От візьми та пусти до курей, вони її приймуть як свою.

Поторгувалися трохи й ударили по руках. Узяв селянин куріпку, приніс додому й пустив у курник.

А вона й справді була дуже смирна. Не просить більше, ніж їй дають, поклює любесенько зерна, поскубе зеленої травиці, води нап'ється і сидить у затінку. Здавалося, їй до вподоби нове товариство.

Та кури відразу її не злюбили. Дзьобали й гнали від себе. Півні не пускали під зелене гілля, клювали в голову й висмикували пір'я.

Засумувала бідна куріпка, почала ховатися Далеко в заростях, аби ніхто їй не допікав. Тільки як захоче їсти, виходить несміливо на подвір'я.

На її щастя в зарості часто прилітав горобчик. Куріпка з ним заприятелювала. От якось жаліється йому: [121]

- Знаєш, любий горобчику, не люблять мене кури, хоч на очі їм не з'являйся. А все тому, що я не їхнього роду. Тільки підійду до них, одразу женуть геть. Ця зневага завдає мені жалю, бо я до такого не звикла. Ще коли жила в горах, нас, куріпок, усі птахи любили й мали собі за честь нашу прихильність до них. І в домі мисливця, якому я потрапила до рук, мене любили й пестили. Найдобріше зерно давали, ласощами пригощали. А тут отак зненавиділи!

Послухав горобчик куріпку і похилив голову. Хоч у горобців язик без кісток, та цей був добре вихований і не любив пліткувати. Тож тільки й спробував, що втішити куріпку.

- Не сумуй,- каже.- Зажди трохи: далебі, перетреться, перемнеться та й так минеться.

По кількох днях селянин помітив, що куріпка ховається в заростях.

«Посаджу-но я її в курник,- думає,- разом з курми та замкну. Не випускатиму, аж поки звикнуть бути вкупі».

Так і зробив. Цілий тиждень не випускав їх. Нарешті відімкнув курника. Кури відразу побігли на моріжок, а куріпка - в зарості до горобчика. [122]

__ Горобчику любий,- каже радісно,- таки

на твоє вийшло. Тепер я не журюся. Горобчик злетів нижче, аби краще чути.

- Не журюся,- провадила далі куріпка,- бо побачила: все зло, яке мені кури чинять,- не від зневаги до мого роду. Півні тільки те й знають, що битися між собою, і не тому, що ненавидять одне одного - адже вони одного роду! - а тому лише, що забіяки! Через те й не живуть у згоді.

- Я це знав,- осміхнувся горобчик.- Але не казав тобі, бо хотів, аби ти сама збагнула.

- Тепер-то я збагнула,- сказала куріпка,- і мені байдуже до їхніх вихваток.

ЛИСИЦЯ Й ЛЕВ

- Ти вже виріс, став справжнім лисом,- сказала Хитрунчикові мати-лисиця одного гарного літнього ранку, напоєного пахощами трав 1 квітів.- Можеш виходити на полювання сам. я в твоєму віці сама собі їжу добувала. Либонь, я Розповідала тобі про пригоду з дикими качками...

Аякже, мамо, аякже! - вихопився Хитрунчик ,боячись, що мати знову почне повчати [123]його на своїй давній пригоді, котру він слухав^ стільки разів, що й чути вже не міг.

- Ну, то ходи оглянь околиці. Та далеко не заходь і в обід повернися, розкажеш, що бачив, як полював. і

- Біжу, мамо,- зрадів Хитрунчик.

- Бувай здоровий. Ні пуху ні пера!

Лисиця стояла біля нори й задоволено стежила за сином, аж поки він зник за деревами. Тільки тоді полізла вона в нору.

Спокійно спливав час у цьому потаємному закутку великого темного лісу, неприступного людям. Лисиця поволі патрала курку на обід. Аж раптом тишу й супокій порушив якийсь шум. За мить галявиною промчав захеканий Хитрунчик і вскочив у нору. Не пізнаєш його - блідий, очі нестямні.

- Дитино моя! - крикнула мати, покинувши курку.- Дитино моя, що тобі сталося? Чому ти такий?

Хитрунчик упав на стільця, бо ноги не тримали його.

- Ох, матусю, що я тобі скажу! Бачив я таке страховисько, що годі й змалювати!

- Яке ж- те страховисько?

- Величезне, руде, з довгим волоссям на [124] шиї, із здоровенною головою! А пащека яка! Як роззявило - а там зуби!!! Зроду таких не бачив! __ І той звір щось тобі заподіяв?

- Та ні, мамцю! Я ж не підходив до того чудовиська! Воно навіть мене не бачило!

- Отакої! То чого ж так налякався?

- Ой матусю, якби ти його бачила, ти б мене не питала.

- Любий мій Хитрунчику, посидь трохи та отямся. Нема чого тобі боятися. Але сьогодні вже нікуди не підеш.

- Ба! Не тільки сьогодні - більше ніколи носа з нори не випхну!

Лисиця осміхнулася й знов узялася до курки.

А Хитрунчик і справді просидів весь день удома. І взавтра, й позавтра теж нікуди не поривався. А на третій день уранці, тільки прокинувся - каже:

- Не можу я більше, мамо! Обридло мені сидіти в норі! Вийду я!

- То вийди, чому б не вийти?

Побіг Хитрунчик. Повернувся в обід перестрашений.

- Я знову бачив ту почвару! - вигукнув.- Лежала на галявині й грілася на сонці. [125]

- Яка ж вона була сьогодні?

- Трохи менша, ніж того разу. Я й тепер налякався, що там казати, але не так, як перше. Навіть підходив ближче й розглядав. Такенна голова... Що воно за звір, мамо, ти знаєш?

- Та то ж лев, дитино моя. Чи ж я тобі про нього не казала?

- А справді! То це він такий?

- О Хитрунчику мій, як ти вже в світ вийшов - -пізнаєш багато дивних речей.

На; ранці Хитрунчик знов подався на

полювання і відтоді почав ходити щодня.

Якось увечері повернувся Хитрунчик до нори радий та веселий.

- Мамо, мамо! - гукнув здалеку.- Що я тобі скажу!

- А що, синочку?

- Я знов бачив лева. На галявині. Пішов я туди, бо ще перед кількома днями нагледів там кущ дикого винограду. Ягоди були зелені. Сьогодні я подумав, що вони, певно, вже дозріли, і вирішив покуштувати. Підходжу - аж бачу просто себе лева. Спершу я розгубився й хотів утікати, але глянув на нього ще раз - і вмить страх кудись подівся. І набрався я такої одваги, що ти й не повіриш! [126]

- Якої ж?

- Я підійшов і заговорив до нього.

- Справді?

- Слово честі, мамо!

- Що ж ти йому сказав?

- «Добрий день, леве, - кажу, - сьогодні гарна днина, авжеж?» - «Авжеж, гарна, моє

лисенятко, - відказує лев.- А ти що тут робиш?» - «Прийшов до цього куща скуштувати винограду. Не знаєш - достиг він уже? Кілька день тому був ще зелений».

Лев засміявся та й каже: «Я до нього не підходив, він мені не смакує. Може, досі й дозрів. Ходи-но, маленький, сам поглянь».

Я йому красненько подякував, нарвав ягід та й подався геть. Сміх бере, коли згадаю, якого страху я набрався, побачивши лева. А зараз сам заговорив до нього! Ти віриш мені, мамо?

- Вірю, синку. Бо знаю: найстрашніші речі, коли до них звикнеш, стають нестрашними.

ЛЮДИНА І ЛЕВ

Зустрілися якось чоловік з левом і пішли разом далі. Ідуть, гомонять про се, про те. По якомусь часі перекинулась розмова на рід людський [128] та на лев'ячий. І кожен заходився свій вихваляти.

- Хіба є на світі хтось могутніший і прекрасніший за нас? - каже лев.- Люті звірі тільки зачують в лісі наш голос - щодуху втікають, куди очі світять, а що вже всіляка дрібнота, то нема що й казати - забирається в нори й потерпає зо страху. Навіть земля та вітер тремтять, як лев подає свій голос. Ніхто не годен його перемогти.

- Так, ніхто, крім людини, - відповідає супутник.- Бо людина - то найдовершеніше створіння на землі. її сила, помножена на розум, нездоланні. Все, що є живого на світі, боїться її. Одні звірі втікають від людини в такі місця, де не ступала її нога, інші скоряються їй і вірно служать все життя. Нема й не буде ніколи такої сили, що могла б збороти людину.

Отак розмовляючи, дісталися вони роздоріжжя, на якому стояла мармурова статуя - мисливець у двобої з левом. Мисливець переміг - притис звіра до землі. Побачив те чоловік і вигукнув:

- А що я тобі казав, леве? Тепер ти бачиш, що ми, люди, найгарніші з усіх створінь на землі й могутніші за будь-якого звіра? [130]

Лев зареготав так, що, здавалося, грім гуркоче.

- Теж мені доказ! Скажи, хто вирізьбив цю статую? Людина, не хто інший! А коли б леви знали різьбярство, чи не побачив би ти хтозна-скільки статуй, які зображували людину, що її переміг лев і звалив додолу?!

ВОВК І ЦАПИК

Стояв сонячний весняний день. Блакитне небо було чисте, лагідний вітерець гуляв над зеленими левадами, пестячи яскраві квіти.

Гарненький білий цапик вистрибував на подвір'ї високого будинку біля припнутої кози.

- Ме! Ме!- гукав він.- Коли вже нас поведуть на пасовисько? Я вже тут занудився.

- Почекай,- відповідала йому мати.- Хіба не знаєш, що наша господиня тісто місить? Ось напече хліба, тоді й поведе нас у поле.

- У поле?- радісно підстрибнув цапик.- Я там ніколи не був. Відтоді як народився, нас беруть лише в гори. Що таке поле, мамо?

- Це рівна земля, дитинко. Там є дерева и багато пшениці. Звідти приносить нам господиня [131] траву, там і ячмінь росте, який ти любиш.); І річка тече.

- О, то там чудово! Скажи, мамо, а поле видно з тієї скелі, що за хатою?

- Авжеж, видно.

- От добре! Я вилізу на неї, подивлюся.

- Вилазь, коли вже така нетерплячка, - осміхнулася мати, - тільки не барися, бо скоро прийде господиня.

Побіг цапик за будинок і сміливо пострибав з каменя на камінь угору, на скелю, за якою починалося урвище. А внизу, скільки око сягає, прослалася широка зелена долина.

- То ось воно яке, поле! - зачудовано зітхнув цапик.- Ніколи такого простору не бачив.

Дивився він у далечінь і не міг надивитися. Раптом згадав про річку.

«Де ж вона є? - думає.- Щось не видно...»

Але в цю саму мить його гукнула мати:

- Ходи сюди! Вже господиня наша прийшла!

- Ще трішечки, мамцю, я тільки річку знайду й одразу дожену вас.

- Гляди, не гайся! [132]

- Ні. Ходіть без мене, я недовго. Дорогу я вже бачу!

Господиня відв'язала козу й пішла з нею. Про цапика вона не турбувалася, бо знала - він їх наздожене. Хіба ж він залишиться без , матері бодай на хвилину?

Отож і рушила вона. А цапик зі скелі роздивлявся й роздивлявся навсебіч.

Раптом його око завважило щось унизу. Приглянувся - аж то здоровенний сірий вовчисько біжить кудись манівцями.

Не злякався цапик. Хіба ж вовк його дістане на такій висоті? І схотілося малому познущатися з сіроманця. Він гукнув:

- День добрий, дядьку вовче! Що це ви біжите, а сюди й не дивитеся? Загордували, як бачу.

Вовк глянув угору й уздрів цапика.

«Е-е-е, надто високо, - подумав, - не долізу».

О, що за очі! Я просто щасливий, що їх побачив! - гукає далі цапик.- Червоні та «лискучі! А блискавки з них не вилітають?

Вовк вишкірив зуби, але промовчав, - що було казати? [133]

- Ого-го-го, оце так зуби! - реготав цапик.- Як тільки в роті вміщаються? Язика чи губи часом не поколеш? Ха-ха-ха!

«От лиха година - не доскочу! - знову подумав вовк.- Я б тобі показав!»

- Але ж і шуба в тебе! Густа і м'яка! Правду казав днями наш пес! А я, дурний, не вірив, думав, що то він бреше. Чи не взяв би ти мене, дядечку вовче, із собою - вкупі веселіше буде! Ти б мені казку розповідав узимку біля вогнища. То візьмеш?

- У-у-у, западись ти! - пробурчав вовчисько.

- А знаєш, що казав наш собака? - знову крикнув цапик.- Що в тебе шия не повертається. Хі-хі-хі! Що ти як дерев'яний, і всі з тебе сміються! А ти, чув я, з ним приятелюєш? Тільки зустрінетесь - зразу обіймаєтесь, як брати. Це правда?

Вовк дивився на цапика, і очі йому палали вогнем.

- Зажди трохи, - співав своєї цапик, - посидь, скоро прийдуть моя мати з господинею і собака, вони тебе пригостять. Не квапся! [134]

Вовк важко підвівся й поволі ступив кілька кроків. Потім спинився, повернув голову й гукнув:

- Коли ти гадаєш, цапику, що з мене поглузував, то сам себе дуриш. Знаєш, хто тут насправді з мене насміявся? Не ти, а скеля, на яку я не можу вилізти!

По цих словах почвалав сіроманець стежкою до гір і скоро зник за деревами, потамувавши свою лють.

ЗЕВС І ЛИС

На вершині Олімпу сидів на своєму троні цар богів Зевс і оглядав землю, що лежала далеко внизу.

Глибоко задумався він того ранку, бо мав настановити звірам царя. Вибирати з-поміж них треба справді гідного, а в такій справі легко схибити.

Сонце в безмежній тиші поволі випливало на блакитний небозвід, обливаючи золотом обличчя наймудрішого з безсмертних. І коли підбилось воно високо-високо, Зевс ударив об скелю [135] своїм довгим блискучим скіпетром. Тої ж миті з'явився перед ним Гермес*.

*Гермес - у грецькій міфології бог отар, пізніше - посланець богів, бог торгівлі, покровитель мандрівників, гімнастів.

- Я до твоїх велінь, батьку! - каже.

- Оце думав я, Гермесе, кого настановити царем звірів.

- І кого ж ти вибрав? Певне, лева?

- Ні. Цар повинен відзначатися не тільки силою. Йому потрібні ясний розум та кмітливість; хто їх не має- той не державець. А сильним звірам часто бракує і того, й того. Спершу я завагався поміж силою й розумом, але вибрав друге. Лев, якого ти згадав, Гермесе, окрім зубів та пазурів, не має нічого. Звичайно, ними він може багато чого зробити, але не все, що треба. Тому розум часом перемагає силу, а владарює завжди краще. Отак розваживши, хочу я настановити царем лиса. Що ти на це скажеш, Гермесе?

- Твій розум ясніший, ніж у будь-кого з безсмертних і смертних, - відповів йому той.- Як ти зробиш, так і буде мудро.

- Але ж маю я сумнів, Гермесе. Здається мені - лис дуже лихий. А тому хочу впевнитися, що він за один.

Хочу подивитися, чи покине він свої витівки тепер, коли йому випаде така честь. Адже бути повелителем - річ не проста. Що робить він, те роблять і підданці. Тим-то й покликав я тебе, Гермесе.

- Наказуй, Зевсе!

- Спустися на землю й сповісти всім звірам мій рішенець. І звели їм зібратися завтра в полі - буде коронація царя. Я теж спущуся - пересвідчитись, чи правильно вибрав, а чи ні.

Блискавкою помчав Зевсів гонець на землю сповіщати його волю.

Взавтра на широке поле зійшлися всі звірі, великі й малі, дикі й свійські - чекали на свого Царя. Зевс і собі спустився з Олімпу і став під крислатим деревом, невидимий нікому.

Невдовзі вдалині показалася величезна колісниця, що посувалася повільно-повільно. Тягли її вовк, лев, кінь і корова. Коли колісниця наблизилася, на ній побачили горду постать лиса. Очі йому палали. Він уже уявляв, як сам Зевс поставить його перед усіма звірами, як покладе йому на голову корону й зведе на уквітчаний трон. І стане він царем звірів, і «Будуть законом для них його слово й бажання.

«Зараз мене вшановуватимуть всі звірі! - думав [137] лис.- Хіба міг я, лис, бодай подумати, що в мене поставлять на осяйну колісницю, яку везтиме лев... Та й вовк би не посмів так про себе подумати. Хіба що кінь та корова - бо вони споконвіку мали себе за поважних осіб».

В цю мить Зевс пустив з-під дерева на край дороги курча. Ніхто його не помітив. і

Аж ось курча впало в око лисові. Вмить забув цар, хто він є і де він є, забув про трон та корону, плигонув з колісниці й шасть до курчати!

- Оце пощастило! - вигукнув він.- І як тільки це курча тут опинилося, мені на превелику радість!

Тоді Зевс вийшов з-за дерева. І такий він був гнівний, що, глянувши на нього, всі звірі скам'яніли, мов мармурові статуї.

- Облиш курча, лисе! - загримів бог.- Йди собі геть, щоб не бачили тебе мої очі! Я хотів тобі вручити царство, бо мав тебе за розумного і сподівався, що віднині, коли тобі випадає така доля, ти покинеш свої давні звички. Ба ні! Який ти був, такий і лишився. Тож не бути тобі царем поміж звірів!

Огорнувся розгніваний Зевс хмарою й зник. [138]

ЛИСИЦІ

Кілька лисиць, полюючи спекотного літнього дня, дуже спрагли. На лихо, поблизу не було ні криниці, ні джерела. Надумали вони піти напитися до Меандру. Та, діставшися річки, побачи-| ли, що берег дуже високий і крутий, а вода| мчить і вирує. Спинилися лисиці, задума-і лися.

- Е-е-е, спробуй-но звідси напитися! - каже одна.

- Отож-то й є! Гляньте - вода лютує! Аж піниться! Ніяк і вступити в річку! - притакнула друга. ;

- Жаль! - зітхнула третя.- Я вже конаю із спраги!

- І я ось-ось зомлію. Але лізти туди - нема дурних. Хоч би мене за царя обрали за це - не полізу, - докинула інша.

- А ніхто й не пообіцяє тобі царства, ти й так можеш утопитися, - засміялася подруга, нахилившись над потоком. А підвівшися, покрутила головою.

- Кому як, а мені аж моторошно!

І лисиці, стоячи на березі, почали роздивлятися на обидва боки, чи нема де спадистого [140]схилу, щоби дістатися води. Але берег скрізь був крутий.

- Безталанні ми! - кажуть.- Кому ще випало вмирати зі спраги, коли поруч стільки води?

Тоді одна молода лисичка, промітна та жвава, що мала себе за велику розумницю й любила хизуватися своєю кмітливістю, почала з них глузувати.

- Безталанні! Хі-хі-хі! Вже б сказали, що боягузи! Води злякалися, страшно їм скупатися!

- А ти що, не боїшся? - спитала подруга.

- Я? Анітрохи! Чи ти думаєш, я така, як ви?

- Голубонько, - відказала їй літня лисиця, - не боягузи ми, і це не раз доводили. Але ти бачиш, яка скажена ця річка?

- Отож я й кажу, що боїтеся! - не вгавала та. - Хіба ні?

То напийся сама, коли така розумна! - вигукнула одна підстаркувата лисиця, якій урвався терпець.

- А що ви думаєте? Нап'юсь тієї ж миті шубовсть у річку! Стрімка течія підхопила лисицю, закрутила й винесла аж на [141] середину. А подруги, тільки-но вона виринула, загукали з берега:

— Ти ж не тікай, не кидай нас! Подивись, пошукай такого місця, де б ми могли спуститися.

Та сміливиці було не до того. Вода мчала її швидше й швидше не знати куди. Що її чекало? Неймовірний жах пройняв лисицю.

— Егей! — гукали подруги.— Зроби нам ласку, хоч оглянься та скажи що-небудь!

Але як озирнутися? Як відповідати? А проте, щось треба було сказати, і, коли вода підкинула лисицю, вона крикнула:

— Відповідь моя в морі! Оце я й пливу по неї.

Здивувалися лисиці з такої мови, глянули одна на одну.

Аж раптом з дерева долинув насмішкуватий голос птаха:

— Вона пливе чи вода її несе? Ох, бідолашна, терпить через свою голову! Хотіла бути розумною там, де великого розуму не треба, от і має! Вона може втопитися, але й досі козириться, не хоче показати, яку дурницю вчинила. Хотіла б опинитися на березі, та пізно. Хіба що Зевс їй допоможе... [142]

РИБАЛКИ

Сіли якось двоє рибалок у човен і, тільки-но на світ благословилося, попливли в море. День починався погідний, небо було чисте й блакитне.

— Я певен — сьогодні нас чекає багатющий улов. Погода — кращої не треба, пора — саме для лову, а ми рибалки вправні та спритні. Гріх не наловити! — каже задоволено один.

— Авжеж!— притакнув другий.— Сьогодні кошики будуть повні.

Почали вони вибирати снасті. Що за напасть? Нажива з'їдена, а риби нема.

— Ти диви!— каже один.— Такого мені ще не бувало. Дивоглядь та й годі!

— А може, на інші гачки щось зловилося? Рано нарікати. Нумо гляньмо, друже!

Але й далі не траплялося нічогісінько, крім одного-єдиного рака, та й той устиг дременути.

— Чи не податися куди-інде? Може, там пощастить!

— Гаразд.

Налягли вони на весла, запливли ще далі в море й знов закинули снасті. Простояли до [143] полудня, але й тут намарне. Зажурилися рибалки.

- Скажи комусь - не повірить! Вже відколи в морі, а досі й рибинки не бачили. ?

Рушили невдахи до берега й запливли й невеличку, оточену скелями затоку, де завжди? водилася риба. Довго рибалили, а риба не бралася та й не бралася. Так тривало, аж поки смеркло.

З досади рибалкам і говорити не хотілося Аж ось один пробурчав:

- Ет, змарнували ми день! Жаль праці.

- Так нам і треба, такі ми рибалки! - озвався другий.

І взялися вони, засмучені, за весла - рушати додому. Коли це з води вистрибнула здоровенна1 рибина і впала в човна. Така здорова, аж човен захитався.

- Тунець! - вигукнули рибалки. Смуток їхній як рукою зняло.

- Та ще який тунець! Велетень! За такого; праці не жаль. Нам таки пощастило!

- Оце так удача! Мабуть, за ним гналася якась драпіжниця, і він стрибнув у нашого човна рятуватися. Ну, тепер хоч не з порожнім» руками повернемося. [144]

Невдовзі рибалки дісталися берега й поспішили на базар - продавати рибину.

- Оце так риба! - зачудувався покупець.- Певне, ви дуже вдалі рибалки.

Один рибалка, схиливши голову, осміхнувсяй мовив:

- Еге, ні на що не придалася б наша вдатність, коли б доля не послала нам рибину в останню мить.

ДВОЄ ПРИЯТЕЛІВ І ВЕДМІДЬ

Двом приятелям випало одного разу йти вкупі з села до міста. Дорога пролягала через густий ліс.

- А чи не спіткає нас яке лихо в путі? - питає один.- Ану ж нападе дикий звір?

- Нема чого боятися. Коли що й трапиться - нас двоє, будь-кому дамо відсіч.

Невдовзі дісталися приятелі лісу й пішли попід високими деревами. Аж раптом звідки не візьметься ведмідь. Один з приятелів, ледь його забачивши, кинувся до високого дерева і вмить видерся під самісінький вершечок. Він знав - ведмідь високо не вилізе.

Другий ішов трохи позаду й розглядався по [145]боках. А коли помітив звіра, було вже пізно. Видиратися на дерево - марна справа, ведмідь наздожене. Треба придумати щось інше. І чоловік упав додолу та прикинувся неживим, бо знав - ведмідь ніколи не чіпає мертвого.

Ведмідь підійшов і вгледів його. Тихенько нахилився над головою. Чоловік затамував подих. Обнюхав його ведмідь, бачить - не дихає, то й подумав, що мертвий. Ведмідь подався своєю дорогою.

Підвівся чоловік, нажаханий, блідий, не вірячи самому собі, що врятувався від ведмежих обіймів.

А приятель усе те бачив з дерева і коли оговтався, зліз із дерева, підійшов та й каже:

- Коли б ти знав, як злякався я за тебе! Дуже радий, що ти врятувався, братику мій! Ну, а тепер розкажи, що тобі шептав на вухо бурмило, коли нахилився до тебе? Цікаво послухати!

- Сказав, щоб я ніколи не ходив нікуди з приятелями, які в скруту кидають мене самого і чимдуж тікають, рятуючи власну шкуpy [146]

- Отак і сказав? - засміявшися, здивувався приятель.- Ти ба, який розумний.

- Отак. І він має слушність, бо друзі пізнаються в біді.

КОЗА І ПАСТУХ

Пас якось пастух у горах кози свого господаря. Гарно було навколо. Буяли зелені трави, холодком віяло од кущів, червоніли дикі ягоди між камінням.

Кози розбрелися по схилах, шукаючи смачних пагонів, весело стрибали з каменя на камінь, із скелі на скелю, сміливо переплигували провалля, радіючи теплому весняному дню.

А пастух милувався красою гір, збирав квіти чи просто сидів, втупивши очі в далечінь. Коли ж сонце торкнулося верхів'я гір, зібрав стадо й вирушив додому. Але одна біленька кізка натрапила на смачний соковитий кущ і почала його обривати, зовсім не кваплячися йти.

Пастух гукнув її, свиснув раз і вдруге, а врешті погрозив, що покине в горах. Але кізка й вухом не веде - одно шматує гілля, наче вік не їла. [148]

Розсердився пастух, схопив камінь та як жбурне в козу! Коли це - хрясь! Попав просто в ріг та й перебив його надвоє.

Злякалася кізка, покинула кущ і побігла до стада. А пастух, побачивши, що наробив, забідкався:

- Ох, перепаде ж мені! Розгнівається господар, нагримає.

Підійшов хлопець до кози й почав благати:

- Кізонько моя люба, не кажи господареві, що я тобі ріг перебив. Я ж ненароком. Я кинув камінь, аби ти тільки злякалася й вернула до гурту, бо якби лишилася тут на ніч, тебе вовк би з'їв. Тож не кажи господареві, уклінно прошу.

- Дивак ти, хлопче! - відповідає коза.- Адже мій перебитий ріг одразу впаде господареві в око. Скажу я йому чи не скажу - байдуже, він і так побачить. Хіба можна втаїти те, що кожному видко з першого погляду?

БАГАТІЙ І КОЖУМ'ЯКА

В одному місті над морем стояв на високому березі великий гарний будинок. Жив у ньому [149]поважний багатій. Лихо ніколи його не спіткало, турботи не обсідали, тільки й знав, що шляхетні втіхи та розкоші. І дуже любив він сидіти літніми вечорами в себе на подвір'ї та дивитися далеко в море, де пропливали човни й кораблі. Чудовий краєвид зачаровував його душу.

Та урвалося багатієві тихе життя, бо поселився неподалік кожум'яка і відкрив свою майстерню, а від неї пішов сморід на всю округу. Втратив багатій спокій. Аж ось одного дня подався він до кожум'яки та й каже:

- Слухай, чоловіче, дух од твоїх шкур такий, що мені життя немає. Не можу ані їсти, ані спати, ані в дворі сидіти. Я певен, що скоро через це захворію. Чи ти не перебрався б кудись далі від мене? Берег великий, місце знайдеш.

Вислухав його кожум'яка й похилив голову.

- Гаразд,- каже,- переберуся. Нічого мені не лишається, бо ти не перший кажеш. Але почекай трохи, хай уладнаю свої справи.

- Згода,- відповідає багатій.- Коли ти надумав перебиратися, я вже якось перетерплю. [150]

Минуло кілька днів, але кожум'яка сидів на місці. Довелося сусідові знову йти до нього.

- Чи ти забув, що мені обіцяв? - питає.

- Ні, не забув.

- То чого ж чекаєш? Поки я задихнуся?

- Ох, сусіде, аби я міг - перебрався б одразу, але ж це не така проста річ, як тобі здається.

- Ну що ж, побачимо,- каже багатій. Минуло ще кілька днів, а там і місяць,

і другий. Якось багатій проминав подвір'я кожум'яки. Той побачив сусіда, загукав:

- Даруй мені, чоловіче добрий, що я досі не перебрався...

- Перебиратися? Про мене - лишайся тут, не завдавай собі клопоту...

- А то чому? - здивувався кожум'яка. Багатій усміхнувся.

- Не дивуйся. Я вже звик до смороду, І він більше мені не дошкуляє. їй-право, самому не віриться! То я давно хотів тобі сказати, щоб ти не перебирався.

Кожум'яка зрадів і відповів сміючись:

- Е, шановний сусіде, людина з часом звикає до будь-чого, яке воно не є, добре чи погане. [151]

Добре стає не таким добрим, а погане - не таким поганим, як здається попервах.