ХАТНЯ МИША Й ПОЛЬОВА МИША

Познайомилися якось дві миші й подружилися. Одна з них була польовою мишею й жила за містом, а друга - хатньою, тому жила в місті.

- Приходь до мене на обід,- сказала хатній миші польова,- побачиш, як гарно в полі о цій порі. Чисте повітря, свіжий вітерець, і повно всього, чого тільки душа бажає.

- Щиро дякую,- відповіла хатня миша.- Незабаром прийду.

І справді, за кілька днів подалася вона в поле й під обід дісталася до нори польової миші. А та, чекаючи подругу, чого тільки не наносила, щоб добре пригостити її! І солодкої моркви, і диких артишоків, і буряків, і всіляких смачних корінців, і пшениці, і ячменю! Усе це вона гарно порозкладала й запросила подругу пригощатися.

Домашня миша покуштувала всього потроху і, дивлячись, як апетитно їсть господиня, похитала головою.

- Ох, моя подружко,- сказала вона,- послухай, що я тобі скажу, тільки не ображайся. Погане в тебе життя, бідне, як у мурахи. [224]

Коли б я побула тут днів зо два та поїла отак, то на третій день, мабуть, уже б не витримала.

- Це ж чому? - здивувалася польова миша.- Тобі не подобається моя їжа?

- Ти оце все називаєш їжею? Ох, моя бідненька, не знаєш ти, що таке їжа. Ходімо в місто, в мій дім, я покажу тобі, що таке їжа.

- Ти їси щось краще? - запитала вражена польова миша, якій довелося добре потрудитися, щоб нарити буряків та моркви, бо вона гадала, що це найбільші ласощі в світі.

- Краще? - розсміялася хатня миша.- Ось ходімо до мене додому, там сама переконаєшся, бо ліпше один раз попробувати, ніж сто разів почути.

- Ну що ж, ходімо,- погодилась польова миша.

І коли звечоріло, дві миші вирушили з поля до міста. Хатня миша жила в багатому будинку з великою коморою. Як тільки вони ввійшли в дім, у польової миші аж у голові замакітрилось від пахощів.

- Ой! - скрикнула вона.- Як гарно пахне!

- Ти ще нічого не бачила,- гордо мовила хатня миша.- Ходи сюди, я покажу тобі моє багатство. [225]

І вона повела подругу в комору, показуючи на ряди мішків:

- Ось тут пшениця й борошно, а там квасоля, чечевиця й нут.

За мішками стояли великі дерев'яні ящики.

- Тут зберігається солона риба й шинка,- пояснила хатня миша. А в оцих ось горщиках мед, а он там сухий інжир, мигдаль, хурма, а ото сир. Можеш їсти, що хочеш.

Польова миша куштувала наїдки, і їй здавалося, що все це відбувається вві сні.

- Ну, що, смачно? - запитала, усміхаючись, хатня миша.

- Ох, ще й як смачно! - відповіла подруга, аж мружачись від задоволення.- Я собі такого й уявити не могла.

І вона почала запихатися так, що її аж занудило. Тоді обидві миші залізли в тісну нірку спати.

Коли вони попрокидалися вранці, хатня миша сказала:

- Залишайся в мене. Ти тут житимеш, як пані, а мені з тобою буде веселіше. Нащо тобі здалося те поле?

- Щиро дякую, чом би й не залишитися? - радісно відповіла польова миша, з огидою [226] згадавши всілякі корінці, якими досі харчувалася.

Найперше подруги вирішили піти до комори поснідати. Польова миша кинулася до меду, а хатня - до сиру. Та тільки-но вони приготувалися їсти, як раптом двері відчинилися і хтось увійшов у комору. Хатня миша ледве встигла штовхнути свою подругу за ящик, і вони принишкли там. І лише коли людина вийшла й зачинила двері, миші полегшено зітхнули.

- Ну, щастя наше, все обійшлося! - сказала хатня миша, все ще тремтячи зі страху.

- А що, це була велика небезпека? - запитала подруга.

- Ще й яка! - відповіла хатня миша.- Якби нас побачили, то не знаю, чи врятувалися б ми. Ну, та тепер уже можна їсти.

- Е-е, щось мені перехотілося,- мовила польова миша.- Хіба що попробувати.

І вони підступили до своїх ласощів. Та як тільки почали їсти, двері знову відчинилися, і двоє людей внесли в комору ящик. Цього разу миші встигли шмигнути в нірку. Довго вони сиділи там, притиснувшись одна до одної. А люди все ходили туди й сюди, носячи ящики. Та нарешті вони пішли зовсім. [227]

- Бачиш? - сказала хатня миша.- Нам принесли ще всякого добра. Ходімо подивимось, що там таке.

- Дивися сама,- відповіла польова миша,- та й бувай здорова.

- Чого це ти раптом?

- Піду я, подружко моя, піду в поле до своїх корінців та овочів. У тисячу разів краще їсти бідну їжу й жити спокійно, аніж так, як ти, харчуватися вишуканими наїдками, завмираючи раз у раз від страху.

По цих словах польова миша побігла в поле.

ЗВІЗДАР

Жив колись уславлений звіздар. Щоночі довгими годинами вдивлявся він у небо, вивчаючи зірки.

І трапилося звіздарю піти одного вечора у справах за місто.

Вирушив він о тій порі, коли вже запалюють світло, і невдовзі опинився у полі. Ніч була тиха, повітря свіже, в чистому небі жваво мерехтіли зорі. Звіздар на ходу вдивлявся в [228]них, задерши голову вгору. Незабаром він так захопився, що забув про все на світі.

А що під ноги він не дивився, то зненацька налетів на пересохлий колодязь і звалився в нього. На щастя, не забився, бо на льоту зачіплявся за кущі, що повиростали на стінках колодязя, і це сповільнило падіння. Та колодязь був глибокий, і звіздар, хоч як старався, не міг вилізти з нього.

- От біда,- задумався він тоді.- Як же це воно сталося? Як мені перебути тут усю ніч? Тут так холодно й волого, що я простуджуся, а до того ж мої рідні чекатимуть мене і хвилюватимуться.

І він почав щосили гукати:

- Рятуйте! Рятуйте! Я в колодязі й не можу вилізти! Хто там проходить, зласкався, витягни мене! Рятуйте! Рятуйте!

На його щастя мимо колодязя проїжджав верхи на віслюку якийсь чоловік. Почувши крики, чоловік під'їхав до колодязя.

- Заспокойся, бідолахо! - сказав він.- Я допоможу тобі вилізти. Добре, що я маю віслюка. Потерпи трохи, я роздобуду десь мотуза й одразу повернуся.

І справді, невдовзі чоловік повернувся, опустив [230] мотуза в колодязь і допоміг звіздарю вилізти.

- Щиро дякую, чоловіче,- сказав звіздар, вибравшись нагору.- Якби не ти, було б мені непереливки.

- Але як ти туди впав? - запитав чоловік.- Ти що, не бачив, куди йдеш?

- Не бачив,- зітхнув звіздар.- Я дивився на зорі й думками був у небі.

Чоловік підніс ліхтаря до обличчя потерпілого і враз вигукнув, сміючись:

- А, тепер я тебе впізнав! Ти звіздар! Усе місто знає тебе, бо ти мудрий. Але я скажу тобі дещо, а ти вже мені вибачай, звіздарю. Ти поклав усе своє життя на те, щоб дізнатися, що діється на небі, але ніколи й оком не кинув униз, щоб дізнатися, що діється в тебе під ногами.

Звіздар не відповів, Ще раз подякувавши чоловікові, він швидко подався своєю дорогою. А чоловік сів на віслюка й рушив до міста, похитуючи головою й бурмочучи:

- Багато є таких. Думають лише про велике, а тим часом безпорадні в найпростішому Ділі, яке й дитина годна зробити. [231]

ЛИСИЦЯ Й ВИНОГРАД

Ох, як же ж хотілося опівдні лисиці їсти! Та то й не дивно, бо хоч стільки вона вибігала, хоч як обнишпорила всю гору, ніякої поживи так і не роздобула. І крім ожини відучора й рісочки не мала в роті.

- Ні, так не годиться,- сказала вона сама собі.- Спущусь-но я в долину, може, хоч там на щось натраплю.

Вона побігла схилом гори вниз і незабаром уже була в зеленій долині. І перше, що вона побачила перед собою, був густий, тінистий кущ винограду, обвішаний спокусливими чорними гронами - безліччю грон, вони висіли одне біля одного.

- Ого! - здивувалася руда й проковтнула слину. І відразу підстрибнула, намагаючись дістати гроно. Але всі грона були високо, й лисиця не дотяглася до жодного. Тоді вона присіла й знову підстрибнула, однак і не доторкнулася до ягід.

Лисиця стала, пильно придивилася блискучими примруженими очима до грон і сказала собі:

- Оте довге гроно я дістану, якщо підстрибну ще дужче. [232]

І справді, зібравши всю свою силу, вона підстрибнула так високо, що й мавпа могла б їй позаздрити. Так високо підстрибнула, що якби ще трішки, то зачепила б кінчик довгого грона з великими круглими ягодами.

- Ну, почекай! - роздратовано вигукнула лисиця.- Хоч би як ти було високо, я тебе дістану.

І вона почала підстрибувати, мов шалена, витягуючи шию й лапи - то ліву, то праву, то обидві разом, намагаючись ухопити ягоди. Та хоч як старалася, нічого не виходило. Гроно висіло собі, недосяжне для лисячих пазурів.

А лисиця все стрибала й стрибала, мов чмелена, аж поки нарешті втихомирилася, задихана, змучена, ледь жива від утоми. Знову обдивилася одне по одному грона палаючими очима, облизала язиком губи і сказала презирливо:

- І нащо мені здався цей виноград? Він же зелений!

Та й рушила геть.

А неподалік на шовковиці сиділи дві сороки і про щось розмовляли. Та як тільки вони побачили, що до винограду підбігла лисиця й почала стрибати, то враз урвали свою балачку. Й стали зацікавлено спостерігати, дістане лисиця [234] до грона чи ні. Довго розважалися сороки шаленими лисячими стрибками.

- Хі-хі-хі,- засміялась одна,- ти ба, давно мені не було так весело!

- А мені? - засміялась і друга.- Оце-то вистрибує! Як ти гадаєш, дістане чи ні?

- Та хто його знає. Але щось не віриться. Гарна була сорокам потіха.

- Певне, вона дуже голодна, якщо витворяє таке заради кількох нікчемних виноградин,- сказала одна.

- Я теж так думаю, але мені її не жаль,- озвалася друга.- Бо й ми, якщо потрапимо в її пазури, не врятуємося.

- О, дивись, вона йде геть,- здивувалася перша.- Не змогла добути жодної виноградини, хоч яка вправна й хитра. Слухай, що я їй скажу, ти помреш зо сміху!

І вона дочекалася, поки лисиця опинилася під шовковицею, а тоді нахилилася й гукнула, вдаючи з себе здивовану:

- О, кого я бачу! Пані лисиця в наших краях? День добрий, пані лисице! Як ся маєш?

Лисиця підвела голову й побачила сороку.

- День добрий,- кинула вона неохоче, бо [235]знала, що з сороками навіть лисиці краще не мати справи.

- Яким вітром до нас? - запитала сорока.

- Та я не сюди, я аж он туди йду, на отой пригірок,- відповіла лисиця.

- О, тоді присядь та відпочинь, поласуй виноградом он з того куща. Освіжишся, спрагу вгамуєш, бо така спека! Ти тільки поглянь, яка ряснота!

- Та я бачила,- сказала лисиця,- але не захотіла їсти, бо він зелений.

- Зелений?

- Ну, звичайно! Я їм лише солодкі, достиглі плоди. Я дуже дбаю про своє здоров'я, тому досі жодного разу не хворіла!

І лисиця рушила повагом, як велика пані, хоч від голоду її аж нудило.

Як тільки вона зникла за деревами, сороки аж зайшлися реготом. Насміявшись уволю, вони почали щосили горланити:

- Сороки, ворони, горлиці, одуди, горобці, усі птахи польові, збирайтеся швидше сюди, почуєте щось смішне!

Птаство мовби цього й чекало. Ледь зачувши сорок, воно позліталося на шовковицю, і сороки почали розповідати навперебій про лисицю й [236] виноград. Що тут скоїлось, коли вони закінчили. Щебет, сміх, свист! Неможливо переповісти! Один горобець перелетів на кущ винограду, дзьобнув виноградину й розсміявся.

- Слухайте, оце так зелений! Він же солод-кий-солодкий, як мед. Полечу розповім цю історію моїм діткам!

- І ми! І ми! - закричали й інші птахи і хмарою знялися з шовковиці.

Кожен птах помчав розповідати про лисячі муки всім, хто тільки трапиться на шляху. І невдовзі в долині не залишилося жодної тварини, жодного птаха, які б не знали оповідки про лисицю й виноград. А кури й собаки розповіли своїм господарям, бо в ті часи звірі вміли говорити, а люди розуміли їхню мову. Із уст в уста ця історія розлетілася по всіх усюдах, і відтоді її вже не забували.

Зимовими вечорами бабусі, сидячи біля вогню, розповідали її своїм онукам, а ті, коли виростали й старіли, своїм. Пташки в м'якеньких гніздечках вищебечували її своїм маленьким діткам, які ще не вміли літати. Кози в загонах розповідали козенятам, щоб вони увечері лежали спокійно, а від кіз чули цю історію і корови, і телята, і ослики, і ягнята, [237]і поросята, і всі сміялися. Але найдужче сміялися кури й півні на своїх сідалах, сміялася й уся інша птиця, та й досі сміється, коли її почує.

КОЗИ Й ЧАБАН

Погожого дня один чабан вигнав із печери своїх кіз пастися. Вже багато років жив він на високій полонині, не залишаючи її навіть узимку. За житло йому правила велика печера. У ній він тримав і кіз.

Отже, того дня чабан погнав стадо через вершину гори на протилежний схил і там пустив пастися. Аж раптом він побачив ще якихось кіз - вони паслися поміж деревами. З першого погляду чабан розпізнав їх.

- Дикі кози! - схвильовано скрикнув він.- Як би це мені прилучити їх до мого стада?

І рушив униз, підкрадаючись до кіз. Але що це? Дикі кози, побачивши чабана зі стадом, замість того, щоб кинутись навтьоки, попрямували просто до свійських і невдовзі змішалися з ними. Немовби вони тільки й шукали собі цього товариства!

Вражений чабан спершу не повірив своїм [238] очам. Та коли впевнився, що це не сон, то аж затанцював з радості. І, дивлячись, як дикі й свійські кози мирно пасуться в одному стаді, задоволено подумав:

«Ох, який же сьогодні щасливий день! В одну мить я став заможним, не поворухнувши й пальцем. Диких кіз багато, утричі більше, ніж моїх власних. Тепер я нароблю сиру, настрижу цілу гору шерсті й продам на ярмарку!»

Він сміявся й співав і так весело грав на сопілці, як ніколи досі.

Увечері чабан загнав своє нове стадо - і свійських, і диких кіз - до печери, розпалив вогнище, поїв і ліг спати.

А коли вранці виглянув надвір, усе навколо було вкрите глибоким снігом - певно, всю ніч ішов.

Але чабан до такого звик. Кожної зими в горах випадав сніг і лежав два, а то й три місяці. Тому влітку чабан заготовляв сіно й натоптував ним заглибину в печері, а взимку годував ним кіз увесь час, поки на пасовищах лежав сніг.

- Ну, що ж, відсьогодні паші вже не буде,- пробурмотів він.- Добре, що є чим годувати кіз. [239]

Та раптом йому спало на думку, що сіна він заготував лише для своїх кіз, і тепер, коли їх стало так багато, на всіх не вистачить.

Довго сидів він у важкій задумі, а потім вирішив:

- Не така це вже й скрута! Своїм козам я даватиму сіна трішки, а диким багато, щоб вони були мені вдячні й назавжди залишилися в мене. Свійські кози - це свійські кози, нікуди бони не дінуться, а ось за дикими треба пильнувати!

І чабан дав свійським козам по жмутку сіна, а диким - по цілому оберемку.

Свійські кози вмить з'їли своє сіно, поглядали голодними очима на диких і час від часу повертали голови до вогнища, де сидів чабан, мовби питали:

«Що ж ти з нами робиш, хазяїне? Чим ми перед тобою завинили?»

Відтоді так було щодня. Чабан клав свійським "козам по невеличкому жмутку сіна, а диким давав по оберемку. Дикі кози наїдалися, а свійські мало не помирали з голоду.

Та нарешті настав час, коли сніги розтали. І одного дня чабан весело погнав кіз на пасовище. Кози, радісно мекаючи, жваво підіймалися [240] вгору, підхоплюючи на ходу зелені билинки. Незабаром стадо дісталося вершини гори.

І тут дикі кози раптом відділилися й подалися схилом зовсім не в той бік, куди гнав їх чабан.

- Еге-ге, що це ви робите? Куди ви? - закричав чабан.

- Ми залишаємо тебе! - в один голос відповіли дикі кози.

- Залишаєте? І куди ж ви підете?

- А туди, де жили й раніше.

Але ж вони були так потрібні чабанові!

- Чекайте! Чекайте! Хіба ж ви не провели стільки часу з нами? Хіба ж ми не прожили разом усю зиму?

- Прожили, та що з того? Тепер повертаємося до своїх місць.

І кози почали спускатися схилом.

- Безсоромні! - гнівно вигукнув тоді чабан.- Оце така ваша дяка за те, що я стільки часу годував вас, відривав корм від своїх кіз, аби дати вам! Та де це чувано таку невдячність! Поки я вам був потрібен, ви жили в мене, а як став непотрібен, то йдете геть! Залишаєте мене, хоч я дбав про вас у тисячу разів краще, ніж про своїх власних. [242]

Дикі кози, почувши ці слова, зупинились і обернулися назад. А цап, їхній вожак, сказав:

- Саме тому ми й покидаємо тебе. Бо ти вирішив доглядати нас, приблуд, краще, ніж своїх власних кіз, які живуть у тебе вже давно і яких ти мав би любити дужче, ніж нас. Якби ми залишилися в тебе, а потім з'явилися ще якісь дикі кози, то ти дбав би вже не про нас, а про них. Тобі подобаються все нові й нові друзі, і ти віддаєш їм перевагу перед давніми. Але нам такі друзі не потрібні! Бувай здоровий!

І дикі кози подалися схилом униз - тільки чабан і бачив їх.

КУПАЛЬНИК І ПОДОРОЖНІЙ

Якось у жнива один хлопчик пішов на лан. Був полудень, пекло сонце, а хлопчик жваво й весело йшов полем, що золотилося пшеницею. Невдовзі він дістався великої річки і, побачивши воду, захоплено вигукнув:

- Як добре! Зараз я освіжуся!

Миттю роздягшись, він з розгону шубовснув У річку. Та місце для купання хлопчик вибрав невдале. Там було дуже глибоко, течія швидка, вона враз підхопила його, закрутила й понесла. [243]

Бідолашний малий з ляку геть розгубився. Він щосили замолотив руками й ногами по воді, щоб утриматися на поверхні, і розпачливо закричав:

- Рятуйте! Тону! Рятуйте!

На щастя, в цей час неподалік проходив подорожній. Він почув голос хлопчика.

«Хтось потрапив у біду!» - подумав він і, прибігши до річки, побачив хлопчика, який відчайдушно бовтався у воді.

- Гей, хлопче! - крикнув подорожній.- Чи ти не знав, що тут сильна течія? Що тут може затягти навіть дорослого, не те що такого пуцьвірінка, як ти? Ну, чим ти думав? Захотілося скупатися, то ти одразу - плюх!- пірнув у воду, забувши про все на світі! Невже ж ти не подумав про свою бідолашну матір? А батько твій...

- Ти мені спершу допоможи вилізти! - перебив його хлопчик.- Урятуй мене, чоловіче, бо ще трохи - й мені кінець! А коли витягнеш мене, коли я стану на землю, тоді вже й виказуй. Тоді лай мене, скільки хочеш, і давай поради! А зараз дай мені за щось ухопитися. Це буде цінніше за всі слова на світі! [244]

ВОВК I KIT

В село із лісу Вовк забіг...

Не думайте, що в гості, братця!

Ні, в гості Вовк не забіжить;

А він прибіг, щоб де-небудь сховаться:

Проклятий люд з собаками настиг...

І рад би Вовк в які ворота вскочить,

Та лишенько йому: куди не поглядить —

Усюди Вовченька недоленька морочить,

Хоч сядь та й плач;

Ворота, як на те ж, кругом усі заперті,

А дуже Вовкові не хочеться умерти

(Бо ще він не нажився, бач!),

А гірше од людей — од видимої смерті...

Коли глядить —

На загороді Кіт сидить,

На сонечку мурликає-дрімає.

Підскочив Вовк і до Кота мовляє:

— Котусю-братику!

Скажіть мені скоріше,

Хто із хазяїнів отут усіх добріший?

Я хочу попрохать, щоб хто мене сховав

На сей недобрий час.

Я б у пригоді став!..

Чи чуєш гомін той?

За мною то женуться!..

Котусю-батечку!

Куди ж мені поткнуться?..

— Проси мерщій Степана,

Він добрий чоловік,— Кіт Вовкові сказав.

— Так у його я вкрав барана.

— Ну, так навідайсь до Дем'яна.

— Е, і Дем'яна я боюсь:

Як тільки навернусь,

Він і згадає поросятко.

— Біжи ж, аж ген живе Трохим!

— Трохим? Боюсь зійтися з ним:

З весни ще злий він за ягнятко!

— Погано ж!.. Ну... а чи не прийме Клим?

— Ох, братику! Теля я в його звів!

— Так ти, бачу, усім тут добре надоїв,—

Кіт Вовкові сказав,—

Чого ж ти, братику, сюди і забігав?

Ні, наші козаки ще з розуму не спали,

Щоб Вовка од біди сховали!

І так-таки ти сам себе вини:

Що, братику, посіяв, те й пожни!

1853

ВОВК І ВІВЧАРІ

Раз Вовк тихесенько підкрався...

Всім відомо, куди він звик ходить

І де він лиха набирався,—

Та що ж робить,

Коли на те вже Вовк удався,

Щоб овечок давить!

І сей раз він туди ж попхався.

Тихесенько кошару обійшов;

Прислухався — не чуть, мерщій на тин зоп'явся,

Зиркнув — та й охолов:

Вівчарики прехорошенько

Найкращого баранчика взяли

Та й патрають гуртом, а кунделі

Мовчать; лежать собі смирненько,

Неначебто усім їм там,

Кудлатим гаспидським синам,

Позакладало... мов не знають,

Що перед ними виробляють!

Дивився Вовк, дививсь,

Здихнув — та й знов у степ поплівсь,

Та й каже: —

Де та правда ділась?..

Яка б тут шарварка зробилась,

Який би гомін підняли

І Вівчарі, і кунделі,

Якби мені таке зробить схотілось!..

На сей раз приказка здалась:

Що декому, мовляли, можна,— другим зась.

1853

ЛЕБІДЬ, ЩУКА І РАК

У товаристві лад — усяк тому радіє;

Дурне безладдя лихо діє,

І діло, як на гріх,

Не діло — тільки сміх.

Колись-то Лебідь,

Рак та Щука

Приставить хуру узялись.

От троє разом запряглись,

Смикнули — катма ходу...

Що за морока? Що робить?

А и не велика, бачся, штука,—

Так Лебідь рветься підлетіть,

Рак упирається, а Щука тягне в воду.

Хто винен з них, хто ні — судить не нам,

Та тільки хура й досі там.

Лютого 2 дня, 1853

м. Ніжин

ЛИСИЦЯ І ХОВРАХ

— Куди се ти, кумасенько, біжиш?

Даєш, неначе з ляку, драла,—

Гука Ховрах,— ні на що не глядиш,

Мене б то й не пізнала!

— Ох, голубе! —Лисиця застогнала.—

Бодай би вже й не жить,

Як отаке терпіть!

— Що ж там таке? Яка причина? —

Ховрах допитує куму. А та йому:

— Напасть мені! Лиха година!

Як кумові свому,

Скажу тобі усе по дружбі:

Оце я, бач, була на службі...

Наставили мене суддею до курей,

Я їх кохала, як дітей;

Всьому порядок подавала;

І не доїм, і не досплю;

Усе, було, труджусь, роблю —

Аж з тіла спала

Всі добрість бачили мою,

Бо всі жили, мов у раю.

Ні з кого по сей день не брала я й пір'їнки.

А що ж за те кумі твоїй?

З очей прогнали!!. Боже мій!

За що, про що і за якії вчинки?

От, справді, світ тепер який бридкий!..

А все се лихо брехні діють.

Як здумаю — печінки тліють!

На мене хтось та набрехав

(Бодай би той добра не знав!),

Що я хабарики лупила...

А щоб я, куме, хліб так їла,

Коли хоч шаг з кого взяла,

Коли хоч раз душею покривила!

Скажи, чи я ж коли така була,

Щоб сії капості робила?

— А що ж, кумасенько моя,—

Ховрах мовляє так Лисиці,—

Був гріх,— частенько бачив я

У тебе пір'ячко на пиці...

Бува, у службі чоловік

Все стогне, каже: жити важко!

Неначе доживає вік

Або останній руб насправжки.

І віру ймеш йому під час.

Бо знаєш або й чув не раз,

Що жінку він узяв без віна

І сам, сердека, сиротина.

А потім бачиш — той бідняк —

Хто його зна, коли і як —

Землі накупить, хазяйнує;

А далі так собі панує,

Що на!.. У суд не йти брехать,

А як утерпіть, не сказать,

Як той Ховрах мовляв Лисиці,

Що видко пір'ячко на пиці?..

1853