НЕДУЖИЙ ОЛЕНЬ

На зеленій галявині посеред лісу жив гарний олень. Віддавна тут мешкали його мати й бабуся, і всі мали це місце за свою домівку. Ніхто із звірів не заходив туди пастися, знаючи, що тамтешня трава належить оленеві.

Та якось золоторогий красень захворів; не міг ні бігати, ні пастися, лежав на зеленій траві •й жалібно стогнав.

Почула той стогін коза, яка саме минала галявину. Підійшла до оленя, питає:

- Ти що, занедужав, сусіде?

- Ох,- відказує олень,- болить мені все тіло, не можу ні їсти, ні пити.

- Бажаю тобі якнайшвидше одужати!

- Дякую,- мовив олень і заплющив очі. Коза намірилася йти, та побачила на галявині

зелену, соковиту траву. Покрутилася й подумала48: все одно олень не їстиме - чи не попастися трохи? Та й наїлася трави досхочу, а тоді подалася додому. По дорозі зустріла двох ко-рів-сусідок.

- Добрий день, чули новину?

- Яку?

- Олень занедужав, болить йому все тіло, він лежить і стогне.

- Ой лишенько! - жалісно вигукнули корови.- Треба піти навідати його.

- Я вже там була, трохи його розважила. Невдовзі корови прийшли на галявину до оленя.

- Як здоров'ячко, любий сусіде? - питають.

- Ох, занедужав, і сам не знаю чого, болить мені все тіло, що й підвестися не можу. Дякую, що навідали.

Корови трохи постояли біля оленя, побажали йому якнайшвидше одужати та й подалися геть. А по дорозі червона каже до чорної:

- Глянь лиш, яка зелена соковита трава!

- Я помітила, коли ми ще сюди йшли, та й подумала: чом би не поласувати...

- Авжеж, авжеж! Нумо скуштуймо! Скубнули корови траву - ох і смачна ж! [49] Понапасалися добре та й почимчикували додому, ситі та веселі. Дорогою зустріли коня з віслюком, що дуже кудись поспішали.

- Куди це ви так квапитеся? - питають корови.

- Таж олень занедужав, ідемо навідати,- відповідають ті.

- Ідіть, ми саме від нього вертаємось.

Незабаром кінь з віслюком дісталися галявини, розпитали оленя, як він почувається, чи не хоче, бува, чого, а тоді попрощалися й пішли. Аж ось побачили соковиту пашу.

- Чи не поскубти травички? - каже віслюк.- Олень усе одно занедужав, і вона пропадає марно.

- Чому б не поскубти,- згодився кінь. Понапасалися добре, згадали, що вже час і додому.

На другий день на галявину прийшли коза із своєю сестрою. А вертаючись додому, знову поскубли зеленої травички. Те саме зробили корови, кінь з віслюком, ватага кролів та зайців, які теж дізналися про оленеву хворобу й забажали навідати його. А ще згодом прибігли вівці з ягнятами та черідка телят. Пробули з оленем весь день, розважали балачками, зичили здоров'я [50], а коли пішли -: не залишилось на галявині жодної травинки. Все випасли оленеві друзі.

На ранок олень трохи оклигав, підвівся з землі й захотів попастися, адже кілька день ріски в роті не мав. Проте хоч скільки він нахилявся - не міг намацати ні травинки.

«Ой лишенько,- подумав він,- це ж мої сусіди випасли всю траву. Що тепер робити, немає ж сили піти попастися кудись-інде; невже конати з голоду?»

На той час галявиною бігла лисиця. Побачила оленя, розпитала за все й засміялася:

- Не журися, я принесу тобі оберемок трави й води напитися, ще й розуму навчу: ніколи не водися з кепськими товаришами, від них завжди більше шкоди, ніж користі.

ВІЗНИК ТА ГЕРАКЛ

Геракл (Геркулес) - в грецькій міфології - герой, втілення мужності, відваги, сили, працелюбності.

Одного разу запріг селянин волів та й поїхав у поле. Саме в ту пору випали дощі, й дорога була слизька, а де траплялася глина - зовсім [51] годі проїхати. Воли ледве спустилися з крутого узвозу й дісталися краю поля. Обіч дороги була канава, і воза занесло туди.

- Що ж тепер робити? - розпачливо вигукнув селянин.- Я дуже кваплюся! Як витягти воза з багнюки? А може, покликати Геракла? Він, далебі, допоможе.

Та й заходився гукати:

- О всесильний Геракле, прийди й витягни мого воза з канави, тобі це за іграшки! Ти ж добрий! Допоможи мені!

Довго кликав селянин; нарешті Геракл з'явився й сказав:

- Чоловіче добрий! Цього воза можна витягти самому: треба взятися за колеса й вирвати їх з глини та підігнати волів. Спершу потрудися, спробуй сам собі допомогти, а тоді вже клич мене. Бо як сам нічого не робиш - нема чого когось кликати.

ШАХРАЙ І КОРЧМАР

Був собі колись хитрий хлопець, який, замість того щоб чесно жити й працювати, часто лукавив і ошукував довірливих людей. Набридло йому сільське життя, і надумав він до міста [52]податися. Зранку вирушивши в дорогу, надвечір дістався до однієї корчми й зупинився заночувати. Смачно повечеряв, добре виспався на м'якій постелі і вранці був бадьорий та веселий. Хутенько одягся та й пішов снідати, наспівуючи пісеньку. Корчма була порожня, а корчмар сидів на порозі й грівся на сонці.

- Бачу, небагато в тебе гостей,- каже хлопець.

- Сьогодні свято, хлопче, люди відпочивають; опівдні поприходять сусіди - випити по келиху вина.

Нагодував корчмар подорожнього та й сів з ним на порозі.

- Коли б я навіть не знав, що сьогодні свято - однаково здогадався б,- сказав хлопець.- Бо на тобі святкова одіж.

- Ще й нова-новісінька,- гордовито відповів корчмар.- Нині вперше вбрався.

- Носи на здоров'я,- промовив хлопець, хитро поблискуючи очима.

«Далебі, він зовсім дурний,- подумав,- тож треба так зробити, щоб одіж стала моєю».

- Дякую, парубче,- сказав корчмар.- Чи далеко вибрався?

- До міста. А ти давно тут живеш? [54]

- Давно. З діда-прадіда й нікуди ще не виїздив.

- Невже ніколи не подорожував?

- Ніколи. Але дуже б мені хотілося побачити море. А ти коли-небудь його бачив?

- Чи бачив я море? - засміявся хитрун.- Та в мене ж батько моряк і має свої кораблі, що плавають усіма морями світу. Я ще змалечку плавав по чужих краях. Пам'ятаю, пливли ми якось до Корінфа; на другий день знялася буря, й корабель почало кидати з хвилі на хвилю.

По цих словах хлопець позіхнув і завив по-вовчому.

- Чого ти так виєш? - перелякано спитав господар.

- Як тобі сказати, чоловіче добрий, напевне, мені пороблено. І сам не збагну, що це таке. Коли отак позіхну тричі та завию - зразу перекидаюся на вовка. А хто попадеться в мої пазури - вже не вирятується. Уаввв! - удруге позіхнув хлопець.

Зблідлий корчмар підвівся з порога, але хитрун ухопив його за полу.

- Не кидай мене, чоловіче добрий, посидь ще трохи, потім забереш мій одяг, навіщо ж [55] має пропадати. Бо я перегодом знову стану людиною... Уавв!..- хлопець роззявив рота й позіхнув, не випускаючи поли.

- Рятуйте! - заволав корчмар.- Він знову позіхає!.. Це ж він зараз перекинеться на вовка! О лихо!

Та й кинувся тікати до корчми, а вскочивши туди, засунув за собою двері.

Але одіж його лишилася в руках хитруна.

Довго сидів корчмар, зачинившися, трусячись із жаху. Нарешті почув стукіт у двері та людський голос:

- Ти що, не торгуєш сьогодні? Корчмар упізнав голос свого доброго приятеля й зрадів.

- Зараз одчиню! Але спершу скажи - тобі вовк не траплявся, коли ти йшов до мене?

- Вовк? - здивувався той.- Та звідки б він тут узявся?

Корчмар осмілів і, відчинивши двері, розповів приятелеві про халепу, що трапилася з ним.

- Далебі, я ще дешево відбувся - зберіг собі життя.

- Ну ж і дурень! - зареготав приятель.- Пройдисвіт наверз тобі казна-чого, аби забрати нову одіж. А міг би забрати й більше. Така [56] кара спостигає диваків, які вірять усьому, що бовкне перший-ліпший шахрай, не думаючи, чи то правда, а чи вигадка.

ГАЛКА ТА ГОЛУБИ

Був холодний зимовий день. Усюди лежали кучугури снігу. Вітер пронизливо свистів між голими деревами, й бідолашні птахи трусилися з холоду. Одна галка літала лісом, шукаючи поживи, але нічого не знаходила, крім снігу.

«Як залишуся тут, сконаю з голоду,- подумала вона.- Полечу-но до села. Там усе-таки можна поживитися недоїдками або забратися до когось у клуню».

Прилетівши в село, галка побачила в одному дворі гарненьку високу хатку, біля якої ходили голуби й дзьобали зерно.

«Добре живеться голубам,- заздро подумала галка.- Була б я голубка, то й мені гаразд би велося... А чом би не стати голубкою?! Пофарбуюся в білий колір - та й край! Голуби матимуть мене за свою. Тоді буду завжди сита».

Галка зразу знялася й полетіла. Знайшла яму з вапном та й почала білитися. Раз пірнула [57] у вапно, другий і третій... А тоді полетіла до криниці, зазирнула у воду.

- Геть-чисто голубка! - радісно вигукнула вона.- Віднині їстиму, питиму з голубами скільки схочу та й лишуся з ними назавжди. Матиму тепле гніздо, буду завжди вільна, схочу - полечу в гори, схочу - в поле! Житиму з голубами й горя не знатиму! З галками не буду більше водитися! Як тільки я досі жила з ними?!

Та й подалася хутенько до голубника. Голуби побачили білу пташку й прийняли до гурту як свою.

Допалася галка до зерна, їла скільки хотіла; так напхала воло, що не могла більше й зернини ковтнути. Наївшися, підвела голову й сказала сама до себе:

- Ще ніколи не була така сита! їй-право, добре бути голубкою!

Кілька день галка жила в голубнику, їла й пила з голубами та тішилася з такого життя. Аж якось, прокинувшись уранці, побачила чисте, безхмарне небо.

Забула галка, що вона голубка, й голосно закричала:

- Кра-кра-кра! Який гарний день! Кра-кра! [58]

- Хто це? - здивувалися голуби.- Це не голубиний голос. Мабуть, чужий птах є між нами.

- Он він! - вигукнуло мале голуб'ятко, показуючи на галку.

- Що ти тут робиш? - спитала в галки мати-голубка.- Лети собі, пташко, до свого дому й не вертайся сюди! Ми не приятелюємо з брехливими птахами!

- Правду кажеш! - вигукнули всі голуби.

- Нам чужинці не треба!

І присоромлену, ображену галку вигнали з голубника.

«Що ж,- подумала вона,- така моя доля. Полечу краще до своєї родини. Хоч життя там не таке, як у голубнику,- все-таки серед свого роду. А рід для птаха потрібніший за їжу».

Дісталася галка до лісу.

- Кра-кра-кра! - закричала здалеку до своїх родичів.- День добрий! Як чудово нині сонечко сяє, еге ж?

Галки, повилазивши з гнізд, сиділи на гілках.

- Кра-кра-кра! Що воно за птах кричить по-нашому? То ж не галка,- загомоніли вони.

- Як це не галка! - обурилася та.- Ви що, з глузду з'їхали? Я така сама галка, як і ви. [59]

- Ха-ха-ха! - зареготали галки.- Ха-ха-ха! Гляньте на неї! Справжнісінька галка! Чи ж бачив хто галку, білу, як голубка? Ха-ха-ха! Лети собі, птахо, куди летіла, ми із зайдами не водимось! Лети на свою половину лісу, а тут здавна жили наші батьки, діди, й ми тут господарюємо! Забирайся геть!

Самотня, зневажена всіма, полетіла галка лісом, примовляючи:

- Не подобалося тобі жити між своїми, ділити радощі й горе, зреклася свого, полетіла шукати кращого... Захотіла неправдою жити, тож тепер і май: чужі вигнали й свої відцуралися. І слушно вчинили - сама у всьому винна.

Отак завжди буває: хто свого зречеться, того й свої цураються, і чужі не приймають.

ЖАБИ

Серед зеленого поля було невеличке блакитне озерце. Жили в ньому дві жаби.

Зиму перебули вони щасливо. В озері було багато поживи, і жаби нічим не клопоталися.

Але настало таке спекотне літо, що озерце [60] висохло,- зосталася від нього маленька калюжка.

У цій калюжці й ховалися жаби, нарікаючи на жорстоку долю.

- Довго тут не висидиш,- каже якось одна жаба.- Щодень стає жаркіше,- скоро й ця вода висохне.

- Авжеж,- відповідає друга.- Треба шукати кращого місця. Може, десь недалечко є річка чи більше озеро. Пересиділи б там спеку, а з першими дощами повернулися б сюди.

- Гаразд,- погодилася перша.- Зараз же вирушаймо.

- Коли так, то й так. Уперед!

Вилізли жаби з озерця, подалися шукати ліпшого притулку. Незабаром бачать - колодязь.

- О! Там є вода!

Доплигали вони до колодязя, зазирнули.

- Ну й глибоко!

- А скільки води! Стрибнемо? Де ще знайдеш краще?

І перша жаба намірилася стрибнути.

- Стій, дурепо! - спинила її подруга.- А коли й тут висохне вода? Звідси вже не вилізеш [61] - високо. Краще пошукаймо іншого місця, де ми будемо в безпеці; навіщо стрибати в першу-ліпшу яму, не думаючи, що буде по тому.

СЕЛЯНИН ТА ЙОГО ДІТИ

Жив собі за давніх часів селянин. Мав він четверо синів і виноградник. Хоч був старий та немічний, а порався коло землі сам. Бо хіба міг, бідолаха, інакше? Адже ж вирощував ті лози власними руками з молодих літ, і дотепер любив та плекав свій виноградник. А той, немов розуміючи любов і турботу господаря, віддячував йому соковитими гронами.

Та, на лихо, всі четверо синів не звикли працювати. їм більше подобалося байдики бити, а старий батько повсякчас непокоївся думкою: «Що з ними буде, коли закриються мої очі?»

Часто він казав собі з гіркотою:

«Покинуть сини мої виноградник напризволяще, переведеться він і не годуватиме їх плодами. Треба якось цьому зарадити».

Довго роздумував батько, врешті покликав синів і сказав: [62]

- Діти мої любі, чую - недовго мені жити на світі. Отож і покликав я вас, аби відкрити одну таємницю. У нашому винограднику заховано скарб. Як мене не стане, візьміться за лопати й копайте, аж поки знайдете.

Невдовзі батько помер. Тяжко побивалися сини. А за кілька день згадали його слова.

- Що б то міг сховати у винограднику небіжчик? - питає перший син.

- Напевне, гроші,- відповідає другий.

- А як там лише кілька золотих? - засумнівався третій.

- Хто його знає. Краще перекопаймо все,- сказав четвертий.

Настала зима. Небіжчик встиг за життя обрізати виноградник, і тепер треба було лише попідпирати лози. Але сини про це не дбали. Думки їхні крутилися довкола скарбу. Тож, узявши заступи, заходилися вони копати.

- Глибше копаймо! - наказував старший.

- Копаймо, то й копаймо! Цілісінький день копали, але так нічого й не

знайшли. Повернулися додому стомлені й розчаровані.

- А чи не викопав хтось інший того скарбу? - питає перший син. [63]

- А чи був він там узагалі? - засумнівався другий.

- Чому не було? Треба копати, може, й знайдемо,- заперечив перший.

Взавтра хлопці знову взялися до роботи. Але скарбу не знайшли ні того дня, ні наступного.

- Може, батько пожартував і ніякого скарбу немає? - каже один син.

- Боронь боже! Хіба що хто викопав скарб, а батько про те не знав. Жаль, коли так!

Минуло кілька місяців, і настав час збирати виноград. І що ж побачили брати? Обкопані лози вгиналися від величезних важких грон!

Зібрали брати виноград, уторгували за нього купу грошей і зажили щасливо.

Відтоді почали вони дбайливо доглядати виноградник. А що були молоді та дужі, то й мали від праці насолоду.

Згодом стали вони заможними господарями. А коли заходила мова про батька, завжди згадували його із вдячністю.

- Які ж ми були нерозумні! Замість того, щоб збагнути батькові слова, розпитати, порадитися,- кинулися шукати в землі золото. Батько не посміявся з нас, а заповів нам найбільший скарб світу - любов до праці. [64]

РИБАЛКИ ТА МАВПА

Неподалік піщаного морського берега в зеленому лісі жила колись безтурботна мавпочка. Наївшись горіхів, гралася вона з подругами, а коли набридали забави - бігла на узлісся й вилазила на високе дерево. Дивилася, як у синій далині горами здіймалися хвилі, поволі котилися до берега і ревучи налітали на пісок.

Одного разу помітила мавпа в морі рибальський човен. Цікаво було їй поглянути на те диво зблизька, адже ніколи раніше такого не бачила.

А човен тим часом підплив до берега; з нього вистрибнули рибалки й заходилися витягати з моря сіть. Довго тягли, аж поки витягли гузир, повний риби. Вибрали вилов і закинули сіть знову в море. Потім зібрали рибу та й подалися стежкою до міста.

Побачила все те мавпа, і дух захопило їй з подиву.

- Ти диви - ловити рибу зовсім легко! Та ще й яку рибу!

Коли рибалки зникли в лісі, мавпа хутенько злізла з дерева й побігла до сіті.

- Тепер я її витягну! - тішилась вона думкою. [66]

- Виловлю всеньку рибу, яка тільки є в морі, продам на базарі, а за гроші куплю собі гарну одіж, ціпок та шкіряну торбу на гроші. Мої подруги-мавпи луснуть із заздрощів, коли мене побачать.

Та й почала тягти сіть. Але робота була не така легка, як гадалося мавпі. Сіть пручалася, скручувалася, і мавпа стала врешті дратуватися.

- Треба, мабуть, залізти у воду,- надумала вона.- Либонь, зручніше тягти буде.

Влізла вона у воду й почала хапати сіть то руками, то ногами, смикати то з цього, то з того кінця, аж поки втямила нарешті, що заплуталася в снасті.

- От тобі й маєш! Як же мені тепер вибратися звідси?

Квапливо виборсуючись із сіті, мавпа геть забула про рибу та нову пишну одіж. А що дужче борсалася, то більше заплутувалась і врешті побачила, що заплуталася зовсім.

- Ой лишенько! Що ж воно буде? Як мені вибратися з цієї халепи? Нащо було братися за справу, якої не знаю? Я ж ніколи в житті не рибалила. Нащо було пхати сюди носа? Нащо?

На мавпине щастя, рибалки не загаялися [68] в місті. Збувши на базарі товар, вони поспішили до човна. Побачили заплутану в сіть мавпу й розляглися від реготу.

- Як вона тут опинилася? - дивувались одні.

- Хто його знає. Нумо швидше витягнемо її, а то ще втопиться, бідолашна,- квапили інші.

Розплутали рибалки мавпу й посадовили на пісок. Перелякана, кинулась вона до дерева і вмить вискочила на вершечок. Та й добре, що встигла видертися перше, ніж рибалки побачили, як вона понівечила сіть. Було б їй непереливки...

Отож, аби не накликати на себе біди та не накоїти лиха іншим, не треба братися не за свою справу.

ВОЯКА ТА КІНЬ

Колись за давніх-давен жив хоробрий вояка. І був у нього кінь, прудконогий красень. Понад усе полюбляв він поєдинки.

Зачувши, що цар кличе мужів свого краю до бойового походу, вояка засідлав коня і вирушив У путь.

Протягом усього походу він дбайливо доглядав вірного друга. Купав його, чистив, годував добірним вівсом і духмяним свіжим сіном. І ситий, плеканий огир блискавкою літав у бою, не раз рятуючи життя своєму господареві.

По війні хоробрий вояка з конем щасливо вернувся додому. Та щось непокоїло коня, і недарма. Бо наступного ранку господар запріг його, добряче навантажив воза й поїхав на базар. Гадав кінь, що після базару відпочине, проте господар одразу запріг його до плуга й до пізнього вечора орав ниву.

З того дня й почалося. Від світання до смерку тяжко працював кінь, духу не переводячи. Ба навіть уночі їздив господар чи до млина, чи ще куди.

І так день у день!

А що тепер не було війни, то й здавалося господареві - нема чого доглядати коня, тож і годував його не добірним вівсом і духмяним сіном, а самою сухою соломою.

Бідолашний кінь поволі почав підупадати на силі. До того ж, як добрий колишній скакун, почувався незаслужено скривдженим.

«Бач, як скінчилася війна,- часто думав [70] він,- то й не доглядає мене господар. Не любить мене по-справжньому».

Минув якийсь час, і країну раптом облетіла звістка: сусідній цар іде війною на їхню землю, аби відвоювати колишні володіння.

Сколихнувся край. Залунали сурми, зусібіч розлетілися гінці - і рушили до столиці бойові дружини, поповнюючи цареві лави. Подався до війська й наш звитяжець, випрягши коня з плуга.

- Знову в похід, кониченьку мій! - гукнув запально.- Неси ж мене прудко, друже, як носив колись, пам'ятаєш?

- Пам'ятаю,- зітхнув кінь.

- Тож мчи і знай, що від спритності твоєї залежить життя господаря.

- Мчу,- сказав кінь і рвонув щосили.

Та не подолавши й половини шляху, упав, знеможений.

Вояка допоміг коневі підвестися й знову сів-на нього. Та кінь незабаром спіткнувся, зашкутильгав і звалився додолу.

- Ти ба! - здивувався господар.- Що це тобі?

Перегодом рушили вони далі. Та кінь падав знову й знову. [72]

- Ну, що мені з тобою робити? - розпачливо вигукнув вояка.- Як зарадити лихові?

- Ходи пішки, господарю,- відмовив кінь.- Ти мав скакуна, та зробив з нього віслюка. Як же тепер віслюка обернеш на скакуна?

Присоромлений вояка похилив голову.

Отак часом люди доти дбають про інших, доки залежні від них, а потім забувають про свої обов'язки.

КІНЬ І ВІСЛЮК

Жив собі колись селянин. І мав на обійсті коня та віслюка. Щоранку навантажував їх садовиною та городиною і їхав до міста торгувати.

Якось сердешний віслюк занедужав. Але господар того не помітив і нав'ючив його, як завжди. А віслюкові гіршало та гіршало, і врешті одного ранку дорогою до міста він геть знебувся.

- Поможи мені трохи,- просить віслюк коня,- не можу далі нести вантаж.

- Як же я тобі поможу?

- Візьми зо два кошики із моєї спини. А решту я сам подужаю нести. [73]

- Ти що, здурів? - відповідає кінь.- Адже я й так нав'ючений.

- Я знаю, але ти дужчий за мене і не зморений хворобою. Візьми хоч один кошик.

- Ні, не візьму.

- Прошу, зроби мені таку ласку.

- Не сподівайся, нічого не вийде. Зітхнув віслюк та й почвалав далі. Однак не витримав довго, спіткнувся й упав.

Господар ішов позаду, розмовляючи з сусідою.

Побачивши віслюка долі, підбіг до нього, поскидав кошики й спробував підвести.

- Що тобі сталося, віслюче? - спитав співчутливо.

- Та хіба не бачиш, що він хворий? - сказав, підходячи, сусіда.

- Хворий? А я й не знав. Що ж тепер робити?

- Заведемо бідолаху до мого приятеля, він добре знається на худобі й неодмінно чимось зарадить. Он його подвір'я.

- Ходімо!

Підвели вони віслюка й подалися до обійстя сусідиного приятеля. Потім вернулися до коня, [74] а він, забачивши господаря, хотів був рушати далі.

- Еге, стривай-но, друже мій! - гукнув господар.- Стій, не квапся, не покину ж я кошики посеред дороги. Треба повантажити їх на тебе - ти молодий і дужий. Коли трапляється в дорозі лихо, мусимо допомагати один одному, інакше не можна.

Господар заходився прилаштовувати коневі на спину кошики. Кінь шаленів з люті й розпачу та нарікав на долю.

- Ет, як не щастить, то вже не щастить! Не хотів я взяти у віслюка жодного кошика, а тепер мушу нести весь його вантаж, та ще й збрую.

А віслюк, лежачи на моріжку, очуняв трохи й, підвівши голову, мовив до коня такі слова:

- О жорстокий коню! Якби ти був допоміг мені, взявши трохи мого вантажу, то я дійшов би до міста. А так жорстокість твоя на тобі й окошилася!

ЛИСИЦЯ ТА ЦАП

Якось улітку опівдні промітна, хитрюща лисиця спускалася з гори, простуючи до лісу. Там жила її сестра, в якої саме справляли іменини [75]лисеняти. Тож і квапилася тітонька привітати свого небожа, а заразом смачно попоїсти та розважитись. Спустилася вона з гори та й побігла полем. Облизувала губи й думала:

«Напевне, сестра чимало смачненького наготувала, як торік і позаторік... пирогів, курочок... а то, гляди, ще й гусочку або качечку... Тієї птиці доволі навколо, а надто в мірошника... А медяники! Де ж і поласувати ними, як не в сестриці!»

Коли це раптом: трах! бах! трісь!

Нестямилась лисиця, як гепнулась у колодязь. Ласуючись думкою на ласощах, не помітила небезпеки. Добре, що хоч не забилася. Та й води в колодязі було трохи, ледве по коліна лисиці. Але сам колодязь був глибоченний, і хоч як вона дерлася та дряпалась - вибратись нагору не могла.

- Ой, горенько мені, що ж я робитиму сама серед поля? Хто мене витягне звідси? Просиджу всеньку ніч у крижаній воді, то до ранку й закоцюбну...

Заплакала лисиця, заголосила:

- Оце була б уже в сестри та любенько розмовляла в золотому товаристві, а на вогні [76] смажилися б курочки, качечки, гусочки... Та ба, спіткало тебе лихо, тітонько лисице...

Аж раптом згори долинула чиясь хода. Підвела лисиця голову та й побачила цапа, що нахилився над колодязем. Мабуть, йому дуже хотілося пити.

Серце в лисиці закидалось, і вона сказала подумки:

«Є нагода врятуватися!»

І гукнула радісно, наче була рада-радісінька, що опинилася в колодязі:

- Моє шануваннячко, цапе!

- Це ти, лисице? - здивувався цап.- Добридень! Ну як там, добра вода? Я йду здалеку і мало не зомлів зі спраги.

- Ще й питає, чи добра! Пресмачна! Холодна й солодка. Вип'єш - як на світ народишся. Лізь-но сюди, покуштуєш - будеш мені дякувати.

- Зараз! - вигукнув цап, стрибнув у колодязь і жадібно припав до води. Пив, пив, аж поки вгамував спрагу, а потім підвів голову і вдячно глянув на лисицю.

- Ну що, правду я сказала? Добра вода?

- Ой же й добра! Освіжився нарешті! Від [77] самого ранку ніде не можу знайти води, всі джерела висохли.

- За такої спеки воно й не дивно.

- Може, полізьмо вже нагору? - спитав цап і спробував видертися по стіні. Але небавом збагнув, що з того нічого не вийде, і мовив до лисиці:

- Що ж тепер робити?

- Справді,- вдавано засмутилася лисиця, - залізли сюди, не подумавши, як будемо вибиратися. Ну й бевзі ж ми, любий цапе!

- Хоч би що там було, а треба поміркувати, як видобутися нагору.

- Ну-бо спробуймо так,- каже лисиця.- Ти стань дибки, передніми ногами обіприся об стіну й нахили голову, а я видерусь тобі по спині на роги й ухоплюся за цямрину. А коли вилізу, витягну й тебе. Згода?

- Згода!

- Ну, то ставай, як я казала.

Цап став дибки, сперся передніми ногами на стіну й нахилив голову. Лисиця видерлась по спині йому на роги, витягши лапи, вхопилася за цямрину та й вискочила з колодязя. Хитрунці цього тільки й треба було.

- Ох, не віриться, що нарешті вибралась!

- Ну, а тепер витягни мене! - гукнув цап. Лисиця нахилилася над колодязем і відказала:

- Як же я тебе витягну, любий цапе? По-перше, я тебе не дістану. Та коли б навіть удалося схопити тебе за роги, чи подужаю я, маленька лисичка, витягти такого здоровенного цаписька? Де в мене така сила візьметься?

Лисиця засміялася й нахилилася нижче:

- Ех, цапе, цапе, аби в тебе було стільки розуму, скільки в бороді волосся, ти б не стрибав у колодязь, не подумавши перше, як вибиратимешся нагору.

Та й побігла до сестри, де вже зібралися гості, їла, пила й розважалася аж до ранку.

На цапове щастя, була лисиця добросердна, хоч і хитрюща. Тож коли скінчився вранці бенкет, попросила вона в сестри міцну мотузку й, замість іти додому, побігла до колодязя.

- Гей, цапе! - гукнула.- Ти ще й досі тут п'єш воду?

З колодязя долинув захриплий, жалібний голос:

- Де ж мені бути? Звичайно, тут.

- Ну, зараз вилізеш. Я принесла мотузку. Один кінець прив'яжу до дерева, а другий [80] спущу тобі. Хапайся за нього та й вилазь помалу.

Лисиця все зробила, як казала, та й дременула додому. Боялася, щоб цап не полоскотав їй боки рогами.

Невдовзі бідолаха вибрався нагору, мокрий і брудний. А згодом лежав у хліві на соломі, поволі приходячи до тями.

«Правду казала лисиця,- думав він.- Бракує мені розуму. Але це лихо мене навчило. Надалі ніколи не починатиму жодної справи, не подумавши перше, чи зможу довести її до ладу».