Повернувсь Кузьма з роботи, освіжився в ванні,

Одягнув нову піжаму та й ліг на дивані.

Лежить собі, проглядає журнали й газети.

А дружина варить, смажить, готує котлети.

Пообідав Кузьма смачно, запалив "Казбека".

— Ну чого ти, — пита жінку, — така недалека?

Тільки в тебе і балачки про борщі й олію,

І ні слова про театри, про драматургію.

А є жінки! Збоку глянеш — ходить, як Аїда.

Драматургів усіх знає аж до Евріпіда.

Так і сипле: Тіто Гобі, Карузо, Фелліні,

Есамбаєв, Магомаєв, Кобзон, Паганіні…

А ти яка? Ти ж не тямиш в цьому ні бельмеса.

Ти ж не можеш відрізнити Брамса від Бернеса.

Давно тебе не бачив я в хорошому платті.

Тиняєшся у тапочках, в дешевім халаті.

Ти забула, що є в світі жіночі принади —

Перманенти, манікюри, духи та помади.

Я хотів би бути мужем культурної дами,

А ти чавиш помідори, бряжчиш друшляками,

Що побачиш — вишні, сливи, — пхаєш у консерви…

Я не можу, розумієш? Здають уже нерви.

Через добу повернувся наш Кузьма додому.

Зустрічає його жінка в платті голубому.

Очі чорним підведені, на губах помада.

Закрутило Кузьмі в носі від духів "Еллада".

Плаття модне, вузесеньке, облягає форми,

Ще й коліна не прикриті — такі тепер норми!

Посадила Кузьму в крісло, сіла проти нього.

Як французька кінозірка, виставила ноги.

У Кузьми від здивування потилиця змокла.

А дружина запитує: — Ти читав Софокла?

Тобі, може, до вподоби п'єси Евріпіда? —

Сопе Кузьма: — Відчепися! Подавай обідать.

Нащо мені Евріпіди? Нащо їхні п'єси?

— А ти ж казав, що у мене дрібні інтереси,

Що немає шику-блиску, манери негарні.

Я сьогодні простирчала півдня в перукарні.

Перукар просив, між іншим, щоб прийшла я знову.

Запевняв, що я похожа на Любов Орлову.

Не було у мене часу возиться з обідом,

Так я тобі й замінила обід Евріпідом.



НА ЖІНОЧЕ СВЯТО

Прийшов Іван з магазину

В вечір березневий.

Приніс жінці подарунок,

Видно, недешевий.

Мотузками обмотаний,

В цупкому папері

І до того величезний -

Ледве впер у двері.

Та й питає: - Знаєш Гната

Й жінку його Любку?

Так Гнат купив їй до свята

Закордонну шубку.

Вона в нього вертихвістка,

Ходить, як графиня.

А ти в мене жінка скромна,

Добра господиня.

Нехай Любка у тій шубці

Ходить, як пантера,

А я тобі утюг купив,

Швабру й полотера!

Павло Глазовий



Ідеальна Жінка

Про концерт розповідає дружині Мартин:

— Оце вчора в телевізор бачив, балерин.

Всі тоненькі та худенькі, не такі, як ти.

А тобі ж іще немає навіть тридцяти. Жінка злиться:

— Що балакать із таким дурним?

Їм не можна поправлятись, бо у них режим.

Репетиції щоденно, та годин по сім,

Так, що ніколи буває і поїсти їм.

— Мда,— сказав Мартин мрійливо.— Виросте мій син,

Хай, скажу, шукає жінку саме з балерин.

То ж дружина ідеальна: заробля сама

І не їсть нічого майже, бо часу нема.

Павло Глазовий



ДЯДЬКО НА ДЗВІНИЦI

Залiз мiй дядько на дзвіницю

Та, знай, гука: - Оце кумедiя яка!

Всi люди на землi - мов тi перепелицi,

Здається бiльший з них не бiльше п'ятака.

Гай, гай! Які ж вони дрiбненькi!

Так ось коли я їх як треба розiбрав!

А мимо йдучи, хтось на дядька показав

Та, далебi, мене спитав:

- Що то таке, чи щур, чи горобець маленький?

1840



РИБАЛКА

Хто знає Оржицю? А нуте, обзивайтесь!

Усi мовчать. Гай-гай, якi шолопаї!

Вона в Сулу тече у нашiй сторонi.

(Ви, братця, все-таки домiвки не цурайтесь.)

На рiчцi тiй жили батьки мої

I панства чортiв тиск: Василь, Iван, Микола,

Народ письменний, страх,

Бував у всяких школах,

Один балакає на сотнi язиках.

Арабську цифиру, мовляв, закон турецький,

Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-нiмецьки.

Подумаєш, чого-то чоловiк не зна!

Да не об тiм, бач, рiч.

Усю торiшню зиму

Рибалка ятером ловив в тiй рiчцi рибу;

Рибалка байдуже, аж ось прийшла весна,

Пригрiло сонечко i з поля снiг погнало;

У рiчку снiг побiг, i Оржиця заграла,

I ятiр, граючи, водою занесла.

"Уже ж вона менi отут сидить в печiнках,

Ся рiчка каторжна! -рибалка став казать.-

Куць виграв, куць програв, ось слухай лишень,

жiнко:

Пiду я до Сули скажену позивать!"

I рознi деякi казав, сердега, речi,

Iз злостi, як москаль, усячину гукав;

А далi почепив собi сакви на плечi,

У люльку пхнув огню, цiпок у руки взяв

I рiчку позивать до рiчки почвалав.

Чи довго вiн iшов, чи нi, того не знаю;

Про те нiколи сам Рибалка не казав;

А тiльки вiн дiйшов, як слiдує, до краю.

Сула шумить, гуляє по степам.

Рибалка дивиться i очi протирає:

Не вiрить сам своїм очам,

Бо по Сулi - чорти б їх мучив матiр -

Пливуть хлiвцi, стiжки, дiжки, усякий крам

I бiдного його ниряє ятiр!

Здихнув Рибалочка да i назад поплiвсь.

А що, земляче, поживибвсь?

Ось слухайте, пани, бувайте ви здоровi!

Еге, Охрiменко дурний:

Пiшов прохать у повiтовий,

Що обiдрав його наш писар волосний.



ВІЛ

«Мабуть, на небі звісно стало

(Про себе Віл в кошарі гомонів)

Про те, що весь мій вік я все за двох робив,

Да й витерпів таки чимало,

Що в плузі силкувавсь, копиці волочив,

Ізранку у ярмі до півночі ходив

І ще щодня бував і битий!

Хазяїна не раз я проклинав,

Тепер зовсім не той хазяїн став:

У мене вдосталь їсти й пити,

Несуть мені і солі, і крупів,

Вівса і висівок; наїстись трьом би стало».

Аж тут хазяїн шасть у хлів

І, взявши за роги, Вола під ніж повів,

Бо сказано — його годовано на сало.

Ти змалку так любив мене, як пугу пес...

Чого ж так лащишся тепер до мене, Йване?

Чи знаєш, що як ти чоломкаться ідеш,

Чогось мене морозить стане.



РОЖА ТА ХМІЛЬ

Охріме, дядечку! Будь ласкав, схаменись:

Ти чоловік і з хлібом, і з волами,

І грошики у тебе завелись,—

Який тебе лихий ізніс

І побратав з панами?

Покинь їх, хай їм цур, із ними не водись,

А то, коли к тобі не заверни у хату,

Ти з благородієм сидиш запанібрата

І чарка каторжна гуляє на столі.

Чи то в село лихий примчить якого

Паничика, мовляють, судового,

Та сарана живе на твоєму добрі.

Або і возний сам, червоний, ніби квітка,

Деньків по п'ятеро кружляє у тебе,

А коней-калічі повнісінька повітка

Твоє сінце скубе.

Тим часом хліб давно у полі половіє,

Його і птиця б'є, і вітер марно сіє,

А дядько мій гуля;

З письменними по чарці да по чарці,

Останній шаг витрушує шинкарці.

Рівняться з ними нам сам бог не позволя;

То сказано: пани — щоб день у день гулял

А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли.

Охріме! Не зробись сміховищем села,

Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі!

Ось слухай. У мене недавно на городі

Червона Рожа зацвіла,

І треба ж, на біду, край неї Хміль пустився,

Іспершу гарно страх з сусідкою він жив.

Дивлюсь, аж приятель за гілку зачепився,

А трохи згодом глядь— всю Рожу обповив.

І бідная вона змарніла,

Поблідла, далі пожовтіла;

А проклятущий Хміль, як рута, зеленів.

Шаг — півкопійки.



ЯЧМІНЬ

Син

Скажи мені, будь ласкав, тату!

Чого ячмінь наш так поріс,

Що колосків прямих я бачу тут багато,

А деякі зовсім схилилися униз?

Мов ми, неграмотні, перед великим паном,

Мов перед судовим на стійці козаки.

Батько

Оті прямії колоски

Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром,

Котрі ж поклякнули — то божа благодать:

Їх гне зерно, вони нас мусять годувать.

Син

Того ж то голову до неба зволить драть

Наш писар волосний, Онисько Харчовитий!

Аж він, бачу...

Батько

Мовчи! Почують — будеш битий.



ГАЙ ТА СОКИРИ

По гаю темному туга велика ходить,

Сокири й Топори затіяли війну,

Гай хочуть сплюндровать і пущі всі пошкодить.

Війна ця навела на дерево суму;

Дуби задумались, Осики затремтіли,

І Клен гнучкий і В'яз із лиха вниз нагнувсь.

Аж ось Сокири вже в гаю забрязкотіли,

І Дуб найстарший усміхнувсь.

— Не бійтесь! — він гукнув.— Того і я жахався,

Як з топорищами ці навісні прийдуть,

Аж дерев'яний рід заліза одцурався,

Без дерева вони самі нас да не втнуть,

Ото було б... але — нехай йому абищо,

Якби з Сокирами прийшли і топорища,

Тоді-то був би нам капут.—

І справді, скільки тут Сокири не бряжчали,

Ні дубчика, ні липки не стяли.

І тільки де-не-де що кору пописали,

Да і додому з тим пішли.



БУДЯК ДА КОНОПЛИНОЧКА

- Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш? -

На Коноплиночку в степу Будяк гукав.

- Да як рости мені? І сам здоров ти знаєш,

Що землю у мене з-під корінця забрав».

Бува і чоловік сьому колючці пара:

Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.

Я бачив сам таких і, може б, показав,

Та цур йому! Боюсь: Розсерджу комісара!