ЦАП

«Мабуть, нема уже на світі правди!

Мабуть, вона уже за море утекла!

Чим я од Муцика поганший, справді?

А пані те щеня учора привезла,

Сьогодні вже йому і дзвоник почепили,

Да як моторошно він бряжчить,

Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить

Та гавкає на мир щосили!»-

Так навіжений на ввесь окіл гукав.

Хазяїн, річ таку почувши

(А по-цапиному він дещо розмишляв),

Йому дзвінок на шию намотав.

Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши,

Махнув борідкою, замекав, заскакав

І геть-то честію такою запишався,

Да швидко став їй не рад:

Бо тільки Цап стрибне у панський сад,

На шиї дзвін - дзень-дзень! - народ заворушився,

І гостя в три шия в кошару мусять гнать.

Прийшлось бідасі пропадать.

Пройшло йому те врем'я, що бувало,

Майнув де здумавши, куди б то не попало,

Поїв, пообгризав - і слід пропав,

А вибіга і долинки, і гори,

Де був - то пожививсь; ніхто того не знав.

Еге, я правду вам казав:

Нащо було Паньку прохаться в прокурори.».

ПШЕНИЦЯ

Я бачив, як пшеницю мили:

То щонайкращеє зерно,

У воду тільки плись, якраз пішло на дно,

Полова ж навісна пливе собі по хвилі.

Привів мене господь побачить і панів:

Мов простий чоловік, там інший пан сидів,

Другі, задравши ніс, розприндившись, ходили,

І здумав зараз я, як тільки поглядів,

Що бачив, як пшеницю мили.

МАКІВКА

У лузі Маківка весною зацвіла,

Проміж других квіток як жаром червоніла;

До єї раз у раз літа бджола,

Бабок, метеликів над нею грає сила.

Пройшов день, два, і з неї цвіт опав,

І Маківка осиротіла;

Бджола на іншій квітці сіла,

Ту погань метелів мовби лихий забрав.

Дівчино-серденько! жартуй, поки є врем'я,

Жартуй, да не глузуй із бідних парубків;

А то мине весна твоїх годів,

Покине і тебе дияволове плем'я.

МОГИЛИНІ РОДИНИ

Ось чутка степом полетіла

(На що то гріх не підведе),

Що у степу якась Могила

Дитину швидко приведе.

Про диво сеє як почули,

То люди зараз в степ майнули,

Старий і молодий к Могилі, знай, іде.

Крий боже, народу якого там зобралось!

Як об Іллі в Ромні;

Буцім там місто починалось.

Де ні взялись міняйли й шинкарі

І підняли між себе галас;

Чумак із сіллю став, із дьогтем дьогтярі,

І красти бублики шатнули школярі;

Сластьони шкварились, сідухи цокотіли;

Про Лазаря старці під кобзу голосили;

«Холодний квас!» — москаль між народом гукав

Знечев'я, а базар в степу як треба став.

Хрещений люд хоча гуляє,

Да на Могилу все раз по раз позирає,

Чи швидко вродиться те чадо степове.

Могила ж стогне, мов сопе, мов тяжко дише,

Боками сивими колише

І з лиха на ввесь степ реве.

Народ дивується, да їсть, да п'є горілку.

Вже панський стадник Опанас,

Покинувши товар, що пас,

З кишені витягнув сопілку

Да як утне московського бичка!

Підківки зараз забряжчали,

В кружку дівчата танцювали;

Москаль покинув глек та садить гоцака.

Аж ось — лулусь щось під ногами!

Загоготів якийсь підземний глас.

Базар утих, баби замовкли під возами,

Із ляку упустив сопілку Опанас,

І люди, хрестячись, баньки повитріщали.

Могила тріснула, і те дитя, що ждали,

На божий світ сусіль — як пить дало!

Та що ж за чадо те було,

Що стільки гомону між нами наробило?

«Мабуть, підсудок?» — Ні! —

«Так лев?» — Ні! —

«Так мішок З дукатами?» —

Ні, ні! — «Так папорті цвіток?» —

Але ж! —

«Так, з нами хресна сила,

Мабуть, вона полубіса вродила?»

— Не втяв! — «Так вилила козацького коня?»

— Ні, просто привела руденьке мишеня.

ЗЛИЙ КІНЬ

Учора мій сусід купив собі Коня

Із табуна татарського презлого,

Такого жвавого, такого вже баского!

Дивлюсь: сусід і вся його сім'я

Уздечки не напнуть на його.

Сусід сусідів кликать став

І могорич пообіщав,

Щоб тільки помогли йому Коня упорать.

Народ зійшовсь та гук такий підняв,

Мов цілину п'ять плугів орють.

А кінь жахається да рже,

На дибки спиниться да гривою мотає,

То піде бокаса, то б'ється і кусає.

Котрий сміліший був, то вже

Од Коника тікає.

Прийшлось сусідові мовляв,

хоть сядь да й плач

Аж дивляться, іде Петро Деркач —

Розумний чоловік і в конях силу знає,—

Іде і здалеку чуприною киває.

Прийшов — і ввесь базар нікчемний розігнав,

І сміло до Коня побрався потихеньку,

Все свистячи, повагом, помаленьку,

Все гладив, подивлюсь — уже і загнуздав.

Пани! чи чули, як Деркач коня поймав?

СОНЦЕ ДА ВІТЕР

Із Вітром Сонечко розгуторило мову

Про силу, бачите, хто з них модніший був.

Звичайно за словцем балакали по слову,

А далі Вітер так на заклад навернув:

«Чи бачиш, їде ген собі козак по полю?

Як цупко він нап'яв на плечі кобеняк!

Хто з плеч зірве його додолу,

Хай буде той уже моцак».

«Іносе, дми собі!» — так Сонечко сказало;

І Вітер шпарко полетів.

Надворі дуже сумно стало,

По небу хмари скрізь погнало,

А Вітер по землі, крий боже, заревів,

Наліг на козака, з його одежу цупить.

Зігнувся на коні козак,

До себе горне кобеняк

Та, знай, нагайкою по ребрах шкапу лупить.

Хуртовина назад бідаху пре,

За поли смикає, відлогу з плеч гирує,

Аж шлях курить, трава в степу хвилює,

А все одежі не здере.

Дув, дув, аж потом ввесь облився,

Із моці вибився, сердешний набік плись.

Ось розгулялося, і Сонце з хмари блись,

Мов божий мир ізнову народився.

Козак перехрестився,

Кобилку зараз зупинив,

Бо страх горюшну заморив,

Поплівся стежкою ходою потихеньку.

А Сонце гріє все та гріє помаленьку,

Угріло божий світ, почув

Тепло козак

Да й скинув кобеняк.

ГРІШНИК

В далекій стороні, в якій, про те не знаю,

Мабуть; в Німещині, а може, і в Китаї,

Хтось разом оженивсь на трьох жінках.

Загомонів народ, почувши гріх великий,

Жінки голосять так, що страх:

«Глянь;, що се коять чоловіки!

Як їм по три нас можна брать,

Так хай позволять нам держать їх хоч по п'ять».

Ґвалтують, сказано, навспряжки цокотухи.

Ось сяя вісточка і до царя дойшла,

А цар був, мабуть, не макуха,

Розлютовався він, і злість його взяла.

«О! почекайте лиш, не буде в вас охоти

За живота чортам служить !» —

" Цар грізно загукав і люльку став палить,

І в люльку пхав огонь, і люлька гасла в роті,

А далі схаменувсь, за радою послав.

Як слідує, в празничному наряді,

Пред очі царськії совіт вельможний став.

Цар двічі кашлянув, рукою ус розгладив

І річ таку премудрую сказав:

«Пребеззаконія на світі завелися,

А гірше, що в моїй землі!

Мені до уст сьогодні донесли —

Один паливода (і цар перехрестився)

На трьох жінках женився.

Щоб царству цілому за його не терпіть

Біди од праведного неба,

Його вам осудити треба

І смерть страшну йому зробить.

Хай царству усьому в науку

Він витерпить такую муку,

Щоб з ляку більш ніхто в такий не вскочив гріх.

Крий боже, щоб над ним хто з вас змилосердився!

Щоб луснув я, щоб я до вечора сказився,

Коли не поведу на шибеницю всіх!»

Як річ таку судця дослухав,

Низенько поклонивсь, потилицю почухав

І ну з підсудками про діло мізковать.

Над ним морочились трохи не тиждень цілий,

І тільки що пили, а мало, кажуть, їли,

І так меж себе присудили,

Щоб Грішнику тому всіх трьох жінок оддать.

Народ сміявсь, і всі були в заботах,

Що раду перевіша цар,

Аж завтра дивляться, а та погана твар,

Той Грішник, сам себе повісив на воротях.

ВЕДМЕЖИЙ СУД

Лисичка подала у суд таку бумагу:

Що бачила вона, як попеластий Віл

На панській винниці пив, як мошенник, брагу,

Їв сіно, і овес, і сіль.

Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.

Давай вони по-своєму судить

Трохи не цілі сутки.

- Як можна гріх такий зробить!

Воно було б зовсім не диво,

Коли б він їв собі м'ясиво, -

Ведмідь сердито став ревіть.

- А то він сіно їв! - Вовки завили.

Да судді річ його спочинку перебили,

Бо він ситенький був. І так опреділили

І приказали записать:

«Понеже Віл признався попеластий,

Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті,

Так за гріхи його четвертувать

І м'ясо розідрати суддям на рівні часті,

Лисичці ж ратиці отдать».

ВЕРША ТА БОЛОТО

Рибалонька, митець усе в воді ловити,

Бажаючи піймать в'юнів,

В Болото Вершу засторчив.

Довгенько щось вона там мусила сидіти,

Язик жіночий є, да нічого робити

(А зроду, мабуть-то, що не плоха була),

Так лаяти Болото почала:

— Оце поганая багнюка!

Глянь, пузириться як, знічев'я клекотить,

Тут певнее ніщо ні ходить й ні сидить,

Одна черва, мовляв, кишить,

Да деколи повзе по куширу гадюка.

Уже коли б тут воленька мені!..

Таке ж бридке, таке мерзенне,

Поржавіло, від жабуру зелене,

Не хочеться паскудиться в багні,

А то б...

Що ж їй Болото одвічало?

— Де ж ти сама, добродійко? — спитало.

А Верша гомонить на дні.

СОЛОВЕЙ

— Хто не вгадає? Я?

Оце городять небилицю!

Щоб не пізнав я Солов'я,

Щоб не пізнав цю гарну птицю;

Як тільки оком наведу,

То і вгадаю, де співака! —

Так дядькові казав небіж, Грицько Підсака.

— Ходімо, я тебе до лісу поведу,

Усякої там птиці є багато.

Та буде сором, пане-брате,

Коли б ти Солов'я ізразу не пізнав,—

Грицькові дядько одвічав.

І ось вони дійшли до гаю;

По гаєві усякий птах літає,

Щебече хто, хто свище, хто гуде,

Аж округи луна іде.

Небіж

Ось, ось де Соловей!

Який червоногрудий!

А дметься як, мабуть, великий пан!

Уже то неспроста в нього такий жупан.

Дядько

Та годі, годі, Грицьку, буде

Ту погань, Снігиря, хвалить!

Ся птиця не співа, а як усе щебече,

Вона в гурті як-небудь засвистить;

А більше, голову похнюпивши між плечі,

Насупившись сидить.

Небіж

Так цитьте, лишень, ось я зараз угадаю:

Я сучий син, коли оце не він!

Увесь мов золотий, а крильця чорні має.

Дядько

Та буде, Грицьку, сучий син:

Се просто Іволга зоветься,

Вона із саду в сад літа,

То вишні гарно об'їда,

То оббива горох, а в співи не вдається.

Небіж

Так ось коли побачив співака!

Яка мальована та штучна птиця!

Вертиться, джеркотить, по дереву скака —

Оце-то Соловей!

Дядько

Се навісна Синиця!

1 довго так небіж дурненький

Між птицями знаходив Солов'я,

А Соловей собі сіренький

Над ним співав, сховавшись між гілля.

1833 р.