ШКОЛЯР ДЕНИС

Миряни, слухайте, щось маю вам сказати:

От цих різдвяних свят, на самої Меланки,

Дурний школяр Денис, запрігши Шкапу в санки,

Із школи поспішав до батька ночувать,

Щоб завтра по закону,

Як слідує, пашнею засівать.

Пізнавши Шкапа шлях додому,

Смикнула раз, другий — і хлопця понесла,

Хоч здержав він її, да злість його взяла,

Хотів би проучить, да бить її боявся,

А треба ж і себе чим-небудь показать,—

Так по оглоблях ну малахаєм шмагать.

Як тільки пан із паном зазмагався,

Дивись — у мужиків чуприни вже тріщать.

СОНЦЕ ДА ХМАРИ

Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,

І божий мир як маківка цвіте,

На небі чистому ген Хмара бовваніє.

Та Хмара надулась і річ таку гуде:

«що вже мені се Сонце надоїло!

Чого воно так землю веселить?

Хоч я насуплюся, воно таки блищить.

Я полечу йому назустріч сміло,

Я здужаю його собою затемнить».

Дивлюсь - і Хмарами півнеба замостило,

На Сонечко мов ніччю налягло.

А Сонце вище підплило

І Хмари ті позолотило.

ГОРОБЦІ ДА ВИШНЯ

Глянь, глянь, летять, да їх летить чимало,

Куди оце летять з оселі Горобці?

Дивлюсь, у сад побрались молодці.

На Вишеньці їх геть-то насідало,

І бенкет зараз підняли;

Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні,

Із ранку самого до пізньої пори.

Я простий чоловік, то й взяв собі на мислі,

Що Вишеньці моїй предобре у саду,

Що їй превесело, бо як край неї йду

Або і так коли зирну у сад із хати,

Все зволять Горобці по гілочках скакати.

Ось тиждень як не був, дивлюсь — кат його ма!

На Вишеньці гостей нема.

Чого, лишень, вони літати перестали?

Як розібрав, бодай і не казать!

Ох! Поти жевжики вчащали,

Поки всі ягоди на Вишні обдзюбали,

Тепер до бідної ніколи не летять.

ЛЕБЕДЬ І ГУСИ

На ставi пишно Лебедь плив,

А Гуси сiрiї край його поринали.

- Хiба оцей бiляк вас з глузду звiв? -

Один Гусак загомонiв,-

Чого ви, братця, так баньки повитрiщали?

Ми попеластi всi, а вiн один мiж нас

Своє пиндючить пiр'я бiлеї

Коли б ви тiлько захотiли,

Щоб разом, стало бить, вся беседа взялась,

Ми б панича сього якраз перемастили. -

I завелась на ставi геркотня,

Гусине дiло закипiло:

Таскають, грязь i глей,зо дна

Да мажуть Лебедя, щоб пiр'я посiрiло.

Обмазали кругом - i трохи галас стих;

А Лебедь плись на дно - i випурнув як снiг.

ВОВК І ОГОНЬ

У лісі хтось розклав Огонь.

Було то восени вже пізно;

Великий холод був, вітри шуміли грізно,

І била ожеледь, і сніг ішов, либонь;

Так, мабуть, чоловік біля багаття грівся,

Та ідучи й покинув так його.

Аж ось, не знаю я того,

Як сірий Вовк тут опинився.

Обмерз, забовтався, мабуть, три дні не їв,

Дрижить, як мокрий хірт, зубами, знай, цокоче;

Звірюка до Огню підскочив,

Підскочив, озирнувсь, мов тороплений сів

(Бо зроду вперше він огонь узрів),

Сидить і сам собі радіє,

Що смух ' його Огонь, мов літом сонце, гріє,

І став він обтавать, аж пара з шерсті йде.

Із льоду бурульки, що, знай, кругом бряжчали,

Уже зовсім пообпадали.

Він до Огню то рило підведе,

То лапу коло жару сушить,

То біля полум'я кудлатий хвіст обтрусить.

Уже Огонь не став його лякать.

Звірюка думає: «Чого його бояться?

Зі мною він як панібрат».

Ось нічка утекла, мов стало розсвітать,

Мов почало на світ благословляться.

«Пора,— Вовк думає,— у лози удирать!»

Ну, що б собі іти? — ні, треба попрощаться:

Скажений захотів Огонь поцілувать,

І тільки що простяг своє в багаття рило,

А полум'я його дощенту обсмалило.

Мій батько так казав: —

3 панами добре жить,

Водиться з ними, хай тобі господь поможе,

Із ними можна їсти й пить,

А цілувать їх — крий нас боже!

ЗОЗУЛЯ ТА СНІГИР

На лубі сидячи, Зозуля куковала:

«Що за годи тепер, зовсім не можна жить!

Од коли, як тепло вже стало,

А гусені нема, черви зовсім так мало.

Пришилось із голоду хоч у кулак трубить».

«Нащо вам так квилить, мій боже милий?

Снігир Зозулю перебив,—

Коли б я мав ваш стан і сили,

Оцю я погань би не їв,

Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив

Собі щодня шматок м'ясця.

От кобець — менший вас, а їсти як захоче:

Летить — і душить горобця.

Зате він з голоду ніколи не нудився».

«Дурний! дурний! а в школі вчився! —

Зозуля Сніги ру в одвіт,—

За місто горобця я з'їм жуків десяток

Да гусені, черви десятків три в наддаток

І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь сзіт.

Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна.

Живе собі, як панна.

Гуляє у садку, нічого не псує,

По гілочках намистечко кує,

Да скілько літ кому прожить віщує;

Нехай же здумаю.- да що тобі й казать!

Хоч злидні в пір'ї обідрать,

Ввесь птичий рід зарепетує:

«Зозуля м'ясо жре. Зозуля хищний птах!

Троха чи не бажа вона орла із'їсти!»

Прощай тогді моє життя в садах!

Прийшлось би утікать хоч за море безвісти.

Так лучче ж тута жить — да зводить черв'ячків».

Хто хоче полюбить суддю грошозаплода.

Про його розпитай панів,

А не питай у простого народа.

УТЯТА ДА СТЕП

Минулися гречанії жнива;

Семен натяг кожух на плечі;

Тепло пройшло, дітвора лізе к печі.

Замерзло поле скрізь, рілля, стерня, трава

Сніжечком біленьким припала.

Бідашний Степ став сумовать;

Пташки, що влітку так співали,

У ірій вже поодлітали,

І тілько край ставка оставсь табун Утят.

Чи крижні то були, чи то були чирята,

Про те нам байдуже, а сила тілько в тім,

Що Степ іще не був пустий зовсім;

Дивлюсь було, знялись з води Утята,

Закахкають і ну Степом кружлять,

І видно все-таки, що сеє не пустиня,

Аж ось уже й вони летять.

«Куди вас враг несе до гаспидського сина

І Почав Утятам Степ казать.—

Хіба ви хочете мене покинуть?

А я ж вас літом годував,

І просо, і овес, і гречку вистачав;

Без вас хіба мені з нудьги сказиться?»

«Улітку на тобі усякий хліб стояв;

На себе глянь тепер, який ти сивий став:

Останній колосок холодний сніг сховав,

І нічим нам біля тебе живиться;

А голод за що нам терпіть?» —

Сказали Утята і ну швидчій летіть.

Чи знаєте ви сивого Кондрата?

Женивсь на дівці він та й мусить ще кричать,

Що жінка щось його глядить не дуже хати.

Мабуть, що упада їй діду одвічать,

Як сивому Степу одрізали Утята.

МІРОШНИК

На річечці якійсь маленькій

Стояв собі млинок, і в нім Мірошник жив.

Хоч невеличкий млин,

да, знаєш, чепурненький;

Раз по раз, день у день крутивсь і гуркотів

І хліба вистачав хазяїну чимало.

Коли не забредеш к Мірошнику, бувало,

У його є і хліб, і сіль, і сало,

Чи то в скоромний день — із маслом буханці,

Книші, вареники і всякі лагоминки;

У п'ятницю — просіл, з олією блинці,

Пампушки з часником, гречаники, стовпці,

Обідать він, було, не сяде без горілки,

А в празник піднесе і чарку калганівки.

Мірошник паном діло жив.

І треба ж, на біду, позаторішню весну

Його лихий поніс чогось за Десну.

Хоч не багацько проходив,

Зате багато бачив світа:

Побачив він, як Сейм, мов бішений, шумів

І як Десна ревла несамовита,

Мабуть, ворочавши не п'ятдесят млинів.

Вернувсь Мірошник наш додому,

До церкви прямо почухрав

Да богу молиться святому,

Щоб він акафисти його не в гнів прийняв

І річечку його зробив Десною.

«Або хоча, як Сейм, такою —

Тогді б то вже я панував!»

— Молебні день у день спасителеві править,

— У ставники свічки по десять хунтів ставить,

— Все молиться, ні їсть, ні п'є, ні спить...

«Земляче! Бог з тобою!

На тебе десь туман у Литві навели.

Хіба забув ти, що великою водою Ворочають великії млини?

їх німці будувать уміють,

А вже не зляпає наш брат;

Вони самі товчуть, і віють,

І мелють борошно, і сіють,

Здається, що самі й їдять.

А млин хоч чепурний у тебе,

Та не для бистрини».— «Балакайте про себе!»

Мірошник заворчав і рукавом махнув.

Його молитви бог почув:

По небу вітерок дмухнув —

Як ворон, небо почорніло;

Шварнула блискавка — грім грюкнув і загув;

Із хмар, як з лотоків, водою зашуміло.

Маленька річечка, що так тихенько йшла,

Заклекотіла, заревла

І через греблю покотила.

Як на осиці лист, тремтить млинок од хвилі.

Вода напре, дивись, то вискочить гвіздок,

То паля тріснула, то заставку розбило,

А далі і знесло млинок.

Схопивсь Мірошник, да пізненько:

Що поки йшла вода маленька,

Щодня він хліба мав шматок.

Літ з десять був у нас суддею Глива.

Да, знаєш, захотів на лакомий кусок,

В Полтаву перейшов: там, кажуть, є пожива.

Велика там вода, хоч є й багато млива...

Глядіть, добродію, чи ваш міцний млинок?

ВОВК І КОЗА

Весняного погожого ранку на високій горі над кручею паслася біленька кізка. Навколо буяли соковиті трави, зеленіли дерева, пишнілися кущі. Ласувала кізка смачними паростями й примовляла вдоволено:

- Ме-е-е! Ме-е-е! Як гарно в горах, коли все зеленіє. Яка краса!

Вовк, пробігаючи під горою, почув її голос. Підвів голову, зміряв оком висоту й зітхнув:

- Жаль, не видеруся. Але ж коза може сюди скочити. Це їй за іграшки. А там...

Вовкові очі жадібно заблищали, і він облизав гострі зуби.

- Як би заманити сюди кізку? - пробурмотів собі під ніс. Думав, думав сіроманець, а потім усміхнувся лукаво та й каже:

- Ет, що тут мудрувати? Хіба важко? Хитрість допоможе всюди, отже, без неї не обійдешся.

Прокашлявся вовк, аби пом'якшав голос, і гукнув солоденько:

- День добрий, біленька кізко!

- День добрий,- відмовила та. Нітрохи не злякалася, бо знала: вовкові не видертися до неї.

- А чого це ти пасешся над бескеттям? - удавано здивувався сіроманець.- Що ти там знаходиш? Чи тобі кращого місця немає?

- О, тут такі смачні гілочки

- Та кинь ти їх Ходи сюди, поглянь, що то є справжня паща. Яка тут трава висока, які буйні кущі! їй-право, ти такого харчу зроду-віку не бачила

- Дякую, любий вовче,- чемно відказує кізка, усміхаючись сама до себе,- але мені й тут добре.

- Ого! А який тут виноград! А я й не бачив! - вигукнув вовк.- І коли він устиг викинути такі товсті смачні пагони?

- І на горі є виноград,- сміється кізка, - скільки хочеш!

- Далебі, не такий добрий, як тут,- правив своєї вовк.- Ходи-но сюди, покуштуєш - спасибі мені скажеш.

Кізці урвався терпець; нахилилася вона над кручею й каже насмішкувато:

- Ой вовче, вовче! Здається мені - клопочешся не так за мій живіт, як за свій! Хіба ні?

Побачив вовк, що пошився в дурні, та й прикусив язика. Похнюпився й сердито почвалав геть.

А кізка напаслася й пішла собі відпочивати.

Отож коли шахраї мають справу з розумними людьми, їхні хитрощі не досягають мети.

ЛИСИЦЯ І ВОРОНА

Якось ворона, пролітаючи над господою, побачила на гаку під дахом шматок м'яса.

«О, сьогодні добре пообідаю!» - зраділа вона.

Вхопила м'ясо та й злетіла на високе дерево.

А внизу саме пробігала лисиця й побачила ворону.

«Еге, тут можна поживитися».

Підбігла лисиця до дерева, задерла голову й мовила улесливо:

- Добридень, орле! Як ся маєш? Ворона не відповідала, бо тримала в дзьобі [12] м'ясо. Лисиця нітрохи не образилася, а співала далі:

- Вибачай, що назвала тебе орлом,- ти ж ворона. Але ти куди гарніша за орла! Яке пір'я - чорне, блискуче, розкішне! Жоден птах не має таких чорних крил і таких прегарних очей!

Лисиця підступилася ближче до дерева, заклала за спину лапи, покрутила пухнастим хвостом, глянула на м'ясо й облизалася.

- Як я могла назвати тебе орлом? Ніколи собі цього не подарую! їй-право, не збагну, чому над птахами повинен царювати орел, а не ти? Хіба зрівнятися йому з тобою красою та розумом? Тільки й того, що орлом величають; скарай мене сила божа - далеко йому до тебе!

Ворона запишалася, аж пір'я розпустила від такої мови.

«Красно говорить лисиця, недарма кажуть, що вона велика розумниця. Треба з нею потоваришувати, вкупі веселіше буде...»

А лисиця тим часом задерла голову ще вище й заспівала вже іншої:

- Нехай того грім поб'є, хто скаже, що ворона вміє говорити. Вона й дзьоба не розтулить, бо не має голосу. Он чому тебе не обрали [13] царем - ти, либонь, німа Навіщо птахам німий цар?

Цього вже ворона не могла стерпіти.

- Кар-р-р! - каркнула вона.- То це я німа? Зараз же проси пробачення! Кар-р-р!!! Та хіба є де птахи з голосом, гучнішим за мій?

Лисиці тільки того й треба було. Схопила вона м'ясо, що випало з воронячого дзьоба, та й засміялася глузливо:

- Вороно, вороно, ти й справді дуже гарна! І станом, і барвою, й голосом; одного лиш тобі бракує- розуму. Коли б мала розум, не слухала б моїх теревенів і не впустила б м'яса з дзьоба.

І лисиця зникла поміж деревами.