Авторитет Ландау был так велик, что Нобелевский комитет посылал ему иногда работы, выдвигаемые на нобелевскую премию, для выдачи авторитетного заключения. И однажды ему нужно было сделать вывод о значении открытия Черенкова - вполне заурядного физика, который звёзд с неба не хватал, - а именно, о «свечении Черенкова», открытого автором совершено случайно. Ландау это открытие оценил, как вполне достойное премии, но приписал в число претендентов ещё двоих:  Франка и Тамма.

- Как же так, Дау? – спросила, узнав об этом, его жена. - Разве они имеют отношение к открытию?

- А что ж ты хочешь, чтоб вся Нобелевка целиком досталась одной этой дубине Черенкову? И одной трети ему - за глаза. А Тамм и Франк люди приличные, да и физики порядочные! Но самим им премии никогда не получить… А так все трое будут счастливы!

Рассказывают, что однажды один амбициозный сотрудник Института физпроблем написал статью, и хотя она была весьма сырой, срочно издал её в виде препринта – предварительной публикации, призванной застолбить открытие. Видать, автор придавал этой своей работе значение немалое. Ландау, говорят, прочёл этот препринт, и сразу понял, что всё бред. А дело было в марте, и на носу было первое апреля!

И решил Дау подшутить над этим автором и разыграть его. Позвонил он в Копенгаген своему другу Нильсу Бору и уговорил его дать в институт телеграмму, что, мол, Нобелевский комитет очень заинтересовался этой самой работой, и просит автора прислать все материалы, графики, фотографии и чертежи, всё в четырёх экземплярах и срочно! Бор поддался на уговоры, и 1-го апреля международная телеграмма именно такого содержания пришла в институт.

Ну, вызвали автора в дирекцию, показали телеграмму. Автор, понятное дело, охренел,  да и дирекция не на шутку взволновалась. И вот, когда автор, пошатываясь от свалившегося на него счастья, размножал свою статью, раскладывал всё по конвертам и принимал поздравления, зашёл сияющий Ландау и торжественно поздравил «счастливца» с… Первым апреля!

Удар был такой, что автор долго ещё не мог прийти в себя, и так потом этого Дау и не простил. Хотя тому это было всё равно – при всей своей доброте Ландау, как всякий великий, бывал иногда весьма жесток.

Ландау прославился своим знаменитым «теорминимумом», т. е. экзаменом, состоявшим в основном из задач, который должен был сдать всякий, желающий работать в теоретической физике. Часто принимал он его на дому.

Говорят, что однажды обратился к нему один его товарищ, известный математик, и попросил помочь одной девушке – поговорить, выяснить её уровень подготовки и, может быть, взять в аспирантуру.

- Ну-с, что вы умеете? – спросил её Ландау, когда та явилась к нему домой.

- Я умею дифференцировать, интегрировать...

- А ещё? – спрашивал Ландау, которому девушка сразу понравилась.

- Я изучала вариационное исчисление…

- Очень хорошо. Ну, а ещё?

- Знакома с тензорным анализом, теорией групп…

- Всё это замечательно!.. – усмехнулся Ландау, глядя на неё с явным мужским интересом. - Ну, а то, что умеет каждая женщина, вы умеете?

Девушка поняла, заплакала и убежала. Ландау удручённо смотрел ей в след, понимая, что дал маху и спросил что-то не то.

Потом ему позвонил тот математик, которому эта девушка, его протеже, всё рассказала.

- Что же ты вытворяешь, Дау?! – возмущался он. – Я же просил тебя помочь! Прислал к тебе прекрасную, подготовленную специалистку!.. Как ты мог?!

Ландау было страшно стыдно за ту свою бестактность, а был он человеком внутренне очень застенчивым, поэтому он как-то потерялся, и не нашёл ничего лучше,  как с детской обидчивостью ляпнуть:

- Ну, что же ты мне… фригидных-то присылаешь!

Математик просто ахнул и бросил трубку.

Найбільша риба

Клюнув у мене якось короп. Клюнув за всіма правилами – спочатку качнув, потім потягнув. Підсік я його. Хороший: кілограмів на вісім. Тягну. Протягнув трохи – ні, кілограмів сім. Ще трохи протягнув – напевне немає семи. Але шість є. Побачив коло берега – п’ять повинно бути. Взяв у підсак – чотири точно є. Приніс додому, зважив – кіло вісімсот!

Цікаво виходить – чим ближче до хати, тим короп менше.

А якби зійшов? Дванадцять кілограмів точно було б!

Губолов

Один старий дід мені розповів, що кілометрів за дванадцять від села є у лісі ставок, про який інші рибалки – ні сном, ні духом. Тому, що доїхати туди, навіть ровером, неможливо, тільки пішки. І коропи там повиростали до неймовірних розмірів.

Зробив я дві закидушки з міліметрівки. Повідки – 0,6. Гачки – 15-й номер. Довго йшов. Прийшов. Ставок дійсно чудовий. І нога рибалки, видно, тут, майже, не ступала. Розмотав. Насадив на кожний гачок по картоплині. Закинув. А далі що? Хіба на таку рибу сторожок потрібен?

Бачу біля берега два пеньки – менший і більший. Прив’язав закидушки до них. Саме сонечко зійшло. Тихо. Тепло. Дерева з того боку – немов зачаровані. А я стомився та й задрімав.

Раптом чую – тріск якийсь. Дивлюсь – а меншого пенька з землі вирвало і до води якась сила тягне. Звісно яка – короп. Хапаю. Пробую тягнути. В цей час більшого пенька з корінням вивертає. Я кидаю меншого – хапаю більшого. Оце так сила. Не я його тягну, а він мене. Але я завзято пручаюсь. Раптом щось на тому кінці тріснуло і стало легко. Зірвався? Але ні. Там, все-таки, щось є. Витягнув – губа! Грамів чотириста!

А який же короп був?

Прийшов додому. Засмажив улов – саме на обід вистачило. Ще туди піду. Обов’язково. Але вже не за пеньки, а за товсті дерева закидушки прив’яжу. Може ще більшу губу витягну… Таку, щоб не лише на обід, а й на вечерю вистачило…

А може й дві? Коли пощастить…

Качко ловля

Якось ловив я на одному цивілізованому ставку. Рибачків – більше ніж риби. Та ще й не клює. Сиджу на кладці, дивлюсь – поряд в очереті водяні курочки ходять і щось скльовують. А у мене саме спінінг в руках – закинути приготував.

Я його тихенько до тих курочок – хльость! І що ви думаєте? Одна – так і клюнула смачного хробачка. Я підсік – а вона полетіла. А я на весь берег, як закричу – „Підса-а-а-к!”. Чоловіків з п’ять рибалок підбігли з підсаками допомагати, думаючи, що короп великий клюнув.

А ця гідроворона колами літає і кричить – кричить і літає. Рибалки за нею почали ганятися, немов за метеликом. Нарешті зловили. Швиденько знайшли казан, обпатрали і поставили варити. Послали гінця і сіли перекусить. Одразу стали друзями.

Перекусювали з півдня. Ще, як годиться, тричі гінця посилали. І весь час сміялись – як качку підсаками ловили. Молоді були – дурні, не жаліли нещасної пташки. Мені тоді ледве за сорок перевалило. Тепер такого ні за що б не зробив.

Одна деталь: маленька і зовсім несмачна качечка – а всім вистачило. І всі пішли додому без риби, але задоволені і в доброму гуморі. Та й при зустрічах ще довго згадували ту качколовлю.

Так що не лише у рибі для рибалки щастя.

Каліфорнійський черв’як

В середині сімдесятих років минулого сторіччя, після осіннього вилову риби, в деяких колгоспних ставках дозволяли нам, простим рибалкам з вудками і спінінгами, ловити те, що залишалось. Якщо достотно – просто не гонили. Але тодішня безгосподарність давала змогу досить успішно там рибалити.

Приїхав. Закинув. Снасті – відмінні: вудлища – „Ленінградські”, котушки – „Невські”, волосінь – „Клинська”, гачки – „Колюбакинські”, черв’як – каліфорнійський. Все – за найвищими тогочасними мірками і цінами. Ставок теж чудовий! І риба, видно є – весь час скидається. Сиджу, чекаю.

Праворуч, метрів за двадцять від мене – невеличкий степок біля води. Туди четверо дядьків пригнали на випас корову. Одну. Сіли. Випили по чарці. Закусили. Копнули черв’яка. Закинули криву вудку. І заходилися у дурня гуляти.

Раптом один з них спокійно каже:

– Клює!

Хазяїн вудки, без усякого поспіху, підійшов, підняв вудлище з води і смикнув… Коропець, так грамів на шістсот, пролетівши в повітрі добрячу дугу, гепнувся неподалік від корови.

– Підняв їдне! – спокійно сказав дядько, ховаючи коропця у торбу. А у мене – ну хоч би торкнуло!

Хвилин за десять знову:

– О, ще піняв!

Потім:

– О, диви-диви, ще!

І так разів з десять.

– Пограти не дають, – обурювалися мужики!

Нарешті і я підняв їдне, потім – друге і третє. На цьому для мене все закінчилось. А мужик, граючи в карти, випиваючи і приглядаючи за коровою, однією кривою вудкою наловив повну торбу, після чого, похитуючись, поніс її додому.

У чому ж секрет? Точно!… У місцевих черв’яках, прямо тут, на березі копаних. Риба до них звикла. А мій відмінний каліфорнійський – їй просто не до вподоби.

Найкращі ліки

Заболіло вухо. Пішов до ЛОРа. Прописав краплі. Дуже хороші, закордонні, дорогі! Закапав – вухо пройшло – бачити гірше став. Пішов до окуліста – прописав пігулки. Дуже хороші, закордонні, дорогі! Ковтнув – бачити став краще – гикати почав. Пішов до… Прописали спеціальну гімнастику. Дуже хорошу, закордонну. Інструктор – дорогущий! Гикати перестав – поперек заболів.

Пішов до… Прописав… Дуже хороші, закордонні, дорогі! І пішов… і пішов… і пішов я! Довго ходив. Всіх обійшов. Купу грошей витратив. На початку літа поїхав до санаторію – підлікуватися. Санаторій теж – ду-у-же…

Підлікувався. Приїхав додому – заболіло вухо!

Плюнув на все – зібрався і поїхав з друзями світ за очі. З вудками, наметом… Дощ, спека… І хоч рибалка була не дуже вдалою – засмагли, накупались досхочу, тиша, спокій… Тиждень життя без пігулок і мікстур. Приїхав додому – вухо не болить, бачу – нормально, гикавки – нема, поперек – не відчуваю.

І ніякий… самий дорогий інструктор не потрібен.

А сом не клює…

По всіх каналах радіо і телебачення передали, що в південних областях жнива у розпалі. Більшість досвідчених і, навіть, не дуже досвідчених рибалок, добре знають – саме в цей час починає інтенсивно клювати сом.

Підготувалися ми з друзями дуже ретельно – накопали величезних хробаків-виповзків, наловили горобців і мишей, перевірили готовність наметів, матраців, ліхтариків, закупили сала, цибулі і… Взяли все, що треба… Не перший же раз… І не перший рік… Та й поїхали на добре відомі нам місця до одеської області.

Приїхали, позакидали снасті, поставили дзвіночки, підготували підсаки, багри, човник, про всяк випадок… – тільки бери. А він не бере! Ну, думаємо, вночі візьме. А він і вночі не бере! Ні цієї ночі, ні наступної… А по радіо передають – жнива на півдні вже закінчуються… Зібрали зернових… Набагато більше, ніж у минулому році…

А сом не бере! І ніякі принади його не спокушають. Неправильний, якийсь, сом…

На третій вечір до нас завітав давній знайомий, що жив у сусідньому селі.

Сіли біля вогнища. Нарешті запитали, чому сом не бере? Що сталося? Може в річку хтось щось скинув? Чи риба захворіла? Адже жнива вже закінчуються! І тут…

– Та де там закінчуються! Ще й не починались!

– Так по радіо ж…

– А сом радіо не слухає! І телевізор не дивиться! Він клює тоді, коли настане час…

Так, що сом правильний. А от радіо, телебачення та інші різні інстанції…

Перша і…

Колись вудки були значно довшими. Так, значно довшими і товстішими. Моє дитинство пройшло неподалік величезного ставка і я добре пам’ятаю, якими вудками в середині п’ятдесятих ловили рибу справжні рибалки – до дванадцяти метрів довжиною і з товщиною комля до шести сантиметрів. Оце були вудки – так вудки! І чим довша вудка – тим авторитетніший рибалка.

А спробуйте закинути таку снасть? Тут однієї вправності замало, потрібна ще й неабияка, фізична сила. Але ж і небезпечна ця справа – то за кущ зачепиш, то за сусіда. Перед черговим закидом рибалка голосно кричав:

– Стережись! – І всі – хто куди…

Один такий затятий вудкар, закидаючи струмент, навіть ластівку збив на льоту. Жаль пташку, та нічого не вдієш – стала жертвою рибальських амбіцій.

Така риболовля була популярною приблизно до початку шістдесятих, а потім почалась ера спінінгів. Але і тут – не без пригод, – не всі могли швидко навчитися закидати підступну снасть. Бувало, як пустить, хтось, грузило уздовж берега – кілька спінінгів перечепить і сидить пів дня, розплутує. Можете уявити, що і як йому інші рибалки казали…

Мені тоді не було ще й десяти років і я ловив зі сусідськими хлопчаками коблів у річці – була, колись, така дуже хороша рибка, що згинула заради індустріалізації. Від назви рибки і вудка називалась – коблівка. Невеличка, дуже зручна, вона була чудово пристосована для лову не тільки в стоячій воді, а і в бурунах, і в невеличких вирвах…

Вудлище допоміг мені вибрати наш сусіда – він був дуже авторитетним рибалкою, – мав аж три вудки і кожна довша за десять метрів. Його навіть струмом якось вдарило – зачепив за дроти коли ішов до ставка. Саме він і допоміг обладнати мені мою першу вудку.

А згодом я перейшов на дорослі знаряддя. Але свою коблівочку ніколи не забував і, навіть, закинувши кілька спінінгів чи великих вудок на коропа, обов’язково знаходив місце і для неї. Жодного разу не пожалкував. Короп – примхлива риба: клюне – не клюне, а маленькою вудкою, під прибережним крутосхилом, десяток-два карасів і коропців, бувало й до кілограма, завжди витягнеш.

І от, одного разу я рибалив у ставку, де було багато корчів і ловити можна було тільки вудками, та й то невеликими – до чотирьох метрів довжиною. Було вже, десь, біля дванадцятої і я почав змотуватись. Залишилась – коблівка. І раптом – поплавок зник.

Я підсік і одразу відчув – щось дуже велике. А там –волосінь 0,2 мм, поводок – 0,12 мм і гачок – № 3,5. Але… Усього за кілька секунд великий короп, вагою п’ять кілограмів шістсот грамів (дома зважив), опинився у підсачку. Не вірите? Я б теж не повірив. А сталося так…

Вудка лежала під лівою рукою, а підсак я завжди кладу праворуч. І короп, коли я його підсік, пішов переді мною вздовж берега. Мені залишилось лише трішечки підняти його догори і точно, швидко, але дуже акуратно, щоб не налякати, виставити підсак… Він туди сам і зайшов.

А на великі вудки я того ранку так нічого і не зловив.

З того часу моя коблівка остаточно стала найшанованішою вудкою – я завжди закидав її першою і останньою змотував. І переловив нею, майже за шість десятків років, не менше третини всієї зловленої мною риби.

Стоїть зараз моя маленька улюблениця не в гаражі, а в кімнаті, на почесному місці і дружина жодного разу, навіть, не натякнула, щоб я її десь виніс, або, хоча б, сховав…