– Куме Петре, що ви скажете про кума Івана?
– Ой, куме Миколо, непоганий він чоловік. Одна тільки вада – не розбереш у ньго толком, про що він каже правду, а про що бреше. А чому знаю, що – бреше? Бо клянеться своїми дітьми, а він же їх ніколи не мав…
– Як вийду на пенсію, куме, першим ділом куплю крісло, таке, що гойдається, і два тижні у ньому сидітиму…
– А потім?
– А потім почну гойдатися…
Війна в Афганістані. Два куми-медики потрапили туди вільнонайманими. Кум питає кума:
– Куме, а чому он той афганець жінку пустив попереду, адже в Корані сказано, що жінка має йти позаду?
– Коли Коран писали, мінних полів не було…
На початку масової еміграції українців до Канади здибалися два куми.
– Куме, поїхали разом на заробітки до Канади?
– Ви, куме, їдьте перші. Якщо там буде зле – вишліть фото, де ви курите люльку, якщо добре – де ви усміхаєтесь.
Пройшло кілька років, присилає кум фотографію, на якій курить аж дві люльки. Кум, який не емігрував:
– Коли мені тут стає зле, я беру фото кума і сам радію.
– Куме, чули, Микола з крайньої хати помер.
– Не чув! Відколи він помер, то я його не бачив.
– Куме, а що таке щастя?
– Це, куме, міцне здоров’я і погана пам’ять.
Приїхали куми на море відпочивати. Кум Петро вперше. Викупався та й питає:
– А чому, куме, море таке солоне?
– Дивись, куме, скільки людей, усі в те море «ходять», з себе піт обмивають…
– Ой, куме, то що то буде з того моря за десять років?
– Куме, ти знаєш, був оце недавно у ворожки.
– І що вона тобі сказала?
– Та… неправду.
– Чому?
– Сказала, що в мене двоє дітей, а їх у мене троє.
– Та правду сказала, бо третє дитя моє.
– Куме, ти був у голови сільради на іменинах?
– Був.
– І що ти йому подарував?
– П’ять гектарів місячної поверхні.
– Кумо, твій багато заробляє?
– Багато. Але того замало.
