Найбільше прісноводне озеро України

Найбільше за площею прісноводне озеро нашої країни знаходиться в Одеській області. Воно називається Ялпуг і є заплавним озером Дунаю. У своїй південній частині Ялпуг сполучений протокою з озером Кугурлуй, яке знаходиться ближче до русла другої за довжиною річки Європи. Для озера характерний режим водосховища. Його розміри наступні – довжина 39 кілометрів, ширина до 5 кілометрів, загальна площа 149 квадратних кілометрів. Глибина озера в середньому не перевищує 2 метрів.
Улоговина озера Ялпуг фактично є зниженою і розширеною долиною річки Ялпуг, яка впадає в озеро з півночі. Крім води з цієї річки Ялпуг отримує вологу за рахунок водообміну з озером Кугурлуй. Останнє в свою чергу отримує воду з Дунаю. Ці два сполучених між собою озера цілком можна розглядати як одну озерну систему. За таких умов Ялпуг-Кугурлуцька водна система додає до вже зазначеної площі ще десь понад 40 квадратних кілометрів озерної площі.
Західні і східні береги Ялпугу підвищені. Місцями вони розчленовані доволі мальовничими балками. Південні береги, звернені до Кугурлую піщані. Вода влітку дуже прогрівається і може перевищувати плюс 25 градусів Цельсія. Взимку озеро замерзає, хоча льодовий режим і нестійкий. Мінералізація прісної води озера не перевищує показник 1-1,5 грамів на літр.
Ялпуг має порослі очеретом і рогозою береги. Тут поширені водорості та інша водяна рослинність, притаманна таким водоймам. Дно вкрите темно-сірим мулом, який можна використовувати з рекреаційною метою. Мілководдя піщане і придатне для купання.
В минулому Ялпуг славився як одна з найбагатших на рибу водойм України. Тут водилося понад 40 видів риб і раки. Нерегульована, нераціональна, а іноді й відверто злочинна господарська діяльність призвели до забруднення озера і втрати ним своєї рекреаційної і рибної цінності. В 1988 році відбулося масове отруєння флори і фауни. Славу найбільшого прісноводного озера України необхідно відродити.

Частина третя
Географічні назви України

Жива душа української нації

Географічні назви – один з багатьох елементів культури народу. Середовище, в якому живе людина, це не тільки квартира, робота, транспорт, дача тощо. Це і чисельні назви, до яких ми звикли, з якими органічно зжилися, але без яких неможливо визначити місцезнаходження будь-якого об’єкту. Навіть неможливо собі уявити, що станеться, якщо всі відомі нам об’єкти раптом втратять або ж одночасно змінять свої назви. Почнеться хаос. Водночас географічні назви не тільки визначають адресу об’єктів, але й виховують, створюють певну «ауру», що в свою чергу так чи інакше впливає на життя людини.
Ніколи не треба забувати, що першої ознакою географічного об’єкту є його назва. Такі назви в минулому ніколи не давалися випадково. Вона дуже влучно відображали особливості географічного положення об’єкта чи місцевості, своєрідність і унікальність їх природи, місцеві природні багатства, а також економічні, культурні, побутові умови життя людей. Географічні назви – це ніби мова землі, яка розповідає допитливому і небайдужому про свої багатства, історію, таємниці, щастя і горе народу. Недаремно в далекому минулому свої села люди в Україні називали Щастям, Зіронькою, Розумницею, Веселим Кутом, Добролюбівкою, Братолюбівкою, Добром, Милою тощо. І жодної тобі Ковбасівки.
На жаль, все змінилося в Україні за радянських часів. Для знищення душі народу необхідно було зруйнувати його культурне середовище. А це не лише українська церква і школа, не тільки мова й українські імена, але й українські географічні назви. Так виникли абсолютно не пов’язані з Україною географічні назви типу Кіровоград, Леніно, Сталіно, Комсомольськ, Новомосковськ, Дніпродзержинськ і багато-багато інших. Вони не тільки спотворили топонімічне поле нашої країни і нації, але й нанесли величезну шкоду духовному стану нашого народу. Особливо шкідливі вони нині, коли всі знають, що комуністичні вожді були збоченцями і серійними вбивцями.
Напевно слід розпочати політику повернення назавжди милозвучних географічних назв України їх первісним господарям, тобто географічним об’єктам. Абсолютна більшість з них заслуговує на нашу увагу і шану, так як відображає саму глибинну сутність української землі і української нації.

Тринадцять назв одного міста

Є в Україні міста, занесені до відомої книги Гіннеса. Потрапили вони туди саме через те, що впродовж власної багатотисячолітньої історії поміняли найбільшу кількість своїх назв і навіть нині на географічних картах, виданих в різних країнах продовжують називатися по-різному. Таким унікальним у світі феноменальним містом є Білгород-Дністровський. В історичних виданнях різних країн і народів ми можемо знайти назву міст Тірас, Офіуза, Мон-Кастро, Четате-Альбе, Ак-Керман. Як не дивно, але пошуки всіх цих міст локалізуються в одній точці. Нею буде пунсон нинішнього Білгород-Дністровського, який знаходиться на березі Дністровського лиману в Одеській області.
Не можна сказати, що зміна назви міста в історії людства є унікальним явищем. Таких міст на сучасній політичній карті світу багато. Але 13 назв не має більше ніхто, крім Білгорода-Дністровського. І виною цьому його історія і географія. Місто розташовано на перетині шляхів, якими рухалися різні народи. Вигідне географічне положення, берег моря і устя великої річки, сприятливі кліматичні умови, величезна кількість риби і інших морепродуктів притягували сюди як магніт людей з Європи і Азії. Давні греки і римляни в своїх писемних джерелах звали місто Офіузою, Ніконієм, Тірасом. Наші предки анти називали його Турасом. Підприємливі мореплавці генуезці, які теж залишили свій слід в Україні позначали це місто на своїх морських картах-портоланах як Мон-Кастро і Мавро-Кастрон. Потім завітали сюди турки. Вони назвали місто Білою Фортецею або по турецькому Ак-Керманом. Жили тут іще одні пращури нинішніх українців – скіфи. В давнину вони називали це місто Тірою. Лише в 1900 році почалися розкопки залишків цього скіфського міста, заснованого 2,5 тис. років тому.
Українці називали це місто Білгородом. Вони і спорудили величну фортецю, яка і нині здіймається над водами лиману. Нині це одне з семи чудес України. Фортеця має три двори. Від четвертого залишилися самі руїни. Над головними воротами зберігся давньоукраїнський надпис на мармуровій плиті, який сповіщає, що ці ворота споруджено в 1438 році в дні благочестивого Стефана Воєводи і пана Луціана Германа. В минулому велична фортеця Білгорода-Дністровського мала аж 26 веж.
Місто і його фортеця донині приховують безліч таємниць. Місцеві жителі розповідають про декілька підземних ходів, які сполучають фортецю з містом. Нині відкрито і досліджено лише один із них. Виявилося, що давні перекази і легенди мають під собою реальну основу. Досліджуючи одну зі стародавніх веж вчені знайшли тут порох, який пролежав в цьому місці не одне століття. Яким же було здивування краєзнавців, коли порох виявився придатним до вживання. Він згубного впливу вологи його врятував товстий шар проса. Вирішили перевірити і його, висіявши у відкритий грунт. І тут дослідників чекала несподіванка. Пролежавши декілька століть у вежі просо не зіпсувалося і дало дружні сходи.
Назва Білгород дана місту не випадково. Місто і його велична фортеця тисячоліттями будувалися і відновлювалися після руйнувань з місцевого білого вапняку. В самому місті і біля нього донині приховані тисячолітні артефакти. Особливо багато надій у археологів на «скіфську» гробницю і залишки стародавньої Тіри.

Таємниці географічних назв Київщини

Київщина – українська земля, заселена з незапам’ятних часів. На географічній карті Київської області є назви населених пунктів, які виникли за тисячі років до нашої ери. Немало серед них так званих «непрозорих», розшифрування яких ще попереду. Це нині фактично ледь не єдиний місток до наших далеких пращурів. Вони завжди жили на цій чудовій землі, ростили дітей і онуків, боронили свою батьківщину від чисельних завойовників, хотіли бачити її великою і прекрасною, а своїх нащадків, тобто нас з вами, щасливими. Географічні назви є пам’ятками культури, що, як і архітектурні пам’ятки, потребують охорони.
У багатьох географічних назвах Київщини прихована її багата історія. Ми іноді щодня вживаємо ці назви, часто-густо не відаючи, що вони означають. Стольний град Київ тисячі років тому прикривали з півдня знамениті Змійові вали, які місцями дуже добре збереглися. А ось пізніше, за часів Київської Русі, охорону столиці взяли на себе міста-фортеці, міста-замки. В минулому такі укріплені поселення, які з усіх боків оточували Київ, звалися городами – від дієслова «городити». Топоніміка нам каже, що таких замків було як мінімум 5. Нині це села і міста Білогородка, Ясногородка, Чорногородка, Вишгород, Городещина. Суто географічно вони ніби з усіх боків взяли столицю у своєрідне захисне коло.
Давній суфікс, що вийшов з ужитку, «-ище» означає «місце чогось». Мостище виникло на місці або біля колишнього мосту, а Селище – на місці залишеного поселення. Населення його або кудись переселилися, або вимерло, або ж загинуло, боронячи рідну землю від загарбників. Пізніше, коли на цьому місці поселення відродилося знову, воно отримало назву Селище.
Для багатьох нині доволі таємниче звучать чисельні на Київщині Слободи. Переселяючись на вільні землі з західних областей України, люди засновували вільні поселення, тобто Слободи. Втікши від несвободи на загарбаних чужоземними зайдами українських землях, переселенці намагалися навіть у назвах відобразити свій новий статус. Тому такі назви й не зустрічаються в північних лісових районах Київщини, а лише в її західній і південній степовій частинах. Слобода, Лизогубова Слобода, Олійникова Слобода тощо.
Землі і поселення під Києвом нерідко належали київським князям. Це також знайшло своє відображення в селах Княжичі і подібних до них. Навколо Києва з незапам’ятних часів постійно відбувалися битви. Звідси й відповідні назви: Бране Поле, Полковниче, Військове, Могили Сім Братів та ін.
Міграційні процеси, служба у київських князів тюркських воїнів і відповідні їх поселення, знайшли своє відображення у відповідних назвах населених пунктів і річок. Звичайно, що тюрки селилися у більш звичній для них південній і східній частинах області. Звідси й назви Торчиця, Кагарлик, Тараща, село Велика Каратуль у Переяслав-Хмельницькому районі, річка Супій на сході області. «Су» в тюркських мовах означає вода. В середні віки українці з Правобережжя масово переселялися на схід. Саме тоді і з’явилися на Київщині львівський Ходорів і тернопільський Борщів. Важливе значення для переселенців мали вигідні місця, переправи, де можна було переправитися через повноводні і широкі тоді річки. Про це говорять назви сіл Перевіз, Перевід та ін.
В Київській області в давнину розвивалися ремесла, виробництво різних товарів, знаних і в багатьох інших країнах. Все це відображено в чисельних географічних назвах, які для сучасної молоді нерідко звучать дуже незвично і таємниче: Бондарня, Бортники, Бортничі в межах Києва, Млинок, Кошарівка тощо. В минулому на Київщині було поширене виробництво поташу, дьогтю, смоли. Переважно в Поліссі та на півночі. Про це говорять для багатьох таємничі назви сіл Буда Бабинецька, Нова Буда, Буда Полідарівська, Макарівська Буда, Буда-Варовичі, Буда Радинська і просто Буда. Сюди ж треба віднести Поташні, що знаходяться в Бородянському і Богуславському районах.
У поліській частині області в давнину виробляли залізо із болотної руди. Це з нього робили знамениті київські мечі, щити, списи, а також кольчугу для воїнів-русинів Київської держави. Слугував цей метал і для різноманітного сільськогосподарського реманенту – кіс, граблів, плугів тощо. Тому такого заліза потрібно було дуже багато. Звідси й виникли чисельні села Київщини з назвами Рудня: Рудня Мигальська, Рудня Левківська, Рудня Сидорівська, Рудня Димерська, Рудня Тальська, Рудня Грезлянська. На металургійне виробництво вказують назви Висока Піч, Димер, Велика Димерка та ін.
Нині, особливо для молоді, такі назви звучать незвично і навіть загадково. Але вони просто відображають величезну Українську Кузню, яка була на півночі нашої країни тисячі років і забезпечувала українців зброєю і сільськогосподарськими знаряддями.
Дуже було розвинене в минулому і виробництво скла в нинішній Київській області. На це вказують назви сіл Гута, Гута Межигірська тощо. Такі географічні назви можуть дуже точно вивести на сучасні запаси певних видів корисних копалин, наприклад, скляних пісків. Такими ж назвами Київщини, які допоможуть геологам у їх нелегкій роботі можуть бути села Залізне, Пісківка, Торфяне, Білий Берег, Кременище, річка Молочна та деякі інші «промовляючі» топоніми.
Багато географічних назв області пов’язані з розміщенням населених пункті відносно різних природних об’єктів: Залісся, Підлісся, Заріччя, Забірря, Підгірці, Заострів тощо. Рослинний світ Київщини, чи то природний, чи створений людиною, мабуть, найширше представлений на її географічній карті. Це Хмельовик і Яблунівка, Вербова, Гайок, Мала Вільшанка, Калинівка, Вишеньки, Липовий Скиток, Діброва, Березна, Кленове, Кропивня, Очеретяне, Оріхове, Липовець, Ліщинка, Тернівка, Яблунівка, Вишня, Вишеньки, Вишневе та багато інших.
Рельєф, його особливості і своєрідні форми теж знайшли відображення в назвах поселень області. Погодьтеся, що назвати так рідне село могли лише люди з поетичною душею. Це П’ятигори і Високе, Семигори. Глибоке, Плоске, Рови, Шпилі, Житні Гори, Гостра Могила, Сухий Яр, Круті Горби, Червоні Яри, Нагірці, Лозовий Яр та багато, багато інших.
Дуже добре відбита в географічних назвах гідрографічна мережа Київщини, тобто її водні об’єкти. Це Озера, Озерна, Озерщина, Мокрець, Вінницькі Стави, Болотня, Запрудка, Мокра Корма, Потоки, Стави, Грузьке, Потік тощо.
У минулому для Київщини характерний був багатий тваринний світ. Чи то прямо, чи через прізвища і прізвиська засновників поселень назви тварин стали назвами багатьох сіл області: Дрозди, Чайки, Соболівка, Зайців, Лосятин, Бобровиця, Лебедівка, Лисиця, Ведмедівка, Козин, Конюша, Козлів, Вовчків, Цапівка, Тхорівка, Веприк, Півні, Оленівка, Бички тощо.
Дуже широко представлені на географічній карті Київської області імена і прізвища людей. Деякі з них сягають глибини декількох століть. Це Устинкова Гребля, Тарасівка, Мар’янівка, Миколаївка, Юрів та багато інших. В області чи не найбільше в Україні назв районних центрів і міст, які містять в собі імена людей: Васильків, Макарів, Володарка, Миронівка, Бориспіль, Іванків тощо.
Звичайно, що в київській області є не тільки географічні назви, виникнення яких пов’язане з конкретними об’єктами, природними або створеними людиною, але й із її душевним станом, умінням бачити прекрасне. Наприклад, Веселинівка, Красне, Мирне і Щасливе, Веснянка, Мила, Розкішна, Розумниця, Веселий Кут та ін.
Є також назви, що відображають існування в минулому на Київщині адміністративно-господарських меж і державних кордонів. До таких населених пунктів відносяться Межове і Митниця. Останній населений пункт під Києвом вказує на те, що саме тут проходив кордон між Польще і Росією, які захопивши Україну розділили її навпіл.
Збереглися до цього часу і деякі смішні та курйозні назви, які викликають посмішку у мандрівників. Місцеві ж жителі давно до них звикли і не звертають увагу. За кордоном такі назви дуже бережуть і вважають національним надбанням та об’єктами туризму. У нас все навпаки. Таких назв у радянські часи всіляко позбавлялися. В Київській області донині радують душу назви сіл Великі Гуляки, до речі батьківщина колишнього президента Академії наук Радянського Союзу Александрова, Пішки, Рачки, Тарган тощо. Автор цього видання колись сміявся до сліз, коли на півдні області побачив обабіч дороги знак – Пішки – 5 км, Рачки – 10 км.

Топонімічні свідки Чернігівщини

Чернігівщина. Древня земля, багата своєю історією, природою, людьми. Донині вона приховує немало таємниць. Ну, скажімо, ось така, донині нерозгадана загадка. Чернігівчани вимирають в Україні набагато швидше, ніж жителі інших областей країни. Чому саме вони? Які умови тут склалися, що призводять до таких трагічних наслідків, що в деяких районах на одного народженого припадає п'ятнадцять померлих (?,!). Чому практично всі села області приречені на вимирання? Чому люди втратили головний інстинкт людини, інстинкт продовження свого роду?
Певні таємниці приховують в собі і географічні назви Чернігівщини. В них знайшли свій відбиток незліченні скарби народної мудрості, різноманітні природні умови і ресурси, трагічні і радісні сторінки життя. Чернігівщину, як і Київщину, ми можемо розглядатися як своєрідний стандарт географічних назв України. Вона теж дуже давня. Та ще й розміщена в двох природних зонах одночасно – зоні мішаних лісів і лісостепу.
Ось скажімо історична назва Городище. Це місце колишнього укріпленого поселення. За свою багатотисячолітню історію Чернігівщина пережила не одну навалу ворогів. Тому в різних її куточках ми знаходимо залишки таких фортець, нинішня географічна назва яких походить від дієслова «городити». Укріплені населені пункти тоді були оточені валом з ровом, а на ньому з дерева, переважно дубу, споруджена багатометрова стіна з вежами. Такі назви безпомилково виведуть археологів на давні фортеці. Так, в Ічнянському районі є Івангород, в Бахмацькому і Семенівському – Городок, в Менському і Семенівському - Городище. Красний Городок знаходиться у Семенівському районі. Що означає суфікс «-ище» в назві городище ви вже знаєте. Подивіться на географічну карту Чернігівської області. Тут ви знайдете і Монастирище в Ічнянському районі, і Таборище в Ніжинському, і Кошарище в Куликівському, і Будище в Чернігівському. Таким чином, Монастирище виникло на місці колишнього монастиря, а Таборище на місці колишнього табору. Є в Носівському і Семенівському районах населені пункти з назвою Селище. Поширені такі географічні назви по всій Україні. Здавалося б незрозуміла і таємнича їх назва розшифровується доволі просто – новий населений пункт з такою назвою заснований на місці покинутого його мешканцями селища.
Переселяючись із Правобережної України на Лівобережну в часи середньовіччя українці, як і на Київщині, засновували в нинішній Чернігівській області слободи, тобто поселення вільних людей. Це Слобідка Бахмацького району, Слобода Корюківського, Слобідка Талалаївського, Михальчина Слобода і Кролевець-Слобідка Новгород-Сіверського, Рашкова Слобода Ріпкинського району тощо.
Таємницю назв населених пунктів Чернігівської області іноді можна розшифрувати лише далеко за її межами. Так, в Бобровицькому районі знаходиться село Свидовець. Свидовець – це один з найвищих гірських масивів Українських Карпат. Його занесли на Чернігівщину переселенці –гуцули. Напевно, мало хто із чернігівчан нині знає, що назви деяких молочних продуктів. які вони вживають і донині походять з Карпат. В Посеймі і Подесенні овече молоко називають гуцульським словом «бринза». А словом «глаганка», «глоганка» та деякими його відмінами називають коров’яче або овече молоко, що заправлене висушеним шлунком. Ця назва зустрічається в Україні в Карпатах і на Чернігівщині. Цікавим є й інший факт. Молоко вівці в минулому ніколи не вживалося в їжу в Білорусі і в Росії. Водночас це був один з головних продуктів харчування в Карпатах. Але існує ареал на Чернігівщині (Козелецький, Чернігівський, Ріпкинський, Городнянський, Менський, Щорський, Сосницький та Корюківський райони), де раніше теж доїли овець. Нагадаю, що і овече молоко тут називали карпатським словом «бринза».
Багата, заглиблена в тисячоліття, історія Чернігівської землі знайшла відбиток на її географічній карті. Село Козацьке Бобровицького району і Хортиця у Варвинському районі, Пушкарі у Козелецькому і Новгород-Сіверському районах. Чумаків давно немає в Україні, але село Чумак назавжди закріпило цю назву в Ріпкинському районі. У Семенівському районі до цих пір збереглося село з назвою Шведчина, а в Чернігівському – Москалі. Звичайно є пізніші історичні нашарування радянського часу, які на відміну від минулих епох ніякого зв’язку з тими чи іншими особливостями даних територій не мають. Сюди можна віднести Червоні Партизани Менського району, Червоний Ранок і Пролетарське Коропського, Пам’ять Леніна Менського району. В Ніжинському районі є навіть село Перебудова, хоча з перебудовою в колишньому Радянському Союзі, започаткованою в 1985 році воно не має нічого спільного.
У Чернігівській області – давній українській землі – дуже мало географічних назв іншомовного походження. Одна з них находиться в Носівському районі. Це село Сулак. Його назва має тюркське походження. На карті Північного Кавказу в Дагестані ви знайдете однойменну річку і поселення. «Су» з тюркських мов – вода. Згадаємо хоча б відомий водоспад Учан-Су в Криму.
Знайшли відображення в географічних назвах Чернігівщини і важливі шляхи сполучення, що перетинали цю землю у минулому. Топоніми Містки Щорського району, Мости Бахмацького і Городнянського, Хрещате Козелецького, Переволочна Прилуцького та ін. Вони дають інформацію про те, що колись тут проходили більш чи менш важливі транспортні магістралі, знаходилися переправи тощо.
В минулому на Чернігівщині буяли ремесла, розвивалися різні кустарні виробництва. Тому і нині їх територіальна адресна прив’язка існує в назвах багатьох населених пунктів. Скажімо, до них відносяться Бондарі в Бахмацькому районі, Мочалища (вимочували коноплі) в Бобровицькому, Тартак (лісопильня) в Городнянському, Буди в Ічнянському, Будище в Козелецькому, Буда, Будище в Корюківському, Буда-Воробіївська в Новгород-Сіверському, Будище в Чернігівському районах. Останні географічні назви вказують на виробництво дьогтю, смоли, поташу. Сюди ж можна віднести і Дігтярі в Ічнянському районі.
Поширена в області назва Рудня, походження якої вказує на її минуле: тут виробляли залізо із болотної руди . Є такі села в Козелецькому, Корюківському, Сосницькому, Чернігівському та деяких інших районах області, наприклад Грибова Рудня в Ріпкинському районі. На металургійне виробництво в минулому вказують і назви Димерка, Димер, Гамарня тощо.
Дуже було в минулому на Чернігівщині розвинуте й виробництво скла. Донині з козацьких могил «білі» і «чорні» археологи викопують скляні карафки з горілкою. Вони зроблені в тодішній Україні з вражаючою майстерністю. Різнокольорове скло донині дивує своїми витонченими формами і практичністю застосування. На скляні промисли і відповідно наявність високоякісних скляних пісків у цій місцевості вказують назви сіл Туманська Гута і Лошакова Гута в Козелецькому районі, Гута Коропського району, Гутище в Корюківському, Гута Ткачова в Ріпкинському, Стара Гутка в Семенівському районах, Гутище в Сосницькому, Гута Студенецька – в Щорському районах.
На певний вид виробництва в минулому та і в наші дні можуть вказувати і Олійники в Корюківському районі, Тютюнниця в цьому ж районі, Кошарище та Смолянка в Куликівському, Садове в Ніжинському районах, Мильники в Носівському, Нова Папірня в Ріпкинському і Папірня в Чернігівському, Млинок у Щорському, Жилин Млинок у Козелецькому, Нові Млини в Борзнянському тощо.
Чудова природа Чернігівщини буквально оспівана в її географічних назвах. Рослинний світ чи не найширше представлений на карті області: Кропивне, Вербівка, Калинівка, Грушівка в Бахмацькому районі, Рокитне, Осокорівка в Бобровицькому, Березівка, Тростянка в Борзнянському, Калиновиця, Берізка у Варвинському, Лозове, Дібровне, Тополівка в Городнянському, Вільшанка в Ічнянському, Бір, Опеньки в Козелецькому, Мохове, Черешеньки в Коропському, Березка в Менському, Діброва, Липів Ріг в Ніжинському, Березова Гать в Новгород-Сіверському, Кленове і Вишневе в Носівському, Тополя і Дубовий Гай в Прилуцькому, Яворці і Вербичі в Ріпкинському, Мхи і Березовий Гай в Семенівському, Лозове, Тростянець, Підлозове в Срібнянському, Березівка, Липове, Березовиця в Талалаївському, Боровики і Ягідне в Чернігівському.
Багато назв поселень Чернігівщини пов’язано з характером розміщення їх відносно лісів, річок, боліт, горбів тощо. Наприклад, Зарукавне та Заболоття в Бахмацькому районі, Підлісне в Козелецькому, Підгірне в Новгород-Сіверському, Підгайне в Носівському, Заболоцьке, Приозерне в Прилуцькому, Набережне, Острів, Заріччя в Семенівському, Підлозове в Срібнянському, Підгірне в Чернігівському, Заріччя в Щорському тощо.
На географічній карті Чернігівської області знайшов відображення і процес масового вирубування лісів. Місце, де вирубали ліс в Українському Поліссі за умов виникнення тут поселень, часто-густо називали Пеньківці, Пнятин, Поляна тощо. Не є винятком і Чернігівщина. Прикладами таких назв є Корчев’я в Ріпкинському районі, Ясна Поляна в Новгород-Сіверському, Поляна в Ніжинському районах тощо.
Характерні риси рельєфу теж відображені в географічних назвах. Люди на Чернігівщині не просто звертали увагу на нерівності земної поверхні в районі заснованого ними села, але й нерідко намагалися відзначити красу місцевості. Тому і виникли Червоні Гори, Чорногірці і Гориця в Менському районі, Низи в Ніжинському, Гірки в Новгород-Сіверському, Плоске, Рівчак-Степанівка в Носівському, Крутоярівка, Гора, Високе в Прилуцькому, Гірки, Високинь в Ріпкинському, Поділ в Срібнянському, Глибоке, Жолобок в Талалаївському, Підгірне в Чернігівському, Глибокий Ріг в Щорському, Вершини в Городянському, Кремський Бугор в Новгород-Сіверському, Лиса Гора в Коропському районах.
Чернігівська область багата річками, озерами, а в північній частині й болотами. Це також знайшло відображення в географічних назвах. Болото давно осушили, річка обміліла і пересохла, але відповідні назви все ще збереглися. Щуча Гребля, Острів, Зарукавне в Бахмацькому районі, Озеряни в Бобровицькому, Червоне Озеро, Суховодка, Хороше Озеро, Красностав у Борзнянському, Озеряни у Варвинському, Безводівка, Іржавець в Ічнянському, Оболоння в Коропському, Ставок, Іржавець у Носівському, Білорічиця, Чисті Лужі в Ріпкинському, Гаті в Семенівському, Мале Устя в Сосницькому, Конотоп у Городянському тощо.
Вказують географічні назви Чернігівщини і на виходи на денну поверхню певних гірських порід, залягання корисних копалин. Уже згаданий Іржавець в двох районах, Кам’янка в Ріпкинському районі, Срібне, Піски в Чернігівському, Глиниця в Прилуцькому районах. До речі, поширені на Чернігівщині назви Срібне можуть вказувати не тільки на поклади срібла, але й алюмінієвої сировини, платини тощо. Сюди ж можна віднести і чисельні Рудні, Руді Села, Гути, Буди і таке ін.
Звичайно, що в назвах населених пунктів Чернігвщина в повній мірі відбилася поетична душа української нації, радощі і печалі нашого народу. Про це свідчать назви сіл Веселе, Затишшя, Мирне, Світле, Хороше Озеро, Мудре, Зоряне, День Добрий, Світанок, Майбутнє, Вільне, Надія, Юність, Зоря, Ясне. Солов’ї, Добре тощо.
На жаль, Чернігівщину не обминула хвиля бездумного перейменування її прадавніх поселень. За радянський період багато сіл області втратили свої історично обумовлені назви. Чомусь вважалося, що досить змінити назву села Твані на Світле, Чисте чи Комуністичне, як життя враз стане кращим. Замість того, щоб заасфальтувати вулиці, змінювали назви сіл. Деякі перейменування взагалі позбавлені будь-якого, навіть самого екзотичного сенсу. Скажімо, на Чернігівщині перейменували село з прадавньою назвою Довга Нога. Чудова, таємнича, навіть містична назва була втрачена.
Географічні назви Чернігівщини – це велике культурне надбання української нації. Вони вимагають такого ж державного захисту, як і архітектурні пам’ятки.

5. Які корисні копалини можна знайти за географічними назвами

Чи можна за географічними назвами шукати і знаходити корисні копали?, запитаєте ви. Відповідь однозначна. Так, можна. Інша справа, що донині цим методом пошуку корисних копалин майже не користуються. Але то вже інша справа. В Україні дійсно немало географічних назв, які з філігранною точністю виводять дослідників на ті чи інші родовища потрібних для господарського розвитку країни мінеральних ресурсів.
Ось вам приклад з нинішньої історії України. Знамените Мужіївське родовище золота на Закарпатті відкрито зовсім недавно, а ось про те, що в цьому регіоні України є золото місцеві жителі знали сотні і тисячі років тому, задовго до виникнення науки геології. Тому й дорогоцінний метал виявлено на Закарпатті у розсипному стані в урочищі Золотий Потік неподалік від гори Золотухи. То чи можна шукати золото за географічними назвами? А скільки таких Золотих, Золотонош, Золотинок, Золотих Балок і Ярів, Золотих Потоків, Золотницьких і таке інше. І майже завжди існує оповідка про те, що в Золотому Яру козаки заховали човен з золотом. Легенда дійсно гарна, але як правило з реальним життям ніякого зв’язку не має. З великою ймовірністю тут є поклади золота і географічна назва з великою точністю вказує на їхнє місцезнаходження.
А ось чисельні в Україні Срібні, Сріблянки, Срібні Потоки, Срібницькі і таке інше. Звичайно, в ті далекі часи, коли такі назви давалися, люди не дуже добре усвідомлювали різницю між такими металами як срібло, алюміній чи платина. Як то кажуть, що сіре, те й вовк. Тому нині ми не можемо з впевненістю сказати, які родовища корисних копалин реально відповідають таким назвам. А ось про те, що один з їх видів тут присутній, можемо сказати з впевненістю.
Іноді історія з геологічним використанням місцевих географічних назв набуває містичних рис. Скажімо, на місці сучасного велетенського залізорудного кар’єру біля міста Комсомольська на Полтавщині колись існувало село Залізне і протікала річечка Залізняк. Як місцеві жителі, які звичайно ж не випадково назвали ці географічні об’єкти «залізними» іменами могли знати, що в товщах гірських порід, на глибині понад 50 метрів знаходиться рудне тіло, яке містить залізо. Якась містика, та й годі. Але ж знали!
А ось інша історія. Нині головним центром видобутку урану в Україні є місто Жовті Води на Дніпропетровщині. Це і місце історичної битви козаків за свободу України. А хіба назва Жовті Води випадкова? Звичайно, що ні. Зрозуміло, що сотні років тому про уран ніхто нічого не чув, але про те, що в місцевій річці специфічна жовта вода, зумовлена наявністю якогось мінералу знали всі.
А ось поширені по Україні назви Кременчук, Кремінне, Кремінь, Кременець і таке інше. Вони відображають поклади мінерального утворення, яке складається з опала, халцедону або кварцу. В минулому це був основний ріжучий інструмент давньої людини аж до залізного віку. Таким чином, відповідні назви вказують не лише на родовища кремнію, але й на певні історичні ядра ремесел і торгівлі давніх часів. Через це ми маємо географічно прикріплену адресу і підказку вже не лише для геологів, але й археологів.
Україна багата на різноманітні будівельні матеріали. Значення таких родовищ постійно зростає і буде зростати в майбутньому. Про наявність відповідних покладів говорять такі назви населених пунктів як Білогір’я, Білі Горби, Вапнярка, Вапенне, Вапно тощо.
Немало в Україні і «непрозорих» географічних назв за якими важко визначити, на які корисні копалини вони вказують. Однак, про те, що якісь з них в даному місці локалізовані сумніватися не приходиться. Скажімо назва Іскристе цілком вірогідно може вказувати на родовища алмазів. Хтось помітив якісь дивовижні іскринки у воді річки, яка протікає біля поселення і назвав його Іскристим. Такого ж типу й села Чорний Камінь чи Зелена Могила. Взагалі то саме таких «непрозорих» географічних назв в Україні й зосереджується найбільше.

Де в Україні збереглися тури?

Колись в Україні жили могутні тварини – тури. Ці бики важили майже тонну і були однією з візитівок нашої держави у Європі. Ці тварини зникли з лиця землі і залишилися лише в літописах. Але де вони жили? Про це нам красномовно повідають географічні назви Волинської області. Тури були знищені людиною, але все ще залишилися їх «тіні» в географічних назвах. І не дивно, що в колись майже суцільно вкритій лісами Волині таких назв найбільше. Ось села і річки Турівка, Тур, Турійське, Туровичі, Туричани, Тур’я тощо. Жодна інша область України не має такої кількості подібних назв.
Взагалі географічні назви Волинської області дуже влучно відображають природні умови, яких часто-густо вже немає. Болото осушили, ставок випустили, озеро зникло, але все ще існують села з назвами Острів, Заброди, Озерці, Надрічне, Ставок, Мокрець, Брід, Багно та багато інших.
Останні тури ховалися в лісах Волині, які донині збереглися в топонімах. Березовичі, Верба, Підбереззя, Хмелівка, Піддубці, Дубове, Вербка, Діброва, Береза, Яблунівка, Малинівка, Ягідне тощо.
Тури любили виходити на височини і оглядати місцевість з підвищення. В рівнинній Волині таких лесових останців немало. Крім того, у південній частині піднімається Волинська височина. Ось і села з відповідними назвами – Міжгір’я, Курган, Плоске, Рівне і таке ін.
Турів Волині перш за все згубила господарська діяльність людей. Вирубувалися ліси, видобувалися корисні копалини, замість диких турів розводилися домашні тварини. Підтвердженням такої діяльності є географічні назви – Брониця, Гута-Камінська, Кухарі, Мельниця, Старі Кошари, Стара Гута, Гута, Смоляри, Мельники, Цегельня тощо. Такі дослідження топонімічних ареалів, спрямовують на встановлення взаємозв’язків між природними особливостями території і характером господарської діяльності людей, вчать «виходити» за межі якоїсь області на територію всієї країни. За такого підходу ми побачимо, що географічних назв з основою «тур» в південній частині України немає. І не дивно, вони тут ніколи не водилися. Ми також побачимо, що топоніми Вапенне, Вапнярка, Вапно розміщені лише у вузькій смузі від Волинської до Одеської областей. Усі топоніми Тартак зосереджені лише на півночі України в лісовій зоні (Волинська, Житомирська, Львівська, Тернопільська області). У Волинській і інших північних областях країни відсутні топоніми зі словом «виноград». Водночас в середній і особливо південній смузі України вони доволі поширені. Не тільки тваринний світ та господарська діяльність населення знайшли відображення на географічній карті Волині. Тури зникли, залишивши по собі лише назви сіл. А ось душа людська нікуди не поділася. Вона плакала або сміялася, народжуючи такі назви населених пунктів як Світанок, Маруся, Мирне, Журавлине, Солов’ї, Сокіл, Зоряне. Турами в Україні здавна звали могутніх воїнів, захисників Батьківщини. Тому в назвах з основою «тур» збереглися згадки не лише про могутніх тварин, але й про славних людей.

Звідки походять географічні назви обласних центрів України

У нас 25 назв адміністративного центру АРК і центрів областей, але проведені опитування засвідчують, що про їх походження багато з тих хто в них народився і живе, мають доволі туманні уявлення. Їх вживають майже кожен день. Пишаються, що є їхніми мешканцями, але нерідко не розуміють їх сутності. Є люди, для яких назва їхнього рідного міста суцільна загадка. Дехто абсолютно неправильно трактує походження назв своїх міст. Спробуємо виправити це становище і відсунути завісу таємничості вбік. Будемо це робити в алфавітному порядку.
Вінниця – обласне місто на Правобережній Україні, який претендує на звання третього регіонального центру, на цьому березі Дніпра, після Києва і Львова. Лежить на берегах Південного Бугу і його притоки річки Віннички. Походження назви міста не є прозорим. Тому існує декілька його версій. Одна з них пояснює назву міста від зрусифікованого слова «вино». Нібито українською місто має називатися Винниця, тобто місце, де виробляли чи «курили» вино. Однак перші росіяни на Вінничині з’явилися не раніше 18 ст., а назва Вінниця існувала набагато раніше. Більш вірогідним є твердження, що Вінниця отримала свою назву від староукраїнського «віно», що означало «посаг». Ще більш вірогідною, на мою думку, є версія, що нинішній обласний центр нашої держави отримав свою назву від назви річки, на якій виник. Сама ж річка була названа Вінничкою від слова «вінок», яким була підкреслена схожий по формі на вінок напрям її течії. Інші кажуть, що по цій річці в минулому дівчата пускали на воду сплетені власноруч вінки, щоб довідатися про свою долю і судженого.
Дніпропетровськ. Одне з міст України, яке мало і в минулому і нині має ніяк не пов’язану з місцевим простором і часом назву. За часів царської Росії місто називалося Катеринославом. На честь російської цариці німецького походження Катерини ІІ, яка зруйнувала Запорізьку Січ. За цей українофобський «подвиг» вона і була відзначена на карті України. Після революції 1917 року махновці, які називали Катерину ІІ не інакше як «коронована повія» скинули її пам’ятник з п’єдесталу. Більшовики, які захопили Україну, назвали місто, яке втратило свою «царську» назву Дніпропетровськом. Вони теж вирішили бути оригінальними і найменували це місто на честь Г. Петровського, одного з виконавців Голодомору 1932-1933 року в Україні. Сюди ще додали назву річки, на якій стоїть місто і вийшов Дніпропетровськ. Це сталося ще в 1926 році.
Донецьк виник на карті України в 1869 році як селище Юзівка. Ще раніше на цьому місці існував Овечий хутір. Звичайно, назва не дуже милозвучна, тому майбутню столицю Донбасу назвали за ім’ям англійського підприємця Джона Джеймса Юза. Він збудував тут металургійний завод. Після приходу до влади більшовиків «буржуйська» назва їм не підходила. Вирішили назвати це індустріальне місто, яке інтенсивно будувалося ім’ям тирана, тобто Сталіна. Це трапилося в 1924 році. Після розвінчання культу особи Сталіна в 1961 році місто перейменували в черговий раз і воно стало Донецьком. Очевидно, що в основу такої назви покладено річку Донець. Вона, як і всі південні річки України, отримала свою назви від основи дн- або дон-, що означає вода. Дунай, Дністер, Дніпро, Дон і маленький Дон, тобто Донець.
Житомир - обласний центр Правобережної України, який знаходиться на річці Тетерів. Вперше згадується в літописах за 1240 рік. Назва теж не прозора, що характерно для всіх дуже давніх назв. Є у крайньому разі три версії назви міста. Одна з них пов’язує її з ім’ям радника київських князів Аскольда і Діра Житомиром. Він нібито за легендою після вбивства князем Олегом своїх патронів відмовився служити вбивці і зі своєю дружиною вірних людей пішов на захід, де і заснував в неприступних лісах і скелях річки Тетерева нове поселення. Воно отримало назву за його ім’ям. Друга версія розповідає про те, що місто існувало задовго до тих подій і було столицею племені деревлян-житичів. Звідси і відповідна назва. Слово мир, давньоукраїнською означає громада, згадаємо Шевченкове, миром обух сталить. Отже Житомир, за цією версією, це громада житичів. Дехто виводить назву цього обласного центру від українського слова «жито». Тут дійсно його вирощували.
Запоріжжя. Нинішня назва міста надзвичайно прозора. Це назва, в якій відображено особливості географічного положення міста, яке знаходиться там, де закінчувалися дніпровські пороги. Однак спершу місто виникло як фортеця дніпровської украпленої лінії. Тоді російською армією в Україні керував князь Олександр Голіцин. За його ім’ям фортеця в 1770 році, а пізніше й місто отримало назву Олександрівка. За радянський часів «князівські» назви не віталися. Тому в 1920 році її відмінили і місто назвали Запоріжжям.
Івано-Франківськ знаходиться в Передкарпатті. Перша згадка про місто датується 1662 роком. Рівно через 300 років місто було перейменовано з Станіслава на Івано-Франківськ. Назва Станіслав отримана від імені польського магната Потоцького, який захопив місцеві українські села Пасічна і Княшнин, а згодом і Заболоття. Нарешті, 9 листопада 1962 року, місто стало Івано-Франківськом на честь геніального українського поета Івана Франка, життя якого було пов’язано з цим містом.
Столиця України і адміністративний центр Київської області Київ, як надзвичайно давнє місто України і світу, теж має не прозору назву. Літопис пов’язує назву міста з іменем легендарного засновника Києва Кия. Брати Кий, Щек і Хорив, Кий – киянин і українець, Щек – пращур нинішніх чехів і Хорив – пращур хорватів. Таким чином і іменах легендарних засновників Києва відображені всі три основні гілки слов’янства – Кий (українці і східні слов’яни), Щек (чехи і західні слов’яни), Хорив (хорвати і південні слов’яни). Була в них і сестра Либідь. Від імені старшого брата нібито й отримав свою нинішню назву Київ. На карті Києва є назви гір Щекавиця і Хоревиця і річки Либідь. Друга версія пов’язує назву столиці України з річкою Киянкою, яка протікала повз Старокиївську гору в минулому. Хтось виводить назву цього славного міста від слова «кий», тобто царський посох, який на горі закінчувався державним знаком Тризубом. Є немало інших пояснень, аж до містичних і фантастичних. Це й не дивно. Важко знайти у світі ще одне місто такої історичної глибини. Легенда про трьох братів і їх сестру, які були засновниками міста одна з найромантичніших взагалі у світі про заснування столиці держави. Згадаємо хоча б доволі фантастичну легенду про заснування і найменування «Вічного міста» Рима.
Нинішній Кіровоград виник у 1754 році як фортеця. Її збудували нібито за наказом імператриці Єлизавети. Саме тієї цариці, яка вийшла заміж за простого українського козака Розума. Що то був за чоловік, якими характерними особливостями він володів, якщо зміг завоювати серце імператриці, можна лише здогадуватися. В крайньому разі це був безпрецедентний випадок у світовій історії і ще одна нерозгадана загадка української нації. Якби там не було, але фортецю назвали Єлисаветградом. В 1934 році комусь захотілося назвати його ім’ям застреленого в Ленінграді партійного функціонера, який мабуть ніколи й не чув про існування цього українського міста.
Теперішня назва Луганська абсолютно прозора. Цей обласний центр знаходиться в місці впадіння річки Ольхівки в річку Луганку. Від останньої і виникла назва міста. У 18 ст. тут виникло селище Кам’яний Брід. У 1883 році Кам’яний Брід об’єднався з селищем луганського заводу і отримав назву Луганськ, хоча і Кам’яний Брід нічим не гірша назва. Наприклад, відоме всім знамените британське університетське місто Оксфорд в перекладі на українську означає Бичачий Брід. За часів радянського Союзу здійснювалися абсолютно маразматичні вправи з цим містом і його мешканцями. Місто то перейменовувалося на Ворошиловград, то йому поверталася його історична назва.
Хоча наступний обласний центр Луцьк і належить до найдавніших міст України його назва таємниць в собі не приховує. Це місто згадується в літописах від 1085 року. Луцьк розташований на північному заході України в долині річки Случ. Вірогідніше за все отримав свою нинішню назву, яка не змінювалася віками від слова «лука», що означає вигин, коліно ріки. І дійсно, в цьому місці, де знаходиться Луцьк Случ робить вигин, тобто луку своєї течії. Звідси і Луцьк – місто на луці.
Ще одне давнє і славне місто України Львів. Це родова столиця найстаршого сина галицького князя Данила Романовича. Князь, а пізніше король Данило назвав місто на честь свого сина Лева. Один час Львів був столицею всієї України і володів навіть Києвом. Про існування цього дуже гарного міста було відомо в Європі і німці називали Львів Лембергом.
Миколаїв – обласний центр на березі Бузького лиману. Попередником міста ще в 6 столітті нашої ери була грецька колонія Ольвія. Її назва перекладається як «щаслива». Після зруйнування Нової Січі німкеня Катерина ІІ стала заселяти ці землі німцями і австрійцями. Українців-тавричан вона виселяла на Дон. Один з австрійських купців Фабер заснував тут дачу. У 1787 році це поселення було зруйновано турками. Саме місто, яке виникло пізніше в цьому місці (офіційною датою заснування вважається 6 грудня 1788 року) було названо на честь святого Миколая, покровителя моряків.
Найбільший обласний центр приморського півдня України Одеса теж виник наприкінці ХУІІІ століття в зручному для мореплавства місці чорноморського узбережжя. Але поселення тут були споконвіку. Першим з відомих було українське село Коцюбієве. Пізніше цю місцевість захопили турки, які перейменували це селище на Хаджибей. В 1795 році Хаджибей перейменували на Одесу. В той час царські правителі чомусь вважали, що саме тут колись розміщувалася грецька колонія Одесос. Хоча пізніше стало відомо, що ця колонія існувала біля болгарського міста Варна, помилкова назва Одеса вже прижилася. Що означає слово «Одесос» достеменно не відомо. Дехто вважає, що воно підкреслювало торговий характер грецької колонії.
Полтава теж давнє місто. Вперше під назвами Лтава й Олтава згадується в літописі від 1174 року. Найвірогідніше назва місто походить від назви Лтави чи Олтави, яка є притокою Ворскли. Перегукується з річкою на якій було засновано Львів і яка зветься Полтвою. Назва річок України набагато давніша за назву її поселень. Тому достеменно, що означає ця назва не знає нині ніхто.
Не є «прозорою» і назва міста Рівне. Звичайно, найімовірніше місто отримало свою назву від характеру рельєфу місцевості, де воно виникло. Дійсно, місцевість тут доволі рівна. Однак є й інші версії. Деякі дослідники пов’язують назву Рівне з відомими українськими князями Острозькими. За однією версією вони володіли «рівно» ста містами. За іншою їх маєтки і замки простягалися «рівно» цією місцевістю.
Чисто штучну назву, як і Одеса, має місто Сімферополь. Воно було засноване в 1784 році. Однак, місто виникло не в чистому полі, а на руїнах татарського поселення Ак-Мечеть, що в перекладі означало Біла Мечеть. Але й татарське поселення не було тут першим. Ще раніше на місці нинішнього Сімферополя існував Неаполь Скіфський. Нинішня штучна грецька назва міста походить від слів «сімферо» - з’єднувати і «поліс» - місто. Інакше, місто, де сходяться до купи всі дороги. Звичайно, що така утилітарна назва не всім подобається. Тому знаходять і інші переклади, наприклад, «щасливе місто».
Як і більшість поселень південної і центральної Сумщини її нинішній адміністративний центр виник в ХУІІ ст. Переселенці з Західної України заснували поселення на правому березі річки Псел в місці, де в нього впадала річка Сумка. Найвірогідніше саме від цієї річки і отримав назву обласний центр північно-східної України. Хоча на гербі міста й зображено три суми, річка ж, швидше за все, отримала тюркську назву. Су - на тюркських мовах означає вода.
Наступний обласний центр Тернопіль згадується в літописах від 1540 року. Тоді ця місцевість звалася Тернопілля. Здавалося б назва цілком «прозора» і походить від терну і поля, тобто поля, зарослого терном. Однак, існує декілька версій походження назви міста. Одні дослідники виводять його від прізвища першого володаря цієї місцевості. Інші – від слова «ополе», що означає союз декількох родів.
Назва Ужгород зрозуміла і походить від назви річки, на якій це місто знаходиться. Друга частина назви теж зрозуміла. Город походить від дієслова городити. Такі назви здавна поширені по всій Україні – Миргород, Шаргород, Городенка, Городня, Городок тощо. Назва ж річки швидше за все походить від давньоукраїнського «ужина» - вузьке місце, вузька долина річки, затиснута горами. Річка з цією назвою є і в Центральній Україні. Можливий варіант, що в назві річки підкреслена її звивистість. Вона звивається, меандрує, як повзе вуж.
Харків, як і Суми був заснований в ХУІІ ст. переселенцями з Правобережної України, в тому числі з сучасної Львівщини. Саме ці переселенці занесли сюди назву Золочів. Існує дві найвірогідніші версії походження назви міста. Одна виводить її від назви річки Харків, місто знаходиться на злитті річок Лопані і Харків. Інша – стверджує, що засновником міста був козак Харко, тобто російською Харитон. Третя версія пояснює походження назви другого за людністю міста країни від видозміненого половецького Шарукань, що в перекладі означає «стоянка скотаря».
Назва Херсон така ж штучна і помилкова, як і Одеса. Заклали його в 1778 році на місці укріплення з німецькою назвою Олександр-Шанц. Тоді чомусь скрізь ліпили грецькі назви типу Севастополь, Маріуполь, Мелітополь, Одеса і таке ін. Певно була така мода. Херсон теж отримав назву від грецької колонії на Чорному морі Херсонеса, яка ніякого відношення до Херсона не мала і розміщувалася в районі Севастополя. Херсонес в перекладі означає «півострів».
Обласний центр Хмельницький раніше звався Проскурів. І минула і нинішня назва міста «прозора». Місто виникло біля впадіння річки Плоскої в Південний Буг. Річка протікала по плоскій місцевості, звідси і її назва. Спочатку місто назвали Плоскирів. Потім його обвалували валом з глибоким ровом. Сполучення назви річки і слова «рів» і дало назву Проскурів. За радянських часів місто перейменували на честь Богдана Хмельницького.
Черкаси виникли в ХІУ столітті на місці давнього поселення ще часів Київської держави. Заснували його козаки на березі Дніпра. Назва міста донині викликає різні суперечки стосовно її походження. Одні виводять від київської назви чорних клобуків «ченьаси». Інші вважають, що назву місту дали черкеси, які брали участь в походах київських і чернігівських князів. Цікаво, що в Росії в середні віки українців називали черкасами. Українські козаки-черкаси заснували столицю донських козаків Новочеркаськ.
Чернівці. Цей обласний центр отримав свою назву від старовинної фортеці Черн на Дністрі. Районний центр з такою ж назвою є в сусідній Вінницькій області. За часів Київської держави в ранньому середньовіччі фортеця Черн відігравала важливу роль в захисті південно-західних її околиць.
Старовинне місто Чернігів, обласний центр північної України, що знаходиться на Десні дуже давнє місто. Через це походження його назви донині сповите різними легендами і оповідками. Одна версія назви міста пов’язує його з ім’ям княгині Чорної, яка покінчила життя самогубством, щоб не потрапити до рук загарбникам. Менш романтична оповідка виводить назву міста від слова «серна». Нібито ці тварини у великій кількості водилися в околицях міста. Хтось пише, що назва міста походить від імені Черніг. Найімовірніше найпростіше пояснення і є найвірогіднішим. Поблизу Чернігова знаходиться Чорна гора. Цілком ймовірно, що саме від неї і отримало назву місто.

8. Курйозні географічні назви України

В деяких географічних назвах України, які не є прозорими для нинішніх громадян нашої країни прихований курйозний зміст. За радянських часів їх не перейменували тільки тому, що неграмотні керівники просто не могли збагнути їх глибинний зміст, або будучи чужинцями в Україні просто не знали української мови. Це дозволило донині зберегти на географічній карті нашої держави веселі і курйозні назви, які так захищають як велике культурне надбання в інших країнах.
Якщо розглядати всі веселі, дивні, курйозні географічні назви України, треба видавати цілу багатотомну енциклопедію. Тому в цій книзі будуть згадані лише деякі з них. Можливо, колись автор повернеться до цієї теми, якщо, звичайно, виявить зацікавленість до неї з боку читачів.
Одна з найкурйозніших географічних назв України, як не дивно, збереглася на території Донбасу, де за радянських часів було перейменовано величезну кількість населених пунктів. Зникла навіть знаменита Хацапетівка, яка викликало однозначно прозорі трактування. На диво, залишився Харцизьк. Саме тому і залишився, що не викликав у керівництва ніяких незручних аналогій. А місто дійсно має одну з найкурйозніших назв у цілому світі. Справа в тому, що в українській мові, яку не знали тоді і не знають й нині місцеві керівники слово «харциз» і «харцизяка» означає розбійник, бандит. Таким чином, Харцизьк все одно що Бандитівськ, Рекетирськ чи Горлорізів. Ось так розшифровується назва цього великого металургійного центру Донецької області, який має аж два потужних заводи.
Давайте помандруємо територією України від знаменитого Харцизька у західному напрямку до кордонів з Євросоюзом. Спочатку проїдемо Роздори, потім опинимося в знаменитому Гуляйполі Запорізької області, де у свій час добре погуляв батько Махно зі своїми синочками. Потім порадують нас своє назвою Пологи. А далі нам стелиться шлях до Дніпра. І тут нас порадує своєю розхристаністю Гола Пристань. Переїдемо Дніпро і поїдемо далі на захід до великого металургійного центру Дніпропетровщини Кривого Рогу. Далі, далі на захід, де збереглося найбільше цікавих назв. Ось Копайгород Вінницької області, далі йде Несвоя Чернівецької. А коли ж нарешті буде Наша? Аж ось і чудове Придністров’я. Звернули з головної траси і ось нас вітає село Манівці. Нарешті виплуталися з манівців і попереду майже сусідні села. Одні звуться Окопи, а інші Атаки.
Посмішка не спадає з нашого обличчя, бо заїхали ми до курортного містечка Сатанів Хмельницької області. І не прогадали. Тут унікальна вода «Нафтуся». Але щось таке тривожне залишилося на душі після Сатанова. Й не дивно, ми рухаємося далі на захід і в’їжджаємо до тернопільського Чорткова. Беруть дрижаки!? Хіба ні? Заздрите тим, які ще тут не побували? Ось вам і продовження - село Заздрість.
Перебираємося до Львівщини і одразу село Бовдури. Непогано. Не встигли, так би мовити, оговтатися від враження, аж тут і село Печихвости. Швидше на північ. Остудимо припеченого хвоста. Їдемо на Волинь, один з історичних стовпів української держави і нації. Недаремно їдемо. Попереду село Користь Рівненської області. Намагаємося замкнути коло і їдемо на схід. Попереду село Горщик Коростенського району Житомирської області. І ось ми на стародавній землі Чернігівщині в селищі Мала Дівиця, де ми й закінчуємо свою мандрівку курйозними географічними назвами України.
Звичайно, що на цьому смішні і страшні назви не вичерпуються. По всій Україні розкидані Чорториї. Походження таких назв дуже «прозоре». Розміщені такі села там, де водяні потоки розмили землю, перетворивши її на яри, або де швидка течія річки розмила берег і утворила новий водотік. Є така протока Чорторий і в столиці. Місцевим жителям в давнину ввижалося, що такий обсяг робіт по риттю землі могли виконати лише чорти. Звідси й назва. В Україні є й село Чортовець, Інші «страшні» назви Погибляк на Черкащині. Таку назву місцеві жителі пояснюють тим, що тут козаки колись знищили багато ляхів (Погиблях), закидавши ними всю річку. До речі, сама річка, на якому знаходиться село теж має курйозну назву Свинотопка.
Немало в Україні і всіляких Черепівок, Кровинок і Костинців та Костищ. Запитуючи місцевих жителів про походження таких назв теж завжди отримуєш страшні оповідки з місцевої історії. Назви ж Могила, Могилів, Замогила і навіть Гробище, Гробки і таке інше донині збереглося немало. Є навіть районний центр Вінницької області Могилів – Подільський.

Гірська топоніміка України

В багатьох рівнинних областях України трапляються «непрозорі» географічні назви, значення яких місцеве населення вже забуло і тому сприймає їх як якість таємничі знаки з минулих епох. В принципі люди, які так думають, праві. Це дійсно привіт з минулих століть від їхніх пращурів, про яких вони вже нічого не пам’ятають. Цьому виною трагічна історія України. Століттями українці воювали, практично не випускаючи шаблю, піку і пістоля з рук навіть тоді, коли орали землю і обідали. Людей винищували або гнали в рабство, але з Західної України, з ландшафтно-етнічного притулку української нації в Карпатах знову приходили переселенці і Україна в черговий раз відроджувалася.
Ці переселенці розносили по рівнинній території України місцеві назви. Так і з’явилися на рівнині незвичні для неї топонімічні свідки. Це ціла гама різних слів, так як гірська топоніміка Карпат до найдрібніших деталей окремими словами позначала найрізноманітніші форми рельєфу. В окремих частинах Українських або Східних Карпат ці назви нерідко відрізнялися доволі суттєво. Це теж знайшло своє відображення в топоніміці рівнинної частини України, що дозволяє визначити нині з Лемківщини, Бойківщини, Гуцульщини чи Закарпаття прийшли переселенці в ту чи іншу частину України.
Найпоширенішими в центральній частині Карпат є наступні назви: грунь – найпоширеніший в Східній Україні гірський топонім. Він не є однозначним. По-перше, це гора, покрита лісом, По-друге, це вершина гори, пік, самий верх. Цікаво, що на Сумщині, Полтавщині і Харківщині назви Грунь відповідають як першому значенню цього слова, так і другому.
Серед інших назв гірської топоніміки, які вийшли за межі власне гірського ареалу слід назвати: клива – вершина гори не вкрита лісом, горб – невисока гора з виположеними схилами, бердо – крута гора, обрив, скеля, бескид – скелястий гірський хребет, горган – кам’янистий гребінь високого хребта, кичера – гора, вкрита лісом крім вершини, верх – вершина гори, аршиця – крута, кам’яниста гора, магура – окрема висока гора.
Всі ці назви відповідних форм рельєфу дуже добре відображені в топоніміці конкретних гір Карпат. Скажімо, Товстий Грунь, Чорна Клива, Яворова Кичера тощо.
Крім цих назв з Карпат у рівнинну частину України перекочували назви на кшталт Маківець, Маківка, Ріг, Гребінь, Шпиляк, Шишаки та ін.

Чи існує Українського Клондайк?
Ще в 1966 році одна з газет в США писала, що після того, як у ХІХ столітті головною геологічною знахідкою був Клондайк, то в ХХ ст. нею стало українське золото. Що ж послужило приводом для такого твердження дуже охочих до сенсацій американських газет. Виявляється, ним стало майже не помічене радянськими газетами повідомлення про те, що геологами Новомосковської геологічної експедиції на річці Мокра Сура виявлене одне з найбагатших родовищ золота за всю історію його пошуку на нашій планеті. Тут у Придніпров’ї в надрах Українського кристалічного щита було закладено чотири свердловини. Внаслідок цього виявилося, що золота тут в декілька разів більше, ніж в знаменитому Клондайку. Однак, на відміну від останнього ніякої «золотої лихоманки» в Україні не відбулося. Не відмічено її й нині, коли Україна стала незалежною державою. «Золота лихоманка» в Клондайку і інших золотоносних районах США і Канади стали основою економічного процвітання Америки. В Україні ж донині ігнорується факт надзвичайного багатства нашої держави на цей дорогоцінний метал, ціна на який постійно зростає.
Клондайк відкрили в ХІХ столітті, а відомості про наявність покладів золота в Україні сягає тисячоліть. Греки, скіфи видобували золото в районі річки Росі, правої притоки Дніпра, яка перетинає Український щит. Збереглися перекази і про штольні в Карпатах, де теж видобували золото.
У нас донині відносяться до золота, як до дорогоцінного валютного металу і матеріалу, з якого виробляють прикраси. Однак, діапазон застосування золота в сучасному господарстві дуже великий і він постійно розширюється. Золото використовують в найсучасніших галузях виробництва від ядерних реакторів до ракет, від мобільних телефонів до телевізорів. Це також ідеальний провідник тепла і електричної енергії, найкраще антикорозійне покриття. Його використовують як каталізатор в хімічних реакціях і для покриття куполів церков. Взагалі, без золота розвиток науки і господарства в ХХІ столітті просто немислимий. Ну і, нарешті, це еталон вимірювання вартості товарів на міжнародному ринку.
В наш час виявлено два види походження золота. Найпоширеніше так зване гідротермальне золото. Воно утворилося в нагрітих вулканами водах і поступово осіло в кварцових жилах. Таке золото має багато різних цінних домішок, зокрема, платини, срібла, ванадію. Золото може мати і вулканічне походження, тобто утворитися під час виверження вулканів. Такого типу поклади цього дорогоцінного металу характерні, наприклад, для Мужіївського родовища на Закарпатті. Мільйони років тут стався вибух вулкану з утворенням вулканічних порід, а в них виникли золотоносні жили.
Золото може залягати по-різному. В одному випадку це розсипне залягання, в іншому – корінне. Фактично розсипне залягання утворилося з корінного шляхом руйнування гірських порід і переходу їх в осадову пухку форму. Вивітрювання кристалічних порід призводить ніби до звільнення золота з полону. Таке золото можна мити, черпати драгами з дна річки чи моря. Серед розсипних родовищ інколи трапляються доволі великі самородки золота в десятки кілограмів. Один з найбільших у світі самородків було знайдено в Австралії (60 кілограмів). В ХІХ столітті там почалася справжня золота лихоманка. У австралійські порти заходили різні торгові кораблі і вся команда на чолі з капітаном сходила на берег і просто зникала в горах. Сотні залишених кораблів без команди як Летючі Голанці качалися на хвилях без людей. В цей час їх команда мила золото і шукала його самородки. Існує таке повір’я, що золото ховається там, де квітнуть червоні квіти.
Де знаходяться поклади золота в Україні? На величезній її території. Фактично скрізь є золото в Українському кристалічному щиті, правда в різних кількостях. Виявлено запаси золота в Карпатах, Криму, на Донбасі. Золотоносний вал нещодавно знайшли на шельфі Чорного моря, який входить до виключної економічної зони України. Лише наша держава має право видобувати тут корисні копалини з дна моря. Мільйони років такі річки як Дунай, Дністер, Південний Буг, Дніпро та їх притоки розмивали своєю течією Карпати і Український кристалічний щит, вимивали з них золотоносний пісок, відносили його в Чорне море і відкладали тут у вигляді своєрідної підкови. Тепер цей пісок можна черпати з дна моря драгами і землечерпалками і виробляти з нього золото.
Велике родовище золота в Закарпатті з назвою Мужіївське належить до найбільших у світі. Однак, є й труднощі в його видобуванні. Тому вчені шукають різні хитромудрі способи його освоєння. Це золото корінного залягання. Але практично безмежні можливості видобування цього дорогоцінного металу на Українському щиті від Житомирської області на півночі до Донецької на півдні. Виявлені дуже перспективні родовища в Дніпропетровській і Запорізькій областях Про світове значення деяких родовищ і їхнє багатство на золото ми інколи довідуємося майже випадково. Наприклад, в пресі з’явилося повідомлення про передачу одній американській компанії в концесію родовища Майського в Одеській області. Лише вивчивши принципи роботи цієї американської компанії в Інтернеті я довідався, що вона принципово працює лише з найбільшими і найперспективнішими родовищами золота у світі.
Станом на 2012 рік в українському Форт-Ноксі зберігалося близько 35 тонн золота. Освоєння нових родовищ цього металу могло б суттєво поповнити золотовалютний запас держави і перетворити її на одного з основних виробників золота у світі.

2. Діамантовий пояс України

Чи є в Україні поклади алмазів? Ще на початку 90-х років ХХ століття, коли Україна стала незалежною державою я, викладаючи студентам курс «Географія України» звернувся до одного відомого українського геолога, нагородженого на Світовому конгресі геологів годинником з діамантами. Цю відзнаку він отримав за дослідження в сфері виявлення в Україні алмазоносних гірських порід. Кажу, не знаю що говорити студентам. У деяких газетах пишуть, що у нас є поклади алмазів, але хотілося б послухати думку фахівця. Після цього цей професор запросив мене піднятися до нього на четвертий поверх у його кабінет завідувача кафедри. Там стояло два допотопних радянських сейфи. Професор-геолог відчинив один, вийняв звідти пробірку, заткнуту брудною замацаною пальцями ваткою і висипав на мою долоню якісь маленькі непоказні, такі собі непрезентабельні жовто-коричнево-білі, непрозорі шматочки чогось незрозумілого. – Що це? – запитав я. – Чорнові алмази, - відповів маститий професор мені, тоді ще молодому доценту. Оце алмази? – не повірив я. Так, алмази, посміхнувся геолог. Якщо їх обробити, огранити, будуть сяяти як сонце.
Потім я довідався, що шановний професор ці алмази з пробірки, на практичних заняттях висипав на долоні студентам і вони їх передавали один одному по рядах. З кожним роком, після кожного експедиційного літа проведеного разом зі своїми учнями, чорнових алмазів у сейфах ставало все більше і більше. Про те, що вони зберігаються в сейфах на четвертому поверсі знали всі. Але ось в країну прийшла ринкова економіка і хтось мабуть підрахував ринкову вартість чорнових алмазів. Для професора вони були простим роздатковим матеріалом на практичних заняттях. Вночі під корпус факультету хтось підігнав вантажну машину і сейфи на тросах спустили в її кузов. Потім професор помер і про цю історію всі забули.
Я думаю, що після того, як ви прочитали цю майже веселу детективну історію запитання: чи є в Україні алмази вже не виникає. Дійсно, вони є, але де? Перш ніж відповісти на це запитання послухайте ще одну історію. В 1920 році петлюрівський офіцер, за фахом гірничий інженер, на території нинішньої Донецької області знайшов один з найбільших алмазів у світі, який він назвав «Мазепа». Офіцер в той час вже зрозумів, що визвольна боротьба української нації за створення незалежної держави на цей раз закінчилася поразкою. Він забрав алмаз і вирушив з ним за кордон. Там алмаз було продано до приватної колекції і де він знаходиться нині невідомо.
Чи дійсно можна знайти алмаз просто під ногами, чи це чергові недолугі легенди і міфи? Можна звичайно, але не скрізь. Алмази знаходять там, де вони є. В Україні здавна знаходили чорнові алмази, і дійсно під ногами. Людина, яка знайшла такий непоказний камінець і змогла розгледіти в ньому алмаз в минулому отримувала професію з доволі стабільним доходом. Вона вставляла алмаз до спеціального інструменту і починала різати скло. В Україні таких людей було немало. Вони були щасливими, що вдалося знайти алмаза, але спеціально їх у нас ніхто не шукав.
Алмази знаходяться в алмазоносній породі, яка зветься кімберлітом. Кімберліт заповнює так звану кімберлітову трубку. Фактично ця трубка є жерлом давнього вулкану. А алмази в ньому виникли під час виверження в умовах високого тиску і температури. Особливо багато кімберлітових трубок в Африці. Деякі з них досягають діаметра 1,5 кілометра. Африка нині дає найбільше алмазів у світі. Є вони і в Якутії (Російська Федерація).
Нині ситуація змінилася і світовим виробників алмазів і виготовлення з них діамантів може стати Україна. Звичайно, якщо захоче. Справа в тому, що у нас знаходиться унікальна геологічна структура світу – Український кристалічний щит. Пояснюючи просто, його можна порівняти з першою чорною плямою на розпеченому тілі молодої Землі. Це була перша, ще дуже тонка земна кора. Скрізь ще панувала розплавлена магма, а в Україні вже виникла перша земна твердь. Тонка земна кора постійно проривалася вулканами, в яких і утворювалася нині алмазоносна порода. В наш час таких кімберлітових трубок на Українському кристалічному щиті виявлено вже десятки і пошук все нових триває.
Звичайно, не всі кімберлітові трубки містять придатні для видобутку алмази. Геологи підрахували, що лише одна з десяти трубок містить комерційно привабливі алмази. Але якщо у нас їх десятки, то хоча б у деяких дорогоцінні камені є. Тим більше, що в Україні виявлено в районі села Скоморошки Вінницької області взагалі кімберлітову трубку просто таки фантастичного розміру 6,5 кілометри в діаметрі. Чи не тут поважний професор їх і шукав? Як би там не було, а цю таємницю він забрав з собою в могилу. Але тепер, завдяки й йому, ні для кого не секрет, що алмази в Україні є!

Топаз та інші дорогоцінні камені

А тепер інша історія. Вона теж має не менш детективний сюжет, ніж попередня. Захистив я докторську дисертацію, став професором і запросили мене до Вченої ради університету. І ось одного дня на засіданні цього поважного наукового зібрання виступив ректор і сказав, що з геологічного музею хтось поцупив монокристал топазу. На спеціально звареній металевій підставці він красувався біля входу. Прийшли вранці співробітники музею на роботу, а його немає. Пам’ятаю, як ректор лаявся: це ж не коробка сірників, його ж до кишені не покладеш. Як він міг пропасти?
І дійсно, ректор був правий. Цей дорогоцінний «камінець» важив аж 56 (!) кілограмів. Уявіть собі загострений догори прозорий з жовтувато-бузковим відтінком монокристал. Це ж дорогоцінний камінь! Прийшов період ринкової економіки і хтось підрахував ринкову вартість цього «камінця». Це ж десятки мільйонів доларів. А він тут у музеї стоїть, пилом припадає. Хіба що студенти на нього вражено витріщаються. Та й то не кожен день. Інколи екскурсії проводять для учасників різних міжнародних конференцій.
Звідки ж узявся велетенський топаз в геологічному музеї університету? Звідки його привезли? Видобули цей «камінець» в Україні, на Українському кристалічному щиті в Рівненській області. І це не найбільшій топаз, якого тут знайшли. Був ще один, вагою аж 117 кілограмів. Уявляєте, скільки обручок можна з нього зробити, якщо розпиляти на окремі шматки.
Велетенські топази – феноменальне явище України. Це один з дуже гарних дорогоцінних каменів. Його принадою є те, що топаз може бути різних кольорів – зелений, жовтий, блакитний, рожевий. Буває він і без кольорової гами. Ще одна цікава особливість топазу полягає в тому, що під дією іонізуючої радіації топази стають димчастими, червоними або темно-жовтими.
Ще за часів античності мандрівники, які відвідували територію України писали про те, що землі в межиріччі Дунаю і Дніпра, а також Карпати були багатими на поклади алмазів. Відомий римський історик Пліній Старший тоді ж писав про наявність тут скіфських смарагдів. Знаменним для українського коштовного каміння став 1860 рік. Саме тоді на Волині було відкрито поклади технічних і ювелірних кристалів. Тут, в оспіваному поетами Поліссі виявили запаси гірського кришталю, раухтопазу, топазу, моріону і берилу, які нині мають світову славу.
Гірський кришталь є різновидом кварцу. Однорідні прозорі його кристали є надзвичайно цінним матеріалом для оптичних приладів, в електро- і радіотехніці. Використовується також для виготовлення кварцового скла та в ювелірній промисловості. Особливо ціняться запаси берилу і моріону. Берил надзвичайно розмаїтий коштовний камінь з багатьма відмінами, в залежності від кольору, прозорості і домішок. Розрізняють власне берил – зелені, жовтувато-білі замутнені кристали, а також аквамарин – прозорі, зеленувато-блакитні (кольору морської води) кристали, які іноді набувають темно-блакитного забарвлення, геліодор – насичено жовта відміна берила, смарагд – прозорі кристали чудового м’якого «травяного» зеленого кольору, ростерит – прозорі кристали з рожевим відділком, морганіт – яскраво рожеві кристали з дивним відливом на світлі. Все це каміння вважається дорогоцінним і найвищого ґатунку.
Моріон – дорогоцінне каміння, кристали якого зафарбовані в темний димчастий колір. Нерідко вони в Україні мають практично чорний відтінок, що ціниться особливо високо. При нагріванні до 250-300 градусів Цельсія моріон втрачає колір і може застосовуватися в техніці.
В останній період в Україні в двох районах відкрито родовища корунду. Його як інше дорогоцінне каміння нині відкрито в межах Українського щита в Приазов’ї і в Побужжі. За твердістю в природі корунд поступається лише алмазу. Він використовується в техніці, а його прозорі, гарно забарвлені різновиди – рубіни і сапфіри є дорогоцінним камінням високої якості і вартості.
Особливості геологічної будови України, її недостатнє геологічне вивчення вказують на те, що в нашій державі можливі нові, вражаючі відкриття дорогоцінного каміння вже в найближчий час.

4. Таємничий флюорит

Багатюща українська земля, здається, містить в собі все, що знайдено на нашій планеті. В тому числі і доволі рідкісні мінерали з феноменальними властивостями. До них належить флюорит, який геологи називають великим обманщиком. Така дивна назва для мінералу пов’язана з тим, що він єдиний із них, єдиний із самоцвітів, здатен імітувати будь-який самоцвіт. Немає у природі такого кольору, чи навіть його відтінку, якого не міг би набрати флюорит. Краса цього каменю вражає уяву людини. Ще більше вражає її розмаїття кольорової гами. Він може бути прозорим і непрозорим, зеленим і чорним, червоним і білим, малиновим і синім, жовтим і рожевим, нарешті цей камінь може мати вигадливий різноколірний візерунок або навіть бути смугастим.
В позаминулому столітті гірники Саксонії за красу і багатобарвність назвали флюорит «ерцблюме, або українською мовою «рудною квіткою». На жаль, цей неймовірно гарний мінерал має й суттєві вади. Флюорит має низьку твердість і значну крихкість, що утруднює його використання у ювелірній справі. Ще гірше те, що він здатен знебарвлюватися на сонячному світлі. Скаржаться ювеліри й на те, що його дуже важко полірувати до дзеркального блиску. І все ж природа не створила другого такого чи кращого матеріалу для виготовлення художніх виробів.
Однак не дивовижна краса принесла славу флюориту. Цей мінерал володіє цілою гамою дивовижних властивостей, які знаходять застосування в різних галузях господарства. Металурги виявили, що при додаванні флюориту до руд металів під час їх виплавки він викликає здатність знижувати температуру плавки та надавати текучості шихті. Сама назва флюорит походить від латинського слова текти. Про це стало відомо ще на початку ХУІ століття. В промисловості флюорит більш відомий під назвою плавиковий шпат. Мабуть легше перелічити галузі господарства, де він не використовується. Та й то кількість таких виробництв постійно зменшується. Уже не лише при виплавці чорних металів, але й кольорових він знайшов своє застосування. Все інтенсивніше його використовує хімічна, скляна, цементна та інші галузі господарства.
Нині виготовлення спеціального скла важко уявити без застосування флюориту. Його застосовують такі далекі технологічно галузі як виробництво електродів і емальованого посуду. Не можуть обійтися без флюориту електроніка, радіотехніка, голографія, лазерна техніка і таке ін. З нього отримують дуже цінну плавикову кислоту. Військово-промисловий комплекс нині теж не може обійтися без плавикового шпату. Виготовити лінзи для мікроскопу без флюориту також неможливо.
Ще до недавнього часу флюорит до України завозився з Китаю, Монголії, Росії, Таїланду. Це тим більше дивно, що неймовірна складність геологічної будови України просто волає до геологів – немає жодного мінералу, який виявлений у світі, щоб його не було в Україні в промислових масштабах. І коли геологи отримали конкретне державне завдання на пошуки «великого обманщика» вони його майже миттєво й знайшли. І одразу в декількох місцях. Особливо перспективним виявилося родовище флюориту на півдні Вінницької області в Придністров’ї. Це нині відоме у світі Шахтинське родовище. Якість плавикового шпату тут не гірша за еталонну китайську, а хімічний склад відповідає прийнятим міжнародним стандартам.