Таємниця тризуба

У львівському видавництві «Сполом» у 2011 році вийшла книга дніпропетровського автора Олександра Коваленка «Таємниця тризуба». В цій книзі 284 сторінки, які присвячені державному символу України і спробам розкрити його таємниці. Пропоную читачам мою передмову до розвідки, яку автор попрохав мене написати.
Чи є в української нації чим пишатися? Це цікаве і зовсім не риторичне запитання є надзвичайно актуальним саме в наш буремний час. Чому до нації, яка сама себе не знає, нічого не відає про свою землю і сама себе не поважає так настирливо і наполегливо «набиваються» у кревні родичі росіяни і поляки, німці й шведи, ба, навіть дуже далекі від нас просторово індійці? Чому, коли в 1985 році індійський космонавт потрапив на радянський космічний корабель, індійський уряд наполіг, щоб це відбулося не деінде, а саме над територією України? Чому тоді індійські газети просто ридали від захвату, пишучи, що індійський космонавт стикувався в Космосі над землею своїх пращурів? Чому найуспішніший американський президент Білл Клінтон назвав українців найдавнішою нацією світу? Чому? Чому? Таких чому накопичилося дуже багато. І нарешті, чому ми про це не знаємо? Чому про це не трублять «наші» засоби масової інформації, чому про це не вчать українських дітей у школі? Хіба не є ці неспростовні факти могутнім-засобом національно-патріотичного виховання підростаючих поколінь, про що дуже піклується будь-яка країна світу, за винятком України, звичайно.
Ну хай би нічого у нас свого не було. Ні воїнів великих, ні мудреців, науковців і письменників. Святославів Завойовників, Володомирів Великих, Ярославів Мудрих, Данилів Галицьких, Богданів-Зіновіїв Хмельницьких, Степанів Бандер та інших. Та їх донині бояться і ненавидять наші вороги. І дали ж ми світові Пісню, Хліб і Крила. Мільйона чудових, найкращих, наймелодійніших народних пісень не має жодна інша нація світу. Українські народні пісні стали народними від Японії до Росії, від Польщі до Канади. Ми дивимося найвідоміші американські фільми і навіть не підозрюємо, що впродовж всього фільму звучать оброблені наші національні мелодії. Ми дали світові Пісню, яка є складовою людської душі. Ми подарували йому також і Хліб. Якийсь містичний і таємничий зв'язок української нації з чорноземом. Скрізь по нашій планеті, де є хоча б гектар чорнозему живуть і працюють українці. Ніхто, на жаль, у нас не згадує, що всі держави, які експортують на світовий ринок пшеницю, всі без винятку, створили власну хліборобську славу руками українців, яких за державними програмами спеціально для освоєння цілинних чорноземів переселяли до Росії, Казахстану, США, Канади, Аргентини, Киргизії, Бразилії. І українці везли туди свою пшеницю і засівали нею поля. Нині генетично українською пшеницею, завезеною в усі хліборобські країни українцями у вузликах на шиї і годується вся наша планета. І, нарешті, завдяки геніям – синам української нації Засядьку, Кибальчичу, Ціолковському-Наливайку, Кондратюку, Корольову, Глушку, Челомею, Яремовичу, Гнатюку, Дудчаку, Янгелю, Лозино-Лозинському тощо людство вийшло в Космос і досягло Місяця. Цим українська нація подарувала людству Крила. Тут немає ні загадки, ні таємниці, ніхто не може оспорити, що всі названі люди є етнічними українцями, а не французами, німцями, євреями чи росіянами. Вони працювали в Росії і США, але така вже доля української нації, яка в той час не мала своєї державності і вимушена була працювати на інших. Це все просто, так би мовити, голі факти. Загадка і таємниця лише в тому, чому ми про це нічого не відаємо.
Але в нашій історії, заглибленій у пітьму тисячоліть, дійсно багато таємниць, які ще чекають своїх дослідників. Людей самовідданих, чистих у своїх помислах і справах. Людей, які знають, що їм нічого розраховувати ні на підтримку влади, як в інших державах, ні на комерційну віддачу, ні хоча б на похвалу. Саме до таких людей і належить Олександр Андрійович Коваленко. Його книги, фільми-лекції, комп’ютерні видання спрямовані на розкриття таємниць нашої землі. Хтось із великих мислителів абсолютно слушно стверджував: «Єдиний спосіб усунення дурних помислів є розкриття таємниці». Саме цій благородній справі і присвячена книга Олександра Коваленка «Таємниця тризуба».
Чи можна собі уявити дослідження з назвою, скажімо, «Таємниця російського орла» або «Таємниця російського триколора»? Чи «Таємниця зірки Давида»? Напевно, що ні. Яка тут таємниця? Все відомо і дуже просто. Державні символи всіх «орлоносних» країн від Албанії до США і від Росії до Німеччини жодної таємниці не приховують. Я вже не кажу про такі країни як Австралія та деякі африканські та латиноамериканські країни з їхніми кенгуру, папугами і носорогами. Кому і що тут незрозуміло і таємничо? Навіть «богообрані» євреї, справді давня нація, мають на прапорі своєї країни Ізраїлю два трикутники, які перетинаються між собою. Навіть для школярів молодших класів розкриття цієї «таємниці» не є проблемою. А ось що означає державний символ України тризуб однозначно не скаже вам ніхто. І не дивно. Це найдавніший у світі державний символ найдавнішої на нашій планеті нації, тобто українців. І вже за часів Київської Русі ніхто не знав, що він означає. Його значення загубилося в мороці тисячоліть. Бо ж лише в українців людська істота називається словом жіночого роду «Людина», тобто вона. І навіть мала людина теж має жіночий рід «Дитина». У всіх інших націй це чоловічий рід, візьмемо хоча б сусідніх росіян - «чєловєк» (він) і рєбьонок (він). А так як людство почало свій розвиток з часів матріархату і лише через тисячоліття перейшло до патріархату, то і наша нація, а також її державні символи, йдуть саме звідти. І саме тому ми нині й маємо таємницю, яку намагаємося розкрити.
Таємниця державного герба України, на мою думку, все ще залишається нерозкритою. Запропонована одна з багатьох версій походження тризуба. Будь-яка спроба в цьому напрямку має всіляко вітатися, так як тризуб – єдиний державний герб у світі, значення якого донині не з’ясоване.

Чому росіяни живуть по долині Дону, а українці на межиріччі?

Однією з цікавих таємниць української нації є її просто таки містична прив’язка у світі до наявних на нашій планеті масивів чорноземних грунтів. Існує якийсь таємничий зв'язок нашої нації з цим типом земельних ресурсів. Здається якась нездоланна сила прив’язала українців до цих родючих грунтів, примусила їх переселятися з України саме туди, де вони були. Мабуть причина криється в історії нашої нації. Українці єдина нація нашої планети, яка виникла і тисячоліттями жила на чорноземних грунтах правобережної частини України. Ще трипільці 7,5 тисяч років тому обробляли чорноземи і засівали їх зерновими культурами. Археологи донині знаходять в їх поселеннях відповідний сільськогосподарський реманент і зерно в керамічному посуді та в залишках їхніх будинків.
Цікавими є факти особливостей розселення українців і росіян на Дону. Саме вони відкривають завісу, яка прикривала таємниці розселення українців у світі. Справа в тому, що на нижньому Дону споконвіку українці і росіяни займали абсолютно різні ландшафтні ніші. На це лише нещодавно звернули увагу дослідники. Так, поселення росіян розміщувалися виключно біля річки на бідних алювіальних піщаних грунтах. Натомість українці селилися на межиріччях, підвищених ділянка, вкритих родючим потужним чорноземом. Здавалося б тут чергова загадка. Чому росіяни обирали очевидно гірші ділянки землі, які приносили значно менший урожай? Не тому, звичайно, що їх українці витісняли з кращих земель. З початком заселення нижнього Дону землі тут вистачало всім. В чому ж тоді тут справа?
Ця загадка виявилася дуже простою. Звичайно, лише тим дослідникам, які знали характерні особливості і відмінні риси двох націй. Справа в тому, що росіяни при обробці землі користувалися конем і сохою. Остання є доволі примітивним засобом оранки. Українці ж обробляли землю плугом, який тягли два могутніх воли. Таким чином, російська соха і кінь могли підняти лише легкі піщані грунти, які і були характерні для Росії. Тому росіяни і поселялися на піщаних річкових відкладах, які в науці називаються алювіальними. Вони просто не могли підняти чорноземну цілину. Натомість українці споконвіку орали чорнозем і знали як це робиться завжди. Все це і визначило характер розселення двох народів на Дону.
Українці з давніх-давен користувалися плугом. За переказами золотий плуг впав скіфам з неба. Він був посланий богами для того, щоб наші далекі пращури зуміли підняти степову і лісостепову цілину. Обробити ці важкі для оранки землі міг лише плуг і два могутні воли. Саме їх застосування і дозволило українцям стати головною хліборобською нацією світу. Це добре розуміли уряди тих країн світу, де починалося масове освоєння цілинних земель (Росії, США, Канади, Аргентини, Бразилії). Хто такі американці? Звичайно, що ковбої, тобто пастухи худоби, а не землероби. Хто такі аргентинці? Гаучо, тобто теж пастухи. Вони пасли корів і бичків, але не вміли обробляти чорноземи, бо в Англії і Іспанії, звідки вони припливли до Америки, чорноземів не було. Не було їх і в Росії. Тому російський уряд спеціально переселяв українців на чорноземні цілинні землі Поволжя, Сибіру і Далекого Сходу. І нині про це яскраво свідчать назви районних центрів навколо, наприклад, Омська, головної житниці Сибіру – Полтавка, Чернігівка, Київка.
Таким чином. українці нагодували світ. Продовжують вони його годувати і нині. Лише ставши незалежною державою Україна вперше в своїй історії зібрала врожай 56,5 млн. тонн зерна. Це один із найбільших врожаїв у світі. При тому, що площа нашої держави в багато разів менша за площу Росії, США чи Канади. Якщо Україна підніме врожайність зернових до хоча б до середнього по Європі, ми станемо головною житницею планети.

Таємниці депопуляції в Україні

Всім відомо, що в Україні населення постійно зменшується. Вимирання української нації на чудовій землі і в комфортних природних умовах донині для багатьох залишається загадкою. Це вимирання сором’язливо ховається в нашій статистиці за науковим словом депопуляція. І не випадково. Що воно означає мало хто знає. А що таке вимирання, знають усі. Уже й держава платить за народження дітей доволі значні гроші. Вже зростають виплати за кожну наступну дитину, а помітних результатів немає. Чому так? Раз вже й гроші не допомагають, то причини цього явища не соціальні, як це намагаються нам пояснити, а глибинні, генетичні.
Для того, щоб розкрити цю таємницю, необхідно звернути увагу на два факти. По-перше, коли почалося зменшення народжуваності в Україні і зростання смертності? Взявши радянську статистику по народонаселенню України за радянський період ми зі здивуванням помітимо, що цей процес почався ще в 60-ті роки ХХ ст. Про нього тоді, та й пізніше, ніхто не говорив і не писав. Не з 1991 року, як нас намагаються переконати лукаві люди почалося вимирання українців, а в час найбільшого розквіту радянської влади. По-друге, якщо ми проаналізуємо співвідношення народжених і померлих не в цілому по Україні, а в її обласному розрізі, ми побачимо цікаву картину. Найінтенсивніше населення вимирає в центральних і східних областях держави, натомість природний приріст населення відмічається в більшості західних областей. Який висновок можна зробити на основі цих статистичних даних? Що нам підказує світовий досвід?
Світовий досвід однозначно вказує на те, що чим гірше живе населення, тим воно більше розмножується. Найбільший природний приріст спостерігається не лише в найбідніших державах, але й у тих з них, де точиться війна. Афганістан, Сомалі, республіки Північного Кавказу в Росії та багато інших країн на фоні низького рівня життя і постійних військових дій демонструють високі темпи зростання населення. Отже, закономірністю відтворення населення є: чим гірше живемо, тим інтенсивніше розмножуємося. Що ж тоді діється з українською нацією? В чому тут загадка? Бо ж живемо ми погано, найгірше в Європі, а розмножуємося ще гірше. Чи може ми не підлягаємо дії законів буття? Так просто не буває. Просто ми не знаємо, чи може не хочемо знати реальних причин вимирання найдавнішої нації у світі.
Хоча причина, як на мене, знаходиться на поверхні і розгадка загадки української депопуляції криється в факті природного приросту населення в західних областях. Це означає, що в цій частині України не було чогось, що було в іншій частині нашої держави. Так чого не було в Західній Україні в ХХ столітті? Так, ви праві, там не було Голодомору. Причина страшного вимирання нинішнього населення Центральної і Східної України криється саме в 1932-1933 роках. В цей час відбувся реальний підрив життєвих сил української нації, який зараз, закономірно через покоління, ми і відчуваємо. В 1933 році від штучно організованого комуністами голоду в Україні вимерли всі найсильніші, найздоровіші носії генетичного коду нації. Наприклад, відомо, що тоді вимерли всі двометрові чоловіки. На таку масу тіла треба було багато їжі. І тому протягом двох тижнів всі ці люди загинули. Вони не передали свої гени нащадкам.
Таким чином, відбулася закономірна генетична деградація нації. Для власного розширеного відтворення будь-якій нації потрібні не лише генетичні сили окремих її представників, але й загальне відтворювальна сила, яка криється не стільки в генетиці, скільки в ментальності народу. Потім була війна, вже через 8 років. На війну не брали хворих, калік, божевільних. Для цього існували спеціальні медичні комісії. Відбирали кращих і вони гинули, не давши потомства. Натомість потомство давали хворі, передаючи свої гени нащадкам.
Протягом ХХ століття українці пережили аж три Голодомори, дві світові війни, громадянську війну, масові репресії 1937 року, війну радянського режиму з УПА, масові депортації українців і вивезення їх у східні райони СРСР на освоєння цілинних і перелогових земель та новобудови Сибіру. Таким чином, сучасна депопуляція в Україні цілком закономірна і ніяке виділення грошей на народження дітей її не ліквідує. Єдиний вихід полягає в здійсненні державної політики відродження української нації. Держава має відбирати, за їх бажанням, фізично і психічно здорових молодих людей і підписувати з ними угоди, що вони матимуть 5 і більше дітей. Держава ж братиме зобов’язання забезпечити молоде подружжя житлом, роботою, а дітей дитячими яслами та садками. Якщо це не почати робити в найближчий час українська нація дуже швидко вимре. Про те, що це дійсно так говорить досвід Чернігівщини, де в деяких районах на одного народженого вже нині припадає 15 померлих.

17. Звідки походить київський район Виноградар

Для багатьох киян таємничою виглядає назва району в якому вони живуть і який зветься Виноградар. Іноді, розповідаючи про столицю, я отримую запитання: а скажіть нам Петро Олексійович, звідки походить така дивна назва? Люди говорять всяке… Тут що виноград колись вирощували? І це на півночі України? Не може такого бути. Ще й як може…
Дійсно, історичним фактом є те, що в тому місці, де зараз знаходиться цей район столиці «з дивною назвою» колись не просто вирощували виноград. Тут існувало велике господарство, так званий колгосп, де цей виноград вирощували у великій кількості. Як же так трапилося? Природні ж умови північної частини Києва не дуже придатні для промислового вирощування цієї примхливої південної рослини.
Виноград, звичайно, виріс на Виноградарі не сам. Його посадили люди. Ця історія трагічна. Посадили цю південну рослину в Києві ассірійці. Ви мабуть і не чули про такий народ, але чули про давню країну Ассірію. До України вони потрапили на початку ХХ століття. Ассірійці, як і українці, належать до найдавніших націй світу. Вони зберегли у своїй пам’яті багато легенд, стародавніх оповідок, казок, афоризмів. Раніше вони жили в Ірані і Туреччині. Потім почалися утиски і справжній геноцид. Особливо загострилася ситуація в 1915 році. В Османській імперії в цей час особливо переслідували вірмен і ассірійців. Тому останні були вимушені покинути батьківщину і переселитися до інших країн – Франції, США, Росії, України. Більшість ассірійців, яких нині в Україні налічується 5000 осіб поселилася в Києві.
На відрогах Придніпровської височини, неподалік Пуще-Водицького лісу кілька підприємливих родин ассірійців вирішили вирощувати звичний для них в Ірані і Туреччині виноград. За роботу взялися зі знанням справи і з великим ентузіазмом. Були закладені цілі плантації винограду сорту «шасла». В 30-ті роки минулого століття тут уже виникло ціле велике господарство, яке вирощувало товарний виноград. Та й у післявоєнний час студенти Київського державного університету імені Тараса Шевченка працювали тут восени, збираючи виноград і відправляючи його до магазинів столиці. Потім на цьому гарному місці вирішили збудувати новий мікрорайон і виноградники зникли. Але в пам'ять про існування тут виноградників залишилася назва Виноградар.
Наступний акт геноциду проти ассірійців здійснили вже в Радянському Союзі сталіністи. На початку 30-х років в Києві працювали ассірійські школи, діяла ассірійська церква. Був навіть Будинок народів Сходу, який об’єднував християн-закавказців. Сталінська коса поклала край ассірійському відродженню. Практично була винищена вся національна інтелігенція, священники, прості люди, закрилися школи і церква. Після того, як Україна стала незалежною державою створено Асоціацію ассірійців Києва. Ассірійці столиці нашої держави пишаються тим, що на карті Києва залишилася географічна назва, яку започаткували вони своєю підприємливістю і працею.

Прізвища українські і неукраїнські

Не тільки в географічних назвах України, але й в українських прізвищах знайшли свій відбиток унікальна історія і географія нашої країни. Так, одне з найпоширеніших – Коваль – не тільки в Україні. але й в усьому світі пов’язане з професією, що була всім необхідна. Згадайте безсмертні Франкові слова:
А в тій кузні коваль клепле,
а в коваля серце тепле,
а він клепле та й співа.
всіх до кузні іззива
Ось звідки, з кузні, від важкого, але потрібного людям ремесла, і пішли українські прізвища Коваль, Коваленко, Ковальчук, Ковалюк, Ковалик. Російське - Кузнєцов, Ковальов – у білорусів, Ковальський у поляків, Ковач – у сербів, словенців і угорців, Ковачев – у болгар, Шмідт – у німців, Сміт – у англійців.
Поширеність професій викликала і поширеність прізвищ. Найпоширенішим прізвищем Великобританії і США є Сміт, жителів Варшави – Ковальський. В Угорщині Ковач є другим прізвищем за поширенням. Багато таких прізвищ у Швеції (Смед), Франції - Фабр (Фебр, Лефебр), Форжерон, а в Гасконі діалектне коваль – Хор, Хорійон. Відповідне португальське і бразильське прізвище Ферейра. У хорватів це Ковачичек, Коварик, Коварич, чехів – Коварж, Коварик, Коварчик, Коваль, Ковалик, Ковальчик, латишів – Калейс і поетичне Кальвинш, румунів Феррару, грузинів Мчеделі і Мчедлишвілі, вірменів Дарбинян, тюркомовних народів – Темірчі, Демірчі, Демірджі.
А як поетично відбита в українських прізвищах чудова природа нашого краю. Яворівський і Нагірний, Степняк і Лісовик, Підгірний і Яровий, Заріцький і Дубняк, Лиманський і Береза та багато багато інших.
До націй, в яких чи не найбільше відображена у прізвищах природа своєї батьківщини належать фіни. Вони мабуть найтісніше пов’язані з особливостями природи Фінляндії. Коскінен – від слова водоспад, Лайне – «хвиля», Лехтінен – «листок», Мякінен – від слова «горб», Ярвінен – від слова «озеро», Саарінен – від слова «острів». То ж у цих прізвищах відображені всі особливості природи Фінляндії.
Історико-етнічні відміни народів, різні природні умови їх життя, своєрідність мов, переплітаючись, обумовили дуже строкате багатоманіття прізвищ. Але все ж для більшості з них характерний зв'язок з рідною землею і своїми предками. Тому українські прізвища Мельниченко, Мельничук, Миколайчук, Петренко та інші вказують на далеких предків. У прізвищах німецького походження на це вказує –сон, -сен, -зон. Вільсон – «син Вільяма», Клаусон – «син Клауса» тощо. В іранських прізвищах заде – «дитина», наприклад таджицьке Турсун-Заде, в тюркських огли, оглу – «син» (турецьке Джафар-огли), у грузинських –швілі – «народжений», дзе – «син», в абхазьких – ба (Бгажба, Ардзінба), в шотландських – мак (Макнамара, Мак-Дональдс), в ірландських – о’ (О’Брайен).
Українські прізвища. як одні з найдавніших у світі часто схожі на прізвища інших народів. Наприклад, на вірменські (Касіян, Мунтян, Христян, Слободян, і на французькі, і на англійські, і на шотландські, і на ірландські). Так українське прізвища Макогон, Макосій, Маковій та інші в Великій Британі, США і Канаді сприймаються однозначно як шотландські. наприклад, українське прізвище Антонишин в Англії вважається місцевим – Інтонейшн англійською означає інтонація.
І, звичайно, прізвища територіальні. Часто-густо вони вказують на походження пращурів сучасного носія сучасного носія прізвища, або на землю чи населений пункт, якими вони колись володіли. Скільки таких прізвищ серед українців: Миргородський, Уманський, Полтавець, Донець, Смілянчук тощо. Сюди ж відносяться і прізвища англійські типу Ньютон – «нове місто», Грінвуд – «зелений гай», французькі з де – Депардьє, Деголь, німецькі з фон тощо.
Різна в різних народів і довжина прізвищ. У китайських прізвищах всього один склад, рідше два. Англійські прізвища дещо довші за китайські, але коротші українських. Українські прізвища в свою чергу коротші від російських. У багатьох народів прізвища жінок відповідають чоловічим і тому , перед прізвищем жінки пишуть фрау, місіс, пані тощо.
В 91% російських прізвищ жінки розрізняються за статтю – Пєтрова, Сідорова, Сорокіна. В українських прізвищам в більшості випадків цього немає. Тому з часом нам не обійтися без відновлення перед прізвищами жінок, приміром, Коваль, Петренко, Дмитрук загальноєвропейського пані (фрау, фру, місіс, дона і таке ін.).


Найбільша діаспора світу

Однією з найбільших діаспор світу, а може й найбільшою за чисельністю є українська діаспора. Діаспора – це розпорошення частини якоїсь нації поза етнічною територією її проживання. Що примушує тих чи інших представників тієї чи іншої нації покидати рідну землю і їхати світ за очі? Звичайно, що лиха доля. Захоплення рідної землі чужоземними загарбниками, організація ними геноциду нації, голодоморів, масових репресій і депортацій. Всі знають про єврейську діаспору, яка утворилася з тих же причин. Однак у світі, та й на жаль, в Україні набагато менше відомо про українську діаспору і причини її утворення.
Здавалося б природні умови на українській землі настільки сприятливі для життя і господарювання людини, що українцям немає ніякої потреби шукати щастя за межами своєї Вітчизни. На жаль, це стосується тільки природних умов і ресурсів. Історичні ж, політичні, соціально-економічні умови, які складалися на її території з вини іноземних загарбників були нестерпними для українців і вимушували їх рятуватися втечею до інших країн. За переписом 1926 року в Радянському Союзі українців, без Західної України, яка належала тоді Польщі, було 86 млн осіб і вони були найбільшою нацією цієї країни. Зараз, через 85 років, українців стало менше 40 мільйонів осіб. Де ж вони поділися?
Є одна геополітична причина і три причини суто технологічні. Геополітична полягала в тому, що Україна протягом всього ХХ століття була перманентно розчленована, пограбована і фізично знищувана іншими державами. Реально за цей час Україну захоплювали і спустошували Росія, Польща, Німеччина і Угорщина. Найжорстокішою були російська і німецька окупації. Особливо перша. Три голодомори, декілька війн, масові репресії і депортації українців до Сибіру, Казахстану, на європейку північ Росії. Під час німецької окупації до Німеччини було вивезено сотні тисяч людей, багато з них назад не повернулися, віддавши перевагу німецькій окупації перед російською. Після війни за підозрою в підтримці воїнів УПА до Сибіру вивозили цілі села, спустошувалися цілі райони.
Пограбування України, тільки іншими методами, не припинилося і після досягнення Україною незалежності. Справжньої і реальної незалежності українці так і не змогли добитися. Тому держава, найбагатша в Європі на природні ресурси залишається найбіднішою за прибутками населення. Національне багатство розкрадається і вивозиться за кордон. Через це українці продовжують покидати свою рідну землю в пошуках кращої долі. Таких людей уже мільйони.
Всього у світі можна відмітити декілька хвиль еміграції. На початку ХХІ століття українська діаспора стала планетарним явищем. За повідомленнями зарубіжної преси нині немає жодної країни світу, де б не було українців. Навіть найвіддаленіших від України держав. Одночасно, є декілька країн, де українська діаспора найбільша. Наприклад, офіційна статистика Росії відзначає, що в цій країні 2,5 млн. українців. Разом з тим, за даними ФСБ, які хтось розмістив в мережі Інтернет, осіб українського походження і людей з українськими прізвищами в Росії в наш час 50 млн.! Так само абсолютна нереальна стосовно української діаспори польська статистика, яка дає цифру близько 250 тис осіб. В той же час тільки під час злочинної операції «Вісла» з депортації українців, здійсненою польським урядом в 1946 році, було виселено набагато більше українців і розселено по Польщі. Та ж сама ситуація в Румунії. До війни в цій країні за переписом населення було 850 тис. українців. Після війни їх стало чомусь тільки 65 тис. осіб. Потім ця цифра збільшилася в чотири рази. Яка ж реальна чисельність української діаспори в Румунії вам не скаже ніхто.
Так яка ж чисельність української діаспори у світі? Найбільшими діаспорами на нашій планеті вважаються китайська і італійська – 20 млн. осіб. Враховуючи останню хвилю міграції з України українську діаспору нині оцінюють десь у 30 млн. осіб. Таким чином, українська діаспора нині є найбільшою у світі.

20. Антропологічні типи українців: не таємнича, але замовчувана інформація

Будь-яка велика нація в антропологічному відношенні доволі неоднорідна. В Європі існують країни, населення яких, належачи до однієї сильно згуртованої нації, наприклад німці, формують багато різних антропологічних типів. Дуже важко визначити, скажімо типового італійця. Взагалі, італійська нація в антропологічному відношенні, як ковдра, зшита з окремих різнобарвних шматочків. Мабуть найважче визначити типового росіянина, так як історія цієї країни це історія імперії, а отже завоювання і асиміляція народів, які не тільки належать до різних мовних груп, але й до різних расових типів і підтипів. В цьому сенсі значна антропологічна єдність українців, може здаватися загадковою і незрозумілою. Але так може думати лише людина, яка не знає української історії. Велика антропологічна однорідність українців визначається по-перше тим, що віками населення Правобережної України поширювалося на лівобережну її частину. По-друге, в Карпатах існував ландшафтно-етнічний притулок нації, який постійно її підживлював з одного, а не з декількох джерел-ядер. По-третє, у нас існувала Запорізька Січ, куди з усієї країни збиралися люди, які потім поселялися на вільних землях.
Всього в наші дні вчені виділяють 7 антропологічних типів українців. З них основними націєтворчими типами фактично є два – дунайський і поліський.
Першим зі згаданих, тобто дунайський тип, поміщений попереду не випадково. Справа в тому, що цей антропологічний тип входить як складова частина до всіх інших антропологічних типів української нації. Панівний він є в рівнинній Галичині в на західному Поділлі. Сюди не включається крайня північ Львівської і Тернопільської областей. Поширений він і серед вихідців з Холмщини і Томашова у Польщі. Близько 10% українців належать до цього типу. В галичан максимально проявляються європеоїдні риси. Вузьке обличчя, вузький, довгий і рівний ніс. Вчені відмічають той факт, що прямі спинки носа в усіх антропологічних типів українців переважають.
Другий націєтворний антропологічний тип українців носить назву Поліський або Волинський. Він характерний для жителів Рівненської, Житомирської, Волинської областей, а також мешканців північних частин Львівщини і Тернопільщини та українців Брестської області в Білорусі. Характеризується широким і низьким обличчям і максимальним серед українців розвитком надбрів’я. Представники цього типу зазвичай мають масивне чоло і «квадратну» щелепу. Ріст середній. Пігментація волосся світліша, від загальноукраїнська, а очей – темніша. Всі інші ознаки типово європеоїдні. Цей антропологічний тип теж охоплює близько 10% українців.
Більша частина території України охоплює Цетральноукраїнський тип (Центральна і Східна Україна). До цього антропологічного типу належать понад 60% українців. Характерними його ознаками є високий зріст при типово європеоїдних рисах обличчя. Фактичною основою цього типу є дунайський або галицький тип з домішками поліського або волинського типу. Є також незначні домішки іранських і тюркських елементів. Таким чином, з антропологічного боку абсолютна більшість українців є галичанами, які змішалися з волинянами.
Нижньодніпровсько-прутський тип поділяється на два підтипи. Один з них Нижньодніпровський, куди відносяться колишні території південної частини Київської Русі і Прутський (Хотинщина Чернівецької області і українське населення північної Молдови. Охоплює близько 17% українців. Характерними ознака його представників є високий зріст, сильна пігментація волосся і очей. Розвинутий на тулубі волосяний покрив у чоловіків. Обличчя чітко профільоване з дещо виступаючою нижньою його частиною. Прослідковуються домішки до дунайського типу індоіранських і навіть давньоіндійських елементів.
Верхньодніпровський тип наявний лише у Ріпкинському районі Чернігівської області. Охоплює 0,5% української нації. Для нього характерна дуже світла пігментація очей (близько 60%). Близький до північних білорусів і північно-східних поляків.
Карпатський тип притаманний жителям Закарпаття і західнобуковинським районам. Характеризується додаванням до дунайського типу елементів кельтських, ілларійських, фракійських і індоарійських елементів. В антропологічному сенсі близькі до хорватів, словаків і чехів. Цей тип зустрічається у 8% українців.
Динарський тип характерний для мешканців східної частини Українських Карпат. Переважає у Східному Передкарпатті і Буковині. Зустрічається і в Східній Гуцульщині. Західні гуцули є носіями Карпатського типу. Зовнішні ознаки – приблизно однакова кількість темно- і світлооких і переважання людей з темним волоссям. Всього до цього типу належать близько 5% українців. Близький до сербів, чорногорців, греків.


Чи падали на територію України астероїди?

Проблема падіння на поверхню нашої планети великих метеоритів, астероїдів і комет не є надуманою. Зараз ні в кого немає сумнівів у тому. що в минулому Земля «розстрілювалася», і неодноразово, пострілами з Космосу. Напевно, однією з можливих причин доволі різких змін геологічних епох і були падіння на нашу планету астероїдів і викликані цими подіями різкі зміни клімату. «Астероїдна зима», викликана викидом в атмосферу величезних мас зважених частинок, які утворилися під час вивільнення гігантської енергії вибуху, призвели до швидкої загибелі всього живого або більшості живого і до того, що еволюція починала рухатися іншим шляхом. Можливо, падіння астероїда на землю і викликало масову і швидку загибель динозаврів чи «швидку заморозку» мамонтів.
Нещодавно астрономи всього світу і не лише вони стали свідками величезних вибухів на Юпітері, викликаних бомбардуванням його поверхні кометою. На початку 2013 року над російським Челябінськом вибухнув метеорит, який приніс збитків більш як на 1 млрд. рублів. Було травмовано понад тисячу чоловік. Вибухова хвиля руйнувала будівлі і вибивала шибки у вікнах.
На нашій планеті знаходять так звані кільцеві структури, які можуть бути створені внаслідок падіння астероїдів. У США один з великих метеоритних кратерів у пустелі став відомим туристичним об’єктом, куди щорічно приїжджають тисячі людей. І дійсно, цей молодий і добре збережений кратер викликає справжнє захоплення і навіть побожний страх у туристів. Він свідчить про те, що в будь-яку мить на нашу голову може обрушитися черговий небесний гість.
А чи є в нашій країні геологічні структури, які нагадують і нам, що в минулому на нашу країну падали величезні астероїди? На це запитання відповідь позитивна. У нас виявлені величезні кільцеві структури, які вчені називають астроблемами, тобто кратери, утворені під час падіння на земну поверхню метеоритів. Подібні кільцеві структури виявлені і на інших планетах Сонячної системи. Є вони також на природному супутнику Землі Місяці. Вчені виявляють до кільцевих структур все більший інтерес. І це пов’язано не лише з простою людською цікавістю. Тут знайдено багато цінних корисних копалин, яких немає на сусідніх ділянках земної кори.
Однією з найцікавіших у світі кільцевих структур є унікальна Бовтиська западина. Вона знаходиться в серці знаменитого і багато в чому таємничого Українського кристалічного щита. Це верхів’я річки Тясмин на межі між Черкаською і Кіровоградською областями. Діаметр цього цікавого утворення досягає 25 кілометрів. В потужних товщах кристалічних порід депресія досягає глибини 600 метрів. Важко уявити собі силу удару в Землю і наступний вибух, який би вибив в твердих гірських породах такий велетенський кратер. Удар був настільки сильний, що як від падіння камінця у воду від основного кратера розбіглися всюдибіч кільцеві хвилі. Ці дві кільцеві структури мають діаметр 40 і 130 кілометрів.
У вчених донині немає єдиної думки про причини утворення такої величезної кільцевої структури. Однак, напевно, можна згодитися з тими, які вважають Бовтиську западину метеоритним кратером або астроблемою.
Згадана кільцева структура може бути використана з рекреаційно-туристичною метою. Справа в тому, що вона навіть нині добре виражена в рельєфі. Там, де річка Тясмин перетинає кільцеві підняття утворилися дуже мальовничі каньйони. З усіх боків, до центру западини линуть потоки. А долина Тясмину в її центральній частині має одні з найпівденніших в Європі значні заболочені ділянки.

Соляні куполи України

В багатьох рівнинних областях нашої країни доволі несподівано здіймаються горби. Висотою до 50 метрів і вище над оточуючою місцевістю. Найбільше їх виявлено на Лівобережжі – в Чернігівській, Полтавській, Сумській, Харківській, Донецькій областях. Трапляються вони і в Івано-Франківській та Закарпатській областях. Це соляні куполи або структури. Вони являють собою ніби величезний шматок кам’яної солі, який в діаметрі може перевищувати 1 кілометр. Ця гігантська брила солі під впливом тектонічних рухів була ніби видавлена з земних надр. Велетенська сила підняла поверхневі шари гірських порід і утворився добре виражений в рельєфі горб.
В Україні в районі Дніпрово-Донецької западини на лівобережжі в умовах рівнинного рельєфу такі соляні куполи проявляються особливо яскраво. Найвідомішими з них є Роменський соляний купол в Сумській області. Це потужний масив кам’яної солі, який прориває своїм тілом весь комплекс відкладів гірських порід, але все ж не виходить на земну поверхню. Розміщений біля самого річища Сули він з висотою 40 метрів помітно відхиляє течію цієї річки вбік. Такого ж типу відомий Висачківський горб та гора Пивиха біля Дніпра в Полтавській області.
В Закарпатській області теж знаходяться соляні структури. Вони зверху перекриті алювієм, тобто річковими відкладами. В наш час найвідомішою з цих соляних структур є Солотвинський соляний шток. Кам’яна сіль тут виходить на поверхню і в ній утворилися різні форми карсту – лійки, заглиблення. В Передкарпатті соляні форми рельєфу виражені слабо. Це пов’язано з малою потужністю соленосних горизонтів.
Соляні куполи України не тільки цікаві природні утвори, придатні для рекреаційно-туристичного використання. Тут видобувають кам’яну і калійну сіль. Виявлені в цих місцях і запаси вуглеводнів. Однак в Україні знайшли оригінальне господарське застосування соляним куполам. У величезному суцільному шматку кам’яної солі закладають свердловину і методом вилуговування створюють гігантські порожнини. Їх використовують для зберігання нафти і як резервуари для закачування природного газу, який не можна зберігати в трубах. Дуже перспективні соляні куполи нашої країни і для облаштування тут соляних шахт і створення на їх основі курортів з лікування захворювань органів дихання і, перш за все, бронхіальної астми.

Великий бар’єрний риф України

Мабуть всім у світі відомий знаменитий Великий бар’єрний риф, який знаходиться біля північно-східного узбережжя Австралії. В наш час він поступово зникає. За останній час більше половини коралів загинуло і цей процес продовжується. Однак мало хто знає, що і у нас існує Великий бар’єрний риф як унікальний пам’ятник природи. До природних феноменів України однозначно належать Товтри або Медобори, природні об’єкти, які більше ніде в Європі не зустрічаються.
Десь близько 20 мільйонів років тому на південному заході українського правобережного лісостепу знаходилося тепле внутрішнє Сарматське море. Так само як і біля узбережжя Австралії тоді, в Україні біля узбережжя Сарматського моря, в добре прогрітих сонцем мілководних товщах поселилися великі колонії коралових поліпів. Тут же жили чисельні молюски, водорості, інші морські організми. Поступово відмираючи, вони накопичувалися біля узбережжя у вигляді своєрідного валу. На відмерлих коралових поліпах поселялися нові, які в свою чергу гинули. Висота бар’єрного рифу поступово зростала. Він простягся вздовж східного узбережжя Сарматського моря на сотні кілометрів.
Пройшов час і земна поверхня в цьому місці почала підніматися. Море відступило, залишивши на колишньому своєму дні цілі гряди вапнякових гір, які місцеві жителі назвали Товтрами. В наш час вчені доволі прискіпливо вивчають це феноменальне явище природи. В основному Товтри розміщені на Подільській височині у Львівській, Тернопільській, Хмельницькій, Чернівецькій і Вінницькій областях. Однак їх продовження виявлено і в Одеській області, її північній частині.
В минулому підняті над оточуючою місцевістю у вигляді валу Товтри були вкриті густими лісами-борами. Тут буяло розмаїте життя, росли квіти, бджоли збирали мед. Тому місцеві українці і назвали цей природний вал Медоборами. Ширина пасма Українського Великого бар’єрного рифу коливається від 5 до 12 кілометрів. В Тернопільській області, від Збаража до Дністра Товтри особливо рельєфні. Головне їх пасмо у вигляді чітко вираженого вузького валу здіймається над довкіллям на 50-60 метрів. В районі річкових долин таке перевищення висот досягає 120-150 метрів.
Характерною особливістю Подільських Товтр є поширені тут карстові явища. В них відкриті відомі печери Довбуша, Татарська, Кармалюка, Перлина. Густі ліси з багатим видовим складом рослинності нині вирубані. Збереглися вони лише на окремих ділянках Товтр. Саме ці невеликі лісові масиви складені дубом і буком. До них додаються липа, граб, явір, черешня, ясен, клен тощо. В підліску поширені ліщина, дерен, ялівець, бруслина та ін. На кам’янистих вершинах Товтр, які несприятливі для господарського використання донині збереглося немало ендемічних рослин: рокитник подільський, спірея польська, льон бессарабський, шиверекія подільська тощо. Тут же серед каміння і заростів чагарнику можна зустріти знамениту «неопалиму купину» - ясенець білий. В спекотну погоду він виділяє багато ефірної олії. Якщо піднести в цей час до рослини запаленого сірника, вона спалахує, але при цьому залишається неушкодженою.
Окремі частини і ділянки Товтр особливо вирізняються своєю неповторною красою і величчю. Тому тут крім національного парку створені ще й заказники державного і місцевого значення. До них належать Товтри «Кармалюкова гора», «Сокіл», «Несамовита», «Чотири кавалери», «Теремець», «Велика і Мала Бугаїхи» та ін.

4. Найбільша гіпсова печера світу.
Найбільшою гіпсовою печерою світу визнана печера «Оптимістична». Це карстова печера знаходиться у Подільсько-Буковинській карстовій області. Вхід до неї розміщений біля села Коралівка Тернопільської області. «Оптимістична» занесена до книги рекордів Гіннеса, як найдовша гіпсова печера планети і друга за довжиною серед всіх карстових печер світу. Однак дуже велика ймовірність того, що «Оптимістична» все таки найдовша карстова печера світу серед усіх відомих людству печер. Такого висновку можна дійти враховуючи те, що за останні 20 років її довжина зрослі більше як на 40 кілометрів. Перед дослідниками відкриваються все нові її лабіринти. В принципі, враховуючи склад гірських порід ця печера може тягнутися від Львівської до Одеської областей.
В наш час, станом на 2012 рік, довжина досліджених спелеологами ходів печери «Оптимістичної» вже перевищила 240 кілометрів. Її площа перевищує 2 тис гектарів, а об’єм – понад 600 тис. кубометрів. Вхід до печери знаходиться на дні балки. Печера була відкрита у 1966 році львівськими спелеологами. Так як мало хто вірив в її велич, крім львів’ян-спелеологів, вони назвали її «Оптимістичною». І не помилилися. Печера принесла світову славу Україні, як одне з чудес світу.
Печера поділяється на 10 системних ділянок. Вони являють собою велике скупчення лабіринтів, які з’єднуються між собою одним або декількома ходами. В залах печери можна побачити сталактити і геліктити. Система лабіринтів подекуди триярусна. Кожен ярус складається з горизонтальних галерей і ходів, які з’єднуються вертикальними лазами. То там то тут трапляються невеликі озера. Поблизу входу температура постійна і досягає 8 градусів Цельсія. В глибині печери температура протягом року дорівнює плюс 10 градусів Цельсія.
Печера «Оптимістична» належить до найгарніших у світі. На це вказують і самі назви її окремих ділянок «Голубі озера», «Дванадцять апостолів» і т. ін. Кристали гіпсу місцями дуже великі або їх так багато, що здається ніби стіни печери вкриті памороззю, а її підлога снігом.
Найчудовіша ділянка «Оптимістичної», з донині відкритих, «Заозерна». Вона вражає уяву людей різноманітними кристалами, а також різноколірними стінами – жовтими, червоними, темними і білими. Печера «Оптимістична» - феноменальне явище природи світу, яке має перетворитися на туристичну Мекку нашої планети.

Печера Кришталева – одне з дивовижних витворів природи

Однією з найгарніших печер світу є печера Кришталева. Сама її назва вказує на це. Крім того, Кришталева ніби самою природою створена для того, щоб її масово відвідували туристи і при цьому не відчували ніякого дискомфорту. Для її відвідування не потрібно спеціального спорядження чи навіть одягу. Вхід до лабіринту печери знаходиться на гіпсовому урвищі поблизу села Кривче Борщівського району Тернопільської області. Скеля, де розташований вхід до печери знаходиться над глибокою долиною річки Циганки. Місцевість сама по собі дуже гарна і романтична. З височини відкривається запаморочливий вид на навколишню місцевість і вежі стародавньої фортеці.
Нинішня довжина Кришталевої досягає 23 кілометрів. Середня ширина ходів доволі значна і досягає 2 метрів. Ще більшою є середня висота – 2,7 метра. Як і в інших печерах Поділля тут підтримується постійна температура понад плюс 10 градусів Цельсія.
Печера відкрита для туристів, сюди проведено освітлення. В його промінні виблискує, переливається гіпсовий кришталь. У відвідувачів виникає відчуття чогось нереального. Здається всі стіни покриті вигадливими візерунками чарівної паморозі. Місцями ця паморозь, ніби рукою якогось геніального художника розмальована дивовижним пальмовим гіллям, розбита дивною мозаїкою. Проходячи основним ходом туристи звертають увагу на бокові ходи, які постійно відходять у таємничу темряву.
Інколи ходи розгалужуються, ведуть в різні боки. А ось і сходинки до величної зали. В промінні прожекторів на її стінах і стелі дорогоцінним камінням виблискують кристали гіпсу. Вийшовши з зали до центрального ходу туристи потрапляють у снігову феєрію. Далі їх чекають ще більші несподіванки. Спочатку з’являється трохи моторошна голова Кам’яного буйвола, а потім під самим склепінням печери ніби ось-ось збирається злетіти Кам’яний орел.
Далі маршрут постійно переривається величними залами, де здається в будь-яку мить зазвучать дивні акорди органу. Навіть назви цих залів говорять самі за себе: Див, Камін, Печера Скель, Сталактитова, Завалів, Брил та ін. Особливо вражає Вапнякова зала. Водоспади з вапняку застигли нерухомо, витворивши дивовижні композиції. Вони будять уяву, кличуть у дитинство, в світ казок і фантазій.
Зала Камін дійсно відповідає своїй назві. Геніальний архітектор, ім’я якому Природа, дійсно створив десятиметровий камін. Величезна циліндрична труба цього «каміну» підпирає вапнякову плиту, створюючи враження, що це дійсно творіння рук людини.
Не вся печера доступна для туристів, але й у цій, найбільш вивченій і облаштованій її частині немало див і таємниць. Особливо вражаючою є зала Брил. Дивовижний хаос розкиданих на дні зали брил під промінням світильників раптом систематизується і перетворюється на казковий порядок.
Не менш вражаючим є південно-східний лабіринт печери з залами Втрачених Надій, Нехай, Обвальний та ін. Не встигнувши відійти від вражених вигуків туристів подорожній потрапляє до неймовірно гарного лабіринту Кам’яних квітів. Тут дійсно квітне казковий підземний сад для якого немає ні осені, ні зими.
Відвідування печери закінчується Кришталевим коридором. Оце вже дійсно незабутня феєрія. Природа створила з кристалів як відомі всім квіти, скажімо лілеї, троянди, дзвіночки, так і квіти фантастичні. Фантазія художника на ймення Природа тут розігралася безмежно. Нікого подібна краса не може залишити байдужим.

6. Печера Вертеба

На відміну від інших відомих печер України, які знамениті своїми природними дивами і дивовижною красою Вертеба зовсім інша. Вона знаходиться в Борщівському районі Тернопільської області біля села Більче-Золоте. Нині це геологічна і архітектурна пам’ятка. Ця одна з найбільших печер Європи простяглася під землею більш як на 9 кілометрів. З найдавніших часів її обжили люди і кажани. В печері трапляються не дуже виражені сталактити і сталагміти. Вологість повітря коливається від 90 до 100%.
Найголовнішим туристичним надбанням Вертеби є використання її як підземного тимчасового житла. Різні навали, які періодично проносилися родючими землями Поділля, примушували місцевих жителів ховатися під землю, де вони з дитинства знали кожен куточок. За тисячі років до нашої ери ця печера вже була заселена. І зробили це знамениті трипільці. Якщо по правому березі Дніпра люди самі копали підземні печери, то на Поділля їх витворила сама природа. Тут знайдено безліч артефактів трипільської доби. Розкопки тривали ще з ХІХ ст. В той час Вертебу називали Наддністрянською Помпеєю. Нині тут діє єдиний у світі музей підземної трипільської культури.
Декілька тисяч років використовували люди підземні лабіринти Вертеби. Уже в ХХ столітті, під час Другої світової війни тут містився штаб одного з загонів УПА. Працювала підпільна друкарня, яка виготовляла листівки. Ховалися тут і родини євреїв.
Нині Вертеба – визнаний туристичний об’єкт України. На жаль, про нього мало знають не лише у світі, але й у нашій країні. Тут необхідно прискорити археологічні розкопки в різних частинах печери. Археологи вважають, що Вертеба ще не розкрила всіх своїх таємниць і на них чекають нові відкриття світового значення.

Печера Озерна (Голубі Озера)

Одна з найдовших у світі печер. Загальна довжина пройдених лабіринтів – 130 кілометрів. Печера все ще не досліджена до кінця, а отже можна чекати подальшого збільшення її довжини. Вхід до печери знаходиться біля села Стрілківці Борщівського району Тернопільської області. Назва печери не випадкова. Це єдина з великих печер нашої країни, більше третини площі якої займають озера. Вони дійсно виглядають блакитними в промінні ліхтарів. Температура в печері постійна і досягає плюс 12 градусів Цельсія. Вологість повітря коливається від 70 до 100%.
Озерна дуже перспективна для туристичного використання. Історія її відкриття, коли місцевий житель погнався за лисицею і вона сховалася у нору, а він почав розкопувати нору і потрапив до печери дуже показова для печер Поділля. Найбільшу у світі гіпсову печеру Оптимістичну взагалі відкрили хлопчаки і сказали про її місцезнаходження львівським спелеологам. Схоже на те, що цих печер у Придністров’ї ще буде відкрито не одну.
Озерна в певному сенсі нагадує як Оптимістичну, так і Вертебу. З першою її об’єднують масштаби прояву природних процесів, а з другою те, що після відкриття вона використовувалася для тимчасового проживання людей, яким вона слугувала за схованку.
Нині перепад висот двоярусних лабіринтів досягає 20 метрів. Озера проточні, мінералізовані. Озерна вважається найпросторішою печерою нашої країни. Її обсяг перевищує 700 тис. кубічних метрів, а площа 310 тис. метрів квадратних.

8. Печера Попелюшка
На відміну всіх попередніх печер, які розглянуті в цьому виданні, Попелюшка знаходиться не в Тернопільській області, а в Чернівецькій. Більш того, існуючий нині вхід до цієї печери розташований в Молдові. Нині шукають вхід до неї на території України. Однак в сусідній державі знаходиться лише природний вхід до неї, а вся вона розміщена в Україні.
Попелюшка відноситься до найдовших печер світу. Нині досліджено вже понад 90 кілометрів її ходів і кінця їм поки що не видно. Унікальність печери, як природного явища, полягає в декількох її особливостях. По-перше, печера до середини ХХ ст. була повністю затоплена водою, що само по собі унікальне явище для карстових порожнин такого масштабу. Донині північна і східні частини печери затоплені водою. По-друге, Попелюшка має сотні озер з сильно мінералізованою водою. По-третє, незвичною є ширина коридорів печери, яка досягає 40 метрів і їх висота (до 20 метрів). По-четверте, цілющим є повітря печери, яке здатне вилікувати навіть задавнені форми астми.
Печеру випадково виявили в 1959 році, під час підривних робіт в кар’єрі. Має декілька ярусів, напевно не менше трьох, а можливо і більше. Дослідження її утруднюється тим, що значна її частина донині затоплена. Причина такої дивної назви пов’язана з тим, що першовідкривачів, чернівецьких спелеологів, які вперше туди потрапили зовсім не вразив доволі ординарний вхід до неї. Звиклі до неймовірно гарних печер Поділля вони і назвали непрезентабельну печеру Попелюшкою. Потім воду з неї відкачали і спелеологам відкрилися величні зали цієї печери. Однак те, що вона була весь час в затопленому стані не дозволило тут утворитися різним гарним натічним формам із гіпсу.
Попелюшка славиться своїми велетенськими залами, які мають назви «Зал з колонами», «Зал Попелюшки», «Стометровий зал». Ще одна особливість Попелюшки – незвичайно складні розгалужені лабіринти ходів, в яких дуже легко заблукати. Екскурсії тут можна проводити лише з досвідченими спелеологами. Романтичними є назви чисельних озер – Озеро Динозаврів, Блакитне Озеро, Озеро Наутілус та ін.
В останній час відкрито і досліджено Античний зал, довжиною понад 100 метрів і висотою понад 20 метрів. Але попереду всіх з нині досліджених, знаходиться «Зал чернівецьких спелеологів», який досягає в довжину 170 метрів і в висоту – 65 метрів. Вражає уяву химерний «Зал динозаврів» висотою до 15 метрів.
Туристів і спелеологів приваблює те, що стіни залів вкриті шаром дуже ніжної на дотик глини. Ця глина має різне забарвлення – біле, чорне, червоне, синє, зелене.
Не позбавлена Попелюшка і донині нерозгаданих загадок. До них геологи відносять знайдений тут мінерал борнесит. Його донині знаходили лише на дня найглибших океанічних западин. Хоча може тут і нічому дивуватися. Гіпсові відклади, в яких утворилася печера Попелюшка, виникли на дні давнього моря.