Блискуча пам'ять

Наприкінці XIX століття В. Стейніц виступив у Манхаттан-клубі в Нью-Йорку і грав з місцевими членами клубу. У партії з Маршаллом, шахістом Із Сан-Франціско, сталося непорозуміння. Маршалл твердив, що зараз його хід, Стейніц рішуче заперечував, але Маршалл наполегливо доводив, що зробив на один хід менше.

Численні глядачі були здивовані, коли Стейніц змішав фігури, потім по пам'яті відновив усю партію аж до дев'ятнадцятого, останнього, ходу і довів, що гра йшла правильно. Вразило всіх ще й те, що перед цим Стейніц зіграв двадцять шість партій.

Шлях до письменства

І. С. Нечуй-Левицький часто згадував, за яких умов він вирішив стати українським письменником. Професори Київської духовної академії, де він учився, не визнавали української мови й літератури. Один з них навіть висловився на лекції:

- В інтересах держави добре було б спалити українську літературу.

Це й підштовхнуло Івана Семеновича взятися за перо. Писав таємно від своїх товаришів студентів, з якими жив на одній квартирі. Навіть батькам не признавався, що став літератором.

Життєвість образів

Після виходу в світ оповідань "Не можна бабі Парасці вдержатися на селі" та "Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти" до письменника приходила одна баба з Стеблева позиватися.

- Нащо, паничу, ви мене в книжці описали? Тепер мені проходу на вулиці не дають.

Пунктуальність

У звичках Івана Семеновича було чимало такого, що викликало подив. Скажімо, сусіди могли по ньому перевіряти годинник: щодня за будь-якої погоди рівно о третій він виходив із своєї квартири, йшов на Фундуклеївську вулицю (нинішня вулиця Леніна), поволі піднімався до Театрального майдану, потім повертав праворуч на Володимирську вулицю, доходив до "підйомника", далі йшов на Володимирську гірку. Там сидів, милувався Дніпром, думав свої думи аж до шостої години, а тоді спускався вниз на Хрещатик і повертався додому. Вечеряв і, хоч би там що, рівно о дев'ятій лягав спати.

1904 року на ювілеї Нечуя-Левицького, саме тоді, коли виголошувалась доповідь про життя і творчість письменника, ювіляр підвівся з почесного місця в президії й рушив до виходу, його хотіли спинити, але він заявив:

- Уже скоро дев'ята година,- і таки пішов.

Кумові коні

У будь-якому товаристві письменник поводився завжди невимушене, привітно, з легкою добродушною іронією.

Якось, гостюючи влітку у свого брата в Стеблеві, він поїхав з одним батюшкою на його підводі на іменини. В гостях батюшка оповідав якусь неймовірну історію і викликав у всіх недовір'я; тоді оповідач почав звертатися за підтвердженням до Івана Семеновича. І той щоразу ствердно хитав головою. Коли ж батюшка закінчив, Нечуй мовив до гурту;

- А тепер дозвольте розповісти вам про двох кумів, які поїхали в гості разом на конях одного з них. І той кум, що мав коні, почав плести таку нісенітницю, що ніхто й віри не йняв. Тоді брехунець сказав кумові:

- Правда ж, куме, так було, правда?

- Правда, кумцю, правда,- відповів той, бо побоювався, що назад пішки піде.

- А ви, Іване Семеновичу, на чиїх же конях приїхали? - спитав хтось.

- Та на кумових же! - під загальний регіт показав Левицький на батюшку.

Ділове запитання

Відомий американський письменник Брет-Гарт приїхав у Річмонд, де мав виступити з читанням своїх оповідань. У нього раптом заболіла голова. Місцевий житель, бажаючи його заспокоїти, почав вихваляти здоровий клімат свого міста:

- Уявіть собі, у нас помирає в середньому лише одна людина на добу.

- Скажіть, а сьогоднішній кандидат уже помер? - спитав зляканий Брет-Гарт.

Помилка композитора

Влітку 1872 року П. І. Чайковський жив у своєї сестри О. І. Давидової в с. Кам'янці на Черкащині. Тут вів напасав Другу симфонію, для фіналу якої використав грайливу українську пісню "Журавель". Одного разу старий слуга Давидових, почувши, як композитор награє мелодію пісні на роялі, підійшов і ввічливо сказав:

- Вибачте, Петре Іллічу, а тільки ви не так граєте "Журавля". Його співають ось так - І старий затяг:- "Таки-таки дибле, таки-таки щипле"

Чайковському сподобався цей варіант, і він використав його у фіналі.

Нюанси

Під час перебування Чайковського в Одесі в театрі йшли одна за одною його опери. Якось на репетиції оперний маестро Еммануель сказав композиторові:

- А знаєте, Петре Іллічу, в "Мазепі" відчуваються нюанси з "Євгенія Онегіна" і "Пікової дами".

- А знаєте, маестро, - відповів йому тим же тоном Чайковський, - і "Мазепа", і "Євгеній Онегін", і "Пікова дама" - мої опери.

Редактор трохи помилився

Письменник-початківець приніс рукопис до журналу "Праця". Редактор відмовився друкувати:

- Підтримувати графоманів не буду. Робіть що хочете - продавайте гірчицю або шовкові стрічки, але покиньте псувати папір. З вас ніколи не буде письменника. На все добре.

Суворим редактором був Жорж Клемансо, що в майбутньому двічі очолював французький уряд, "безталанним" письменником - Еміль Золя.

Кваліфікований прикажчик

Французький письменник Анрі Мельяк за молодих років був прикажчиком у книгарні. У своїх спогадах розповідав, що працював разом з Емілем Золя, який теж був прикажчиком і майстерно пакував книги. Мельяк твердив, що краще за Золя ніхто не вмів виковувати цю складну операцію.