Професор поздоровляє

Багато з тих, хто закінчував духовні академії, поспішали постригтися й дістати духовний сан ще на студентській лаві. Відомий історик В. О. Ключевський, тоді професор Московської духовної академії, якось прийшов на останню лекцію на четвертому курсі й побачив чимало таких, що прийняли сан. Він звернувся до них з привітанням:

- Поздоровляю вас, отці, з тим, що ви удостоїлися чину архангельського. - Потім подивився на світських студентів і сказав: - А вас, панове, поздоровляю з тим, що ви зберегли образ людський.

Час третіх півнів

Під час лекції видатного палеонтолога Володимира Онуфріевича Ковалевського якийсь студент заспівав

півнем. Усі засміялись. Засміявся і Ковалевський. Потім дістав свого годинника й промовив:

- Годинник дуже відстає: на ньому зараз сім годин вечора, а повинно бути три години ночі. Можете повірити моєму слову: інстинкт нижчих тварин безпомилковий.

Випадок з картиною

На початку 90-х років XIX століття відомий російський художник В. Верещагін подорожував по Палестині і намалював картини "Свята родина" і "Воскресіння Христове". Показав їх уперше на своїй виставці у Відні.

Коли на виставці побував місцевий кардинал, він обурився, що художник замість святих намалював звичайних простих людей. Став вимагати, щоб ці картини зняли з експозиції, і цим тільки сприяв їх популярності. І от якось один з кардинальських прибічників, католицький ксьондз Іеронім Карван, почав бризкати на крамольні картини сірчаною кислотою. Тоді незмінний супутник Верещагіна Яків Михайлов, тесля і сторож на виставці, під загальне схвалення відвідувачів турнув його з другого поверху по сходах униз.

Картини пощастило художникові реставрувати.

Пес-невдаха

Після вбивства Олександра II народовольцями художник Костянтин Маковський намалював його портрет: цар стояв поруч з кудлатим псом сетером. В. Верещагін подивився на портрет і порадив назвати картину "Пес, що не вберіг царя".

Коли почнуть читати

До редакції журналу "Русское богатство" прийшов самовпевнений та розв'язний автор, рукопис якого було відхилено, й галасливо звернувся до редактора, відомого критика Михайловського:

- Історична помилка! Мої твори народ читатиме навіть тоді, коли Толстого забудуть.

- Можливо, - відповів, посміхаючись, Михайловський, - але ніяк не раніш.

Духи степу

Взимку 1867 року в Празі відбулося кілька концертів російської народної пісні.

Особливий успіх випав на долю молодого піаніста, що брав участь у цих концертах як акомпаніатор, а одного разу виконав ряд власних фортепіанних обробок українських народних пісень. Один з присутніх під враженням обробки пісні "Гей, не дивуйте, добрії люди" в захопленні вигукнув: "То духи степу".

Цим молодим композитором і піаністом був Микола Віталійович Лисенко.

Справник аплодує

Навесні 1897 року М. В. Лисенко вирішив організувати хор та об'їздити з ним якнайбільше невеликих міст на Україні ("Так ближче до людей", - твердив він). Але не так легко це було здійснити. В одному місті начальству програма не до вподоби, в іншому - свій унтер Пришибєєв взагалі ніяких зборищ і концертів не дозволяє. Тоді Лисенко пускав у хід "важку артилерію хору" - трьох семінаристів, що вміли й чорта вкоськати. Так було і в Лубнах, де справник, вже начувшись про "крамольний" хор Лисенка, сам з'явився на концерт у повній формі, при хрестах.

Перед початком концерту він погрожував композиторові:

- Шевченківським духом від вашого хору тхне, бунтарським, не дозволю!

Тоді Лисенко підморгнув "важкій артилерії", і далі все пішло як по писаному. Три семінаристи немов з-під землі виросли біля справника, "помиляючись", тричі назвали його високородієм і одразу сподобались високому начальству. Незабаром семінаристи переконали "його високородіє", що ніякий концерт на сухе горло не піде. Куди водили вони "начальство", скільки чарок було випито,- невідомо, та повернувся справник на концерт уже втихомирений.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте! -

гримів хор, а справник лише кліпав очима й разом з усіма аплодував і народним пісням, і Шевченковому "Заповіту".

На користь революції

Навесні 1898 року, в зв'язку з Першим з'їздом РСДРП, жандармерія провела масові арешти серед революційної молоді Києва. Група товаришів вирішила зібрати кошти для допомоги заарештованим. Було організовано концерт у театрі Бергоньє. Для керівництва студентським хором запросили М. В. Лисенка. Такий відкритий виступ на користь ув'язнених революціонерів, звичайно, був небезпечним для Лисенка, який вже давно перебував "на замітці" у поліції, та це не зупинило композитора. Лисенко почав концерт з виконання свого хору "Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі" і хору Ніщинського "Закувала та сива зозуля" - творів з яскравим соціальним змістом. Далі 6уло довиконано кілька українських пісень.

Концерт пройшов з великим успіхом.

Зібрані гроші було передано для заарештованих та для підпільної революційної роботи студентських марксистських гуртків.

Знайомство з в'язницею

Якось у лютневий вечір 1907 року, коли по всьому місту йшли поголовні арешти, по східцях дому затупотіли важкі чоботи.

- Відкривайте! Поліція!

Арешт, як і обшук, Микола Віталійович сприйняв цілком спокійно. Коли йому після обшуку оголосили, що він має відбувати ув'язнення, Лисенко попрощався з дітьми, взяв з собою подушку й білизну, а потім сказав:

- За нашим звичаєм, рушаючи в дорогу, треба усім посідати. Прошу шановних гостей сісти!

Непрохані гості підкорилися, навіть присів сердитий пристав.

На ранок увесь Київ знав про арешт. Друзі Миколи Віталійовича дійшли навіть до жандармського управління. Там, видно, зрозуміли, що справа тхне політичним скандалом - Лисенко-композитор був широковідомий не лише на Україні, але й у Петербурзі та Москві, - і скасували наказ про арешт.

От і з в'язницею познайомився тепер я, - жартував згодом Микола Віталійович, - стопроцентний підданий їх великомордія.

"Вертер" у Києві

Дирекція Київського оперного театру вирішила поставити восени 1894 року нову оперу Жюля Массне "Вертер". Звернулася до Гейгеля, видавця творів композитора. Та Гейгель запросив за партитуру таку ціну, що довелося відмовитись від постановки.

Про це дізнався композитор Массне і написав листа диригентові О. Виноградському: "Зворушений до глибини душі Вашою увагою, вважаю за честь для себе постановку "Вертера" в такому театрі, як київський. Я наказав видавцеві надіслати Вам усі потрібні ноти".