Дійсний статський радник - революційний письменник

У 1914 році П. Я. Рудченкові було надано чин дійсного статського радника, що в царській Росії дорівнював військовому чину генерала. У 1915 році "височайшими" розпорядженнями він був удостоєний багатьох чинів і орденів. І в тому ж 1915 році полтавська жандармерія розсилала циркуляри Що розшук неблагонадійних осіб, у тому числі якогось Рудчана чи Рудгана - "видатного діяча українського руху, якого агентура називає Панасом Мирним або Мирним і який перебуває тепер десь у Полтавській губернії і живе на нелегальному становищі".

Цей загадковий для органів царського уряду "діяч" проживав цілком легальне у власному будинку на околиці Полтави, акуратно з'являвся на службу й гадки не мав, що помічник начальника Полтавського губернського управління з вересня по грудень 1915 року марно розшукує його по повітах Полтавщини.

Костюм і собаки

Товариші великого російського фізіолога Івана Петровича Павлова якось зібрали трохи грошей, щоб він міг купити собі новий костюм, бо старий вже зовсім зносився. Молодий дослідник тоді тільки починав свою діяльність, і його матеріальне становище було важким.

- Спасибі, друзі,- сказав зніяковіло Іван Петрович.

Наступного дня він з'явився в лабораторію з різномасними собаками на довгому мотузку.

- Ви навіть не можете собі уявити, як до речі були ці гроші Досліди тепер можна поставити значно ширше. Костюм? Ну що ви? Його ще довго можна носити.

Ціна пальта

Взимку 1907 року румунський драматург Караджале зустрів на вулиці свого знайомого Тіту Фпумуштяну, щойно обраного депутатом. І коли той, не знайшовши іншої теми для розмови, почав вихваляти своє розкішне хутряне пальто, Караджале запитав його:

- А скільки коштує твоє пальто, Тіту?

- Більше трьох тисяч, - пихато відповів той.

Караджале з задоволенням погладив хутро, потім подивився на своє стареньке пальто і, хитнувши головою, м'яко сказав:

- Що ж поробиш, Тіту? Я ось не можу дозволити собі носити пальто, яке коштує більше, ніж я.

Сила волі

У молодості Вінцент Ван-Гог дуже хотів стати художником. Та це для нього було справою безнадійною. Не раз йому казали фахівці, що він не має ані крихти таланту чи хоч невеликих здібностей, щоб стати митцем. Жив Ван-Гог у важких, несприятливих умовах. Та він був надзвичайно вольовою людиною, вперто йшов до своєї мети і хоч в тридцять років, а все-таки став художником. Отже, сила волі розкрила в ньому талант, завдяки якому Ван-Гог здобув світову славу.

Школа у Богданівці

Автор відомої української опери "Катерина" Микола Миколайович Аркас у вільний від служби час вивчав культуру українського народу, пропагував її серед населення, створив першу оперу на Шевченків сюжет, написав книгу з історії України.

Не забував ніколи й милу серцю Богданівку, де в студентські роки відпочивав улітку. Добився дозволу відкрити тут чотирирічну сільську школу. Фінансував її своїм коштом.

У ті часи викладати в школі можна було тільки російською мовою. Та Аркас без дозволу організував викладання у своїй школі виключно українською мовою. Посилаючись на брак українських підручників із закону божого, він зовсім відмовився від викладання цієї "дисципліни".

Місцевий піп, обурений тим, що його не запросили вчити дітей "слову божому", почав писати скарги справникові, але від цього начальства Аркас легко відкуплявся, посилаючи йому через пристава "пояснення" у вигляді двадцяти п'яти карбованців. Тоді невгамовний пастир надіслав офіційну заяву губернаторові. Факти, зазначені у заяві, підтвердилися. "Крамольну" школу закрили.

Перша народна артистка

Звання народний артист республіки вперше було присвоєно видатній артистці Малого театру Марії Миколаївні Єрмоловій у травві 1920 року, коли відзначалося п'ятдесятиріччя її сценічної діяльності. Вшанування Єрмолової пройшло дуже урочисто. Першим серед глядачів підвівся в залі й вітав артистку В. І. Ленін.

Твір з словесності

У гімназії, де вчився великий німецький бактеріолог і біохімік Пауль Ерліх, учитель словесності дав тему для твору: "Життя є мрія". .Ерліх написав: "Мрії є результатом функції нашого мозку, а функція мозку є не що інше, як його окислення...

Мрії - це щось подібне до фосфоресценції мозку".

Почитавши твір, учитель розлючено вигукнув:

- З цих позицій "Джіоконда" Леонардо да.Вінчі просто двісті грамів фарби,наляпаної на текстиль!

Панові Ерліху

Через свою неуважність Ерліх щоденно писав на картках завдання для своїх асистентів і працівників. Такі ж картки він писав і для себе, але, щоб не забути про них, посилав їх сам собі поштою.

Незвичайне полотно

Одного, разу Рєпін прислав до відомого українського історика й етнографа Яворницького свого талановито учня Миколу Івановича Струнникова відібрати з колекції вченого потрібні експонати.

Бажаючи віддячити чимось Дмитрові Івановичу, Струнников запитав:

- Скажіть, Дмитре Івановичу, що б вам намалювати на спомин?

- От що, голубчику, намалюйте мені страшного запорожця. Покажіть у ньому силу, мужність, відвагу, та таку відвагу, щоб люди вірили, що ворог не тільки козака - погляду його боявся.

Молодий художник швидко зрозумів задум історика і виконав свою роботу на масивних дверях тієї кімнати, в якій жив Д. І. Яворницький. Картину було названо "Козак у бою".

Коли вчений виїжджав з Москви до Катеринослава, то хотів узяти з собою і цю картину - двері Але купець Бахрушин - господар будинку - не поступився своїм добром.

- Двері мої! - твердив, гарячкуючи, він.

- А козак мій! - пояснював Яворницький.

Ця суперечка тривала довго. Мирним шляхом її не вдалося розв'язати: справа була передана в суд. Там винесли таке рішення: оскільки на двері з картиною два претенденти,- розпиляти їх на дві рівні частини, а потім кинути жеребки. Кому що випаде, той тим і повинен задовольнитися. Так 1 зробили. Яворницькому, на щастя, дісталася верхня частина дверей із зображенням козака, а купцеві Бахрушину - нижня.

В 1905 році картину "Козак у бою" Яворницький подарував музею.

Перша зустріч з Л. М. Толстим

Згадує Д. І. Яворницький

Це було в 1899 році. Я їхав з Москви на південь. Ледве я усунувся у вагон другого класу, як ось дивлюсь - крізь двері вагона теж уступає якийсь старий чоловік з невеличким парусиновим чемоданом, перев'язаним навхрест мотузкою. Уступивши у вагон, зразу поклав свого чемодана на полицю, а сам сів на лаву, якраз коло мене. Я споглянув на того старого - і очам не вірю: Лев Миколайович Толстой. Він чи не він?

- Я маю честь бачити Льва Миколайовича Толстого?

- Він і єсть. А ви хто такий?

- Ми з вами маємо спільного друга - художника Іллю Юхимовича Рєпіна.

Лев Миколайович раптом обернувся до мене лицем, підвів угору свої густі, дуже накордубачені брови й споглянув на мене своїми блискучими та пронизливими очима.

Я почув - немовби мене усього пройняв гострий електричний струм.

- Так ви будете професор Яворницький, з якого Рєпін малював писаря на картині "Запорожці пишуть листа турецькому султанові"?

- Так, я той писар і єсть.

- Ніколи не бачив вас, а пізнав.