Відповідь землевласникові
Після надрукування "Землі" Кобилянська одержала листа від якогось незнайомого багатого землевласника, який пропонував їй одружитися з ним. Він висловив переконання, що жінка, яка так глибоко відчуває людські трагедії, вміє і глибоко кохати. Кобилянська відповіла, що він помиляється, бо авторка "Землі" вміє і глибоко ненавидіти
Фінанси й мистецтво
Берлінська газета "Біржовий кур'єр" у грудні 1892 року вмістила статтю "Фінанси й мистецтво". В ній писалося, що найбільші прибутки з усіх відомих опер дала одноактівка "Сільська честь", поставлена вперше у травні 1890 року в Римі. Композитор П'єтро Масканьї заробив більше, ніж Моцарт, Вебер і Глюк за все життя. А лібреттист Верга - більше, ніж Гете, Шіллер і Лессінг.
В ізюмській тюрмі
Якось один з наглядачів тюрми підійшов до камери, де сидів П. Грабовський, відімкнув кватирку і тихенько запитав:
- Ну, скажіть, будьте ласкаві, що ви за люди?
Довго точилася їхня розмова, бо Грабовоький умів говорити щиро, тепло і захоплено. Наслідком такого зближення політичних в'язнів із наглядачами було те, що одного разу вартові, будучи в трактирі, почали зовсім недвозначно поводитись і кричати: "Хай живе соціалізм!", "За здоров'я наших соціалістів!" А після цього, коли вночі з'явився справник
перевіряти наглядачів і накинувся з лайкою на наглядача Волкова, знайшовши камери Грабовського і його товаришів незамкненими, то Волков вигукнув: "Ану лишень спробуй ще тут кричати - у мене на тебе револьвер є!" - і побіг за справником, що тікав з переляку.
Кінчилося тим, що список політичних ув'язнених мало не поповнився прізвищами трьох тюремних наглядачів.
Гіркі заробітки
За старих часів більшість українських письменників жили й працювали в умовах аж ніяк не сприятливих для літературної роботи. Про це добре свідчить приклад М. Коцюбинського. Майже все життя він мусив служити по державних установах, щоб заробляти на хліб. Відомо, що до 1905 року жодний з українських письменників не одержував гонорар за свої друковані твори і тільки після 1905 року деякі журнали та видавництва почали сплачувати невеликий гонорар. Один з дослідників підрахував, що Коцюбинський за всі свої твори одержав 400 карбованців майже за двадцять років роботи.
В листах до своїх видавців він скаржився у 1908 році: "Служба ледве-ледве дає шматок хліба, а література Соромно навіть признатися представникові культурної нації Сиджу без копійки, голий, як турецький святий".
Книжки рухаються
Коцюбинський приїхав у Львів. Володимир Гнатюк, бажаючи сказати йому щось приємне, мовить:
- А ви знаєте, Михайло Михайловичу, що останнім часом ваші книжки у нашій книгарні почали живіше рухатися.
- Ну що ж, я дуже радий, що і галицькі миші мають літературний смак.
Воли і коні
У Криворівню приїхали львівські дачники, щоб побачити Коцюбинського. А він з Гнатюком сидить на веранді. Адвокат висловлює своє захоплення творчістю Коцюбинського:
- А прекрасні ваші твори ми добре знаємо. Наприклад, "Хіба ревуть воли".
- Я не про воли, а про коні писав.
- Не розумію. Коні ж не ревуть?..
- Ну, і що з того? Коні не винні.
Стара відьма
У Криворівні не могли не помітити, як живо Коцюбинський цікавиться побутом. Один гуцул заходить до нього в неділю, чемно кланяється і питається:
- А чи це правда, що ви хочете нас у книжках розписати?
- Правда.
- Не тільки людей, але і всяку нечисту силу?
- І нечисту силу.
- То я прийду до вас із своєю жінкою. Ви такої старої відьми ні в нас, ні в околиці не побачите.
"Ось моя зброя"
Це було влітку 1910 року. Рідні чекали з хвилини на хвилину приїзду Коцюбинського з Капрі, де він відпочивав у Горького. Жандармерія мала суворий наказ якнайпильніше перевіряти речі М. Коцюбинського. Прикордонні чиновники брутально рилися в його валізці. На підступне запитання: "А зброя у вас є?" - Михайло Михайлович відповів: "Так, є".
Від несподіванки запанувала тиша.
Потім зчинилася метушня: "Де зброя, де?"
По довгій паузі М. Коцюбинський з сяючими очима показав на ручку, що виглядала з кишені піджака, і впевнено сказав: "Ось моя зброя"
Редактор "Земского сборника"
В. Самійленко редагував книжки "Земского сборника", який мав виходити щомісяця. Та, як правило, книжки виходили з запізненням - одна в два-три місяці. Коли вихід дуже запізнювався, тоді Самійленко писав на книжці "март-май" чи "июнь-август". І клопоту позбувався, і календар наздоганяв. Виданням цим ніхто не цікавився, тому й Самійленка не гризло сумління. Але одна книжка таки завдала видавцеві клопоту.
Було це після смерті Олександра III.
Помер він у жовтні, а Самійленко випускав наступну книжку "Земского сборника" ще за травень. Отут-то й стався клопіт: чи робити на книжці чорні рамки? Але як же їх робити на травневій книжці, коли цар помер тільки в жовтні. Тим часом жовтневий номер не можна випустити без чорних рамок. Тоді Самійленко за порадою друзів написав на книжці "май" і додав: "Вышла в октябре". Так і позбувся клопоту.
Вірш на смерть Л. Глібова
- Коли готувалися ховати Глібова, - згадує Марія Грінченко, - Сивенький (Сивенький - псевдонім В. Самійленка) сказав, що напише й прочитає вірш. Призначеного дня й години почалася в церкві одправа - Сивенького з віршами нема. Н. починає турбуватися, згадує анекдотичні оповідання про Сивенького, що в Києві коли хотіли, щоб Сивенький написав вірш, то замикали його в хаті й не випускали, аж поки не напише, і що Сивенькому недовго доводилося сидіти замкненому. Може, він сказав та забув? Сідає Н. на візника і катає до Сивенького. Від церкви це недалеко.
- Володимире Івановичу! Чого ж ви лежите? Зараз Глібова винесуть з церкви. Вставайте та швидше їдьмо. Вірші ви написали?
- Вірші? Отуди! Я й забув за них.
- Володимире Івановичу!!!
- Не турбуйтеся, вірші зараз будуть.
Устає з ліжка, сідає за стіл, міркує кілька хвилин і починає писати. Н., розгніваний, ходить по хаті й думає: "Ото, мабуть, вірші будуть!"
За кілька хвилин Сивенький читає вірші. Н. слухає, дивується, що вірші вийшли такі гарні.
