Сюжет для комедії

Аркадій Аверченко якось напідпитку приїхав дуже пізно додому з іменин. Потрапити в квартиру не зміг - загубив ключа. Довго стукав у двері, сподіваючись, що сусід одчинить. Але даремно. Тоді Аверченко на візнику поїхав у нічліжку шукати фахівця, який би відімкнув двері. Йому показали на такого "майстра", дрібного злодія. Той погодився і швидко відімкнув двері. Зраділий письменник добре заплатив за послугу. "Майстер", дякуючи, сказав:

- Якщо доведеться вдруге, приходьте туди ж. Мене звати Мишко Саматоха.

Вранці Аверченко розповів про цей випадок сусідові. Той злякався, що "майстер" прийде сюди без запрошення, і порадив повідомити поліцію.

Аверченко того ж Дня написав комедію на одну дію "Без ключа". Вона довгий час з великим успіхом ішла на багатьох сценах. У цій п'єсі він показав сусіда, який свого рятувальника "пристроїв" у поліцію. Основного героя Аверченко так і назвав - Мишко Саматоха.

Чия робота?

Офіцери вермахту під час окупації Парижа іноді відвідували майстерню художника. Кожного з цих непроханих гостей Пікассо зустрічав мовчки і так само мовчки випроводжав з майстерні. На прощання "гість" одержував від художника репродукцію відомої картини, де було зображено зруйноване фашистською авіацією іспанське місто Герніка. Даючи подарунок, Пікассо завжди казав тільки одне слово:

- На згадку!

Якось до художника прийшов представник окупаційних властей - агент таємної поліції - і, показавши репродукцію, запитав:

- Це ваша робота?

- Ні,- відповів Пікассо,- це ваша робота!

Існує й незрозуміле

Один приятель Пікассо, оглянувши кілька його нових полотен, щиро йому признався:

- Ти мені пробач, але я не можу цього зрозуміти. Подібні речі не існують.

На це Пікассо відповів:

- А ти китайську мову розумієш?

- Ні.

- А проте ж вона існує.

Реванш

Пікассо мав гарного пса. Якось той захворів на ангіну. Художник, не довіряючи ветеринарії, викликав до свого улюбленця видатного професора ларинголога. Оглянувши пса, професор призначив йому ліки Пікассо сердечно подякував, а на прощання сказав:

- Знаєте, хотілось звернутися до найвідомішого у цій галузі спеціаліста. Мій пес вартий цього.

За кілька днів художник був запрошений до цього ж лікаря ларинголога.

- Я хотів би,- сказав професор,- розмалювати свою кухню. Ви могли б виконати це замовлення?

Коли Пікассо трохи охолонув після такої пропозиції, ларинголог додав:

- Бачите, хотілось ввернутися до найобізнанішого з цією справою фахівця, адже моя кухня варта того.

Чого сміятись?

Безталанний комедіограф випадково потрапив на репетицію нової оперети Кальмана, якою диригував сам композитор. Сидячи в першому ряду, гість нетактовно жартував і раптом голосно засміявся. Кальман обернувся і спокійно запитав його:

- Чого ви, власне кажучи, смієтесь? Адже я на ваших "комедіях" не сміюся.

Полювання на актора

За дореволюційних часів комендант міста Києва полковник Медер щодня ходив по центральних вулицях і вишукував військових, до кого б можна було причепитися.

Коли почалася війна 1914 року, київські театри опинилися в скрутному становищі: багатьох артистів було мобілізовано. Доводилося шукати виконавців ролей серед тих, хто служив у київських військових частинах.

Відомий український співак Михайло Іванович Донець під час війни працював у військовому госпіталі фельдшером. Увечері виступав в опері. Якось Медер завітав сюди за куліси, побачив у вбиральні військовий одяг. Дізнавшись, що він належить Донцеві, Медер заборонив співакові виступати в театрі. Через кілька днів в афішах з'явилося нове ім'я - Михайло Донський. На цей раз військової форми комендант не знайшов у театрі і дав актору спокій.

Щирий лист

Академік О. Ферсман дуже любив дітей. Для них він написав книжки: "Цікава геохімія", "Цікава мінералогія", "Мандрівка за каменем". Одного разу академік одержав коротеньку записочку.

Учень з міста Рубльовська, дізнавшись з урядового повідомлення про нагороду Ферсмана орденом Трудового Червоного Прапора в день його шістдесятиріччя, написав: "Дорогий Олександре Євгеновичу! Сьогодні мені дуже сумно, бо я дізнався, що ви старий".

Прийшла старість

Академік Олександр Іванович Білецький, якого з великою повагою вважають своїм учителем немало відомих літературознавців України, був не тільки видатним ученим, але й дуже дотепною людиною.

Його розум був гострий і світлий навіть тоді, коли хвороба надовго приковувала його до ліжка.

- Богомолець писав,- казав він,- що старість підходить непоміченою. Знаєте, коли я відчув, що постарів? Коли зрозумів, що мені вже не прочитати і не перечитати всіх тих книг, які мене дуже цікавлять!

Не дають померти

Якось хворого Білецького відвідав знайомий учитель. Розмова зайшла про книжку "В майстерні художника слова".

- Олександре Івановичу, давно вже час перевидати цю визначну вашу працю.

- Ця книга - одна з моїх найулюбленіших, але застаріла багато в чому. Треба переробляти. Написати другу частину. Вона цілком готова, тільки у мене в голові. Треба записати.

- А ви б продиктували стенографістці.

- Не можу. Звик сам писати, сам себе перевіряти по писаному. А часу нема. Все ті ж збори, доповіді, дисертації. Дні зникають, як блискавка. А тут ще хвороби підточують. Завтра доведеться виступати - нарада критиків, хочеться поговорити з молодими.

Він узяв склянку з ліками:

- Вірите, іноді виникає бажання вмерти й позбутися всякого клопоту. Так важко вгасати щодня, щохвилини. Натомився страшенно.

А другого дня він виступив гостро, темпераментно, дотепно.

Побачив у перерві знайомого, з якам учора розмовляв, сміючись, сказав:

- Бачите, видужав. Не дають ні хворіти, ні вмерти.

Надійна схованка

Видатний датський фізик, лауреат Нобелівської премії Нільс Бор був змушений рятуватися від гітлерівських окупантів і 1943 року вилетів з Копенгагена. Він не ризикував взяти з собою масивну золоту Нобелівську медаль - і розчинив її в царській горілці, а сулію з розчином заховав у своїй лабораторії.

Повернувшись додому після війни, він виділив хімічним способом золото з розчину і замовив з нього нову медаль.